"20" вересня 2012 р. Справа № 5023/2503/12
Колегія суддів у складі:
головуючий суддя Шепітько І.І., суддя Бондаренко В.П. , суддя Пелипенко Н.М.
при секретарі Новіковій Ю.В.
за участю представників:
позивач - Наумович Ю.С., дов. б/н від 06.07.2012 року
відповідач - ОСОБА_2, дов. ВРР №435370 від 25.06.2012 року
розглянувши у відкритому судовому засіданні у приміщенні Харківського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу позивача (вх. №2673 Х/1-28) на рішення господарського суду Харківської області від 02.08.2012 року у справі №5023/2503/12
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Ц-Л Україна», м. Львів,
до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, м. Харків,
про стягнення 74933,76 грн., -
Позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Ц-Л Україна звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, відповідача, та з урахуванням уточнень позовних вимог, прийнятих господарським судом Харківської області до провадження, просив суд визнати недійними укладені сторонами договори оренди нерухомості від 01.01.2010 року та від 01.01.2011 року.
Рішенням господарського суду Харківської області від 02.08. 2012 року по справі №5023/2503/12 (суддя Яризько В.О.) в позові відмовлено.
Позивач з рішенням господарського суду не погодився, звернувся до апеляційного господарського суду зі скаргою, в якій просить його скасувати та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити.
Апеляційну скаргу обґрунтовує тим, що колишній директор юридичної особи позивача ОСОБА_4 уклав від імені позивача спірні договори оренди приміщення під офіс, тоді як вказане приміщення використовувалось ним для проживання його та його дружини з дітьми, яка була одночасно орендодавцем спірного приміщення. При цьому, ОСОБА_4 здійснював за кошти позивача орендні платежі за договорами, що не може підтверджувати факту передання та користування приміщенням товариства.
При цьому позивач вказує на те, що місцевим господарським судом не була встановлена можливість використання орендованого за спірними договорами приміщення, яке знаходиться на 9 поверсі, під офіс та не враховано положення частини 2 статті 813 та частини 1 статті 815 Цивільного кодексу України, відповідно до яких встановлено пряму заборону використання житлового приміщення юридичною особою - наймачем інакше, ніж для проживання у ньому фізичних осіб.
Вказані обставина, на думку позивача, свідчать про факт зловмисної домовленості відповідача з представником позивача, які перебувають у шлюбних стосунках, при укладенні спірних договорів та про фіктивність зазначених договорів, так як вони не були спрямовані на настання такого обумовленого договорами правового наслідку, як передання орендованого приміщення позивачу та використання його останнім під офіс, що, відповідно до статей 203, 215, 232, 234 Цивільного кодексу України, є підставами для визнання таких договорів недійсними.
Ухвалою Харківського апеляційного господарського суду від 28.08.2012 року (колегія суддів у складі: головуючий суддя Шепітько І.І., судя Бондаренко В.П., суддя Пелипенко Н.М.) апеляційну скаргу позивача було прийнято до провадження та призначено її до розгляду на 20.09.2012 року на 14:30 год.
У судовому засіданні 20.09.2012 року представник позивача підтримав апеляційну скаргу.
Представник відповідача у судовому засіданні 20.09.2012 року проти доводів апеляційної скарги заперечував, вважає оскаржуване рішення законним та обґрунтованим, просить залишити його без змін, а апеляційну скаргу - без задоволення.
Колегія суддів, дослідивши матеріали справи, вислухавши пояснення представників сторін, перевіривши правильність застосування місцевим господарським судом при прийнятті оскаржуваного рішення норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення господарського суду першої інстанції слід залишити без змін, виходячи з наступного.
Як свідчать матеріали справи та було вірно встановлено місцевим господарським судом, 01.01.2010 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Ц-Л Україна»в особі директора ОСОБА_4, орендарем, та Фізичною особою -підприємцем ОСОБА_3 (яка в подальшому внаслідок укладення шлюбу змінила прізвище на ОСОБА_3 відповідно до свідоцтва про шлюб 27.07.2010 року), орендодавцем, було укладено договір оренди нерухомості, відповідно до умов якого орендодавець передав орендарю в тимчасове строком з 01.01.2010 року до 31.12.2010 року платне користування під офіс квартиру АДРЕСА_1, площею 53,5 кв.м.
Відповідно до пункту 4 вказаного договору орендна плата за користування приміщенням складає 2640,00 грн. в місяць.
Також, 01.01.2011 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Ц-Л Україна» в особі директора ОСОБА_4 орендарем, та Фізичною особою -підприємцем ОСОБА_3, орендодавцем, було укладено договір оренди нерухомості, відповідно до умов якого орендодавець передав орендарю в тимчасове строком з 01.01.2011 року до 31.12.2011 року платне користування під офіс квартиру АДРЕСА_1 площею 60 кв.м.
Відповідно до пункту 4 вказаного договору орендна плата за користування приміщенням складає 3000,00 грн. на місяць.
З матеріалів позовної заяви, з урахуванням заяви про уточнення позовних вимог, вбачається, що позивач в обгрунтування позову посилається на те, що ним за двома договорами протягом січня 2010 р. - червня 2011 р. були перераховані кошти в загальній сумі 49680,00 грн. як орендна плата за користування орендованим за спірними договорами приміщенням, що підтверджується довідками банку.
Також посилається на те, що директором товариства на момент підписання спірних договорів був чоловік відповідача, ОСОБА_4 що підтверджується копією свідоцтва про шлюб. Мета оренди була надання квартири для використання в якості офісу, проте Товариство мало офіс в Харкові по вул. Калініна, 31, про що свідчать відповідні копії договорів оренди. Спірний об'єкт нерухомості в якості офісу ніколи не використовувався та таке приміщення фактично не передавалося позивачу, про що свідчить відсутність відповідних актів приймання-передачі.
Крім того, позивач зазначає, що оспорювані правочини є фіктивними, оскільки не були спрямовані на настання реальних наслідків, а саме використання позивачем об'єкту оренди для влаштування офісу, а договір підписано директором, який є чоловіком ФОп ОСОБА_3, тобто внаслідок зловмисної домовленості з відповідачем уклав такі правочини без настання реальних наслідків, а саме передачі приміщення для використання.
Відповідно до статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, а частиною 3 цієї статті передбачено, що якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до частин 1, 3, 5 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Згідно із частиною 1 статті 232 Цивільного кодексу України правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним.
Слід зазначити, що умовами застосування вказаної норми є : 1) укладення правочину через представника; 2) існування відносин добровільного представництва; 3) наявність зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною; 4) представник однієї сторони і друга сторона правочину діяли на свою користь, а отже, на шкоду довірителю.
Як випливає зі змісту позовної заяви, зловмисна домовленість колишнього директора позивача ОСОБА_4 та відповідача полягала, на думку позивача, в укладенні фіктивних договорів оренди, які не спрямовані на реальне настання обумовлених ними правових наслідків - передача орендованого приміщення позивачу та використання його останнім під офіс, а були спрямовані на задоволення особистих потреб цих осіб, які перебувають між собою у шлюбних відносинах.
При цьому, фіктивністю вказаних договорів позивач обгрунтовує як факт зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, який, відповідно до статті 232 Цивільного кодексу України, є підставою для визнання правочинів недійсними, так і вказує на фіктивність спірних правочинів як на окрему додаткову підставу для визнання їх недійсними відповідно до статті 232 Цивільного кодексу України.
Відповідно до статті 234 Цивільного кодексу України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлені цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсний.
Відповідно до статті 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).
Відповідно до статті 283 Господарського кодексу України за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
Як вірно зазначив місцевий господарський суд, позивачем не надано жодного доказу того, що директор позивача на час укладення спірних договорів діяв за зловмисною домовленістю з відповідачем.
Крім того, згідно зі статтею 765 Цивільного кодексу України наймодавець зобов'язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму.
При цьому слід зазначити, що діюче законодавство, як і спірні договори не містять умови щодо обов'язкової передачі майна наймачеві саме за актом приймання- передачі, на відсутність якого посилається позивач.
Наслідки непередання наймачеві майна визначені статтею 766 Цивільного кодексу України у вигляді права наймача вимагати від наймодавця передання майна і відшкодування збитків, завданих затримкою або відмовитися від договору найму та вимагати відшкодування завданих йому збитків.
Однак, як свідчать матеріали справи, позивач протягом дії спірних договорів сплачував орендну плату та не висовував жодних претензій до відповідача.
Крім того, відповідно до частини 1 статті 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов"язків і здійснює їз через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
При цьому, в матеріалах справи відсутні докази негативної оцінки вищим органом управління та іншими органами управління юридичної особи позивача факту укладення директором ОСОБА_4. (як одноособовим виконавчим органом товариства) спірних договорів, при тому, що в силу статті 145 Цивільного кодексу України такі органи обов'язково створюються у будь-якому товаристві з обмеженою відповідальністю та постійно здійснюють контроль за його фінансово-господарською діяльністю.
До того ж, в матеріалах справи відсутні докази проведення в порядку статті 146 Цивільного кодексу України за рішенням загальних зборів або за вимогою будь-кого з його учасників відповідної аудиторської перевірки діяльності ТОВ «Ц-Л Україна»з приводу укладення спірних договорів.
А тому, на думку колегії суддів, факт внесення юридичною особою позивача орендної оплати за користування орендованим за спірними договорами приміщенням та недоведення позивачем факту незгоди вищого органу управління ТОВ «Ц-Л Україна» або іншого органу із діями його директора щодо укладення зазначених договорів та внесення орендної плати, свідчить про здійснення цією юридичною особою волевиявлення на оплату користування орендованим майном та відповідно - про фактичне використання цього майна.
Отже, спірні договори слід вважати такими, що спрямовані на настання правових наслідків, обумовленими цими договорами, зокрема, передачу орендованого приміщення орендарю та внесення останнім орендної плати за користування цим приміщенням, а викладене у спірних договорах зовнішнє волевиявлення позивача співпадає із його внутрішньою волею.
Також доказом фіктивності договорів не може бути факт наявності у підприємства в оренді інших приміщень, в тому числі і офісних, оскільки кількість приміщень, що можуть орендуватись товариством, не обмежена діючим законодавством, бо це б суперечило встановленому статтею 6 Господарського кодексу України та пунктом 4 статті 3 Цивільного кодексу України принципу свободи підприємницької діяльності та встановленому статтею 3 Цивільного кодексу України принципу свободи договору.
Позивач посилається як на доказ фіктивності правочину на те, що спірні договори укладалися для використання орендованого приміщення під офіс, тоді як це приміщення є жилою квартирою. При цьому, у вказаній квартирі зареєстрована ФОП ОСОБА_3 разом з дітьми, а також колишній директор позивача ОСОБА_4
Однак, на думку колегії суддів, такі посилання є безпідставними, зважаючи на таке.
Так, у пункті 1 спірних договорів визначено мету оренди -використання приміщення під офіс, тобто ділове приміщення.
При цьому, у вказаному пункті спірних договорів об'єм поняття «використання приміщення під офіс» сторони не обмежили певним вичерпним переліком дій з використання орендованого приміщення (ведення діловодства тощо), що дає підстави стверджувати про можливість здійснення у вказаному приміщенні широкого кола дій, які не суперечать уставним цілям позивача.
До того ж, позивач не довів, що сторони передбачили саме таке використання приміщення під офіс, яке суперечить положенням Житлового кодексу України.
Таким чином, колегія суддів зазначає, що місцевий господарський суд, приймаючи оскаржуване рішення, повністю дослідив обставини, які мають значення для справи, правильно застосував норми матеріального та процесуального права, а тому підстави для скасування або зміни вказаного рішення відсутні.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 33, 43, 99, 101, пунктом 1 статті 103, статтею 105 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів,-
Апеляційну скаргу залишити без задоволення.
Рішення господарського суду Харківської області від 02.08.2012 року у справі №5023/2503/12 залишити без змін.
Дана постанова набирає законної сили з дня її підписання і може бути оскаржена протягом місяця до Вищого господарського суду України.
Повний текст постанови складено 24.09.2012 року.
Головуючий суддя Шепітько І.І.
Суддя Бондаренко В.П.
Суддя Пелипенко Н.М.