Справа № 1570/1299/2012
04 жовтня 2012 року
м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Вовченко O.A.,
секретар судового засідання Дубовик Г.В.,
за участі:
перекладача -ОСОБА_1,
позивача -ОСОБА_2,
представника позивача - ОСОБА_3 (ордер від 17.04.2012 року),
представника відповідача -Балаєвої К.В. (довіреність від 12.09.2012 року),
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду справу за адміністративним позовом ОСОБА_2 до Головного управління Державної Міграційної Служби в Одеській області про визнання рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту неправомірним і скасування його; зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, суд -
ОСОБА_2 звернулася до суду з позовом, в якому просить визнати неправомірним та скасувати наказ Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області (надалі по тексту - Відповідач) про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту № 12 від 10.02.2012 року; зобов'язати відповідача прийняти рішення відносно позивача про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
В обґрунтування позовних вимог позивач зазначила, що вона є громадянкою Узбекистану, але не може повернутися до зазначеної країни, оскільки має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань та дискримінації за ознакою належності до певної соціальної групи. Країну свого походження позивач покинула в зв'язку з тим, що в 2005 році після Андижанських подій батько позивачки змушений був покинути країну в пошуку притулку. Після від'їзду батька, родину позивача постійно викликали на допити, через що, позивачка, побоюючись за власне життя, змушена була покинути країну походження в пошуках притулку.
В судовому засіданні позивач та представник позивача, позовні вимоги із викладених вище підстав підтримали у повному обсязі та просили задовольнити позов.
Представник відповідача у судовому засідані заперечувала проти задоволення позовних вимог, з огляду на наступне. В Україну позивач прибула в жовтні 2011 року, офіційно на підставі національного паспорта, потягом Москва -Одеса. Заявниця разом з усією родиною мешкала сім місяців в РФ Московська область. Зі слів заявниці в міграційні органи Російської Федерації не зверталась. Причиною виїзду з країни постійного проживання є мета потрапити до батька, який мешкає в США, і з її слів має статус біженця. Представник відповідача в судовому засіданні наголосила, що клопотання позивачки є очевидно необґрунтованим, оскільки останя не потребує в Україні визнання її біженцем або надання її додаткового захисту в сенсі розуміння Конвенції 1951 року. ОСОБА_2 стверджує та не приховує факту, що мета її виїзду з країни є виїзд до США, де проживає її батько, який визнаний біженцем. На думку представника відповідача, приїзд в Україну є для позивачки тимчасовим та транзитним. Представник відповідача зробив висновок, що виїзд ОСОБА_2 з країни постійного проживання носить характер потрапляння до третьої безпечної країни, а саме до США для воз'єднання з її батьком.
Вивчивши матеріали справи, заслухавши пояснення позивача, представника позивача, представника відповідача, а також дослідивши обставини, якими обґрунтовувалися позовні вимоги, перевіривши їх доказами, суд дійшов висновку про необґрунтованість адміністративного позову та відсутність підстав для його задоволення.
Судом встановлено, що на початку січня 2012 року ОСОБА_2 звернулася до Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області із заявою з метою отримання статусу біженця (а.с.37).
За результатами розгляду звернення позивачки, наказом № 12 від 10.02.2012 року (а.с.56) останній відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, про що її сповіщено повідомленням про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.57).
Оцінивши належність, допустимість, достовірність наданих сторонами доказів, а також достатність та взаємний зв'язок у їх сукупності, суд вважає зазначений наказ обґрунтованим, а позовні вимоги такими, що не підлягають задоволенню у зв'язку з наступним.
Судом встановлено, що ОСОБА_2 народилася в Узбекистані, Андіжанська область м. Андижан, де й проживала до виїзду. За національністю позивачка узбечка, за віросповіданням -мусульманка (іслам). Має середню спеціальну освіту. Навчалася з 1997-2005 р.р. в середній школі №5 в м. Андижан Андіжанського району Узбекистан. Після закінчення школи, з 2009 року навчалась в економічному коледжі м. Андижан, фахівець з комп'ютерної техніки.
Як вбачається з анкети (а.с.38-41), позивач, 22.03.2011 року, прибула з Узбекистану до Росії авіарейсом Андижан-Москва. У Москві прожила майже 7 місяців легально, там чекала, доки представники УВКБ ООН підготують документи для виїзду до Америки. 05.10.2011 року, з родиною позивачка потягом Москва-Одеса прибула до Одеси.
Відповідно до матеріалів особової справи, а саме з Протоколу співбесіди з городянином ОСОБА_2 (а.с.52-55), під час співбесіди з працівниками міграційної служби ОСОБА_2 на запитання «чому ваша родина прийняла рішення виїхати з країни?», повідомила: «Такі питання у нас вирішують дорослі, тобто брат з мамою. Вони прийняли рішення виїхати, то ми повинні за ними слідувати». На запитання працівника міграційної служби: «Коли ви виїжджали з Киргизстану, то яку причину виїзду вам повідомила мати?», позивач відповіла, що мати їм повідомила, що вони виїжджають до Росії працювати. Представником міграційної служби було з'ясовано у позивача про причини виїзду з Росії, проте вона повідомила, що вони їй не відомі. На запитання працівника міграційної служби: «Яка у вас була мета виїзду з Узбекистану», позивач відповіла: «Ми хочемо жити вільно та потрапити до батька в США». При цьому позивач зазначила, що до будь-якої партії чи організації не відносилася.
На підставі наданих ОСОБА_2 відомостей, співробітники Управління у справах біженців ГУ ДМС України в Одеській області дійшли висновку, що заявник не потребує міжнародного захисту, як біженець у розумінні Конвенції 1951 року. Проаналізувавши матеріальні елементи клопотання, працівники міграційної служби визнали клопотання очевидно необґрунтованим і, тому позивачу рішенням від 10.02.2012 року №12 було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту.
Із матеріалів особової справи № ODS 11/16 (а.с.36-72) вбачається, що підставою для прийняття оскаржуваного рішення стало те, що виїзд заявниці з країни постійного проживання носить характер потрапляння до третьої безпечної країни, а саме США для возєднання з її батьком.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі - Закон).
Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У свою чергу, п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону визначають, що біженець - це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Однак, ні до органу міграційної служби, ні до суду жодних переконливих доказів, що свідчили б про переслідування позивачки на своїй батьківщині надано не було.
Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу» метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis соттunautairе з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств, біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту іншими причинами, а також суті захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Суд вважає безпідставними посилання позивача на ситуацію в країні походження в кореспонденції із ст.3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, оскільки позивач свідомо повідомила, що причинами її виїзду була мета потрапити надалі в США, щоб проживати там разом з батьком. Також як пояснила сама позивач, при виїзді з країни походження в аеропорту представники влади країни Узбекистану її та членів її родини не затримували. Країну походження залишили легально.
З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що рішення Управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_2 біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту прийнято з урахуванням та дослідженням всіх обставин справі є правомірним. Наведені позивачем підстави для надання їй статусу біженця не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Таким чином, на підставі встановлених судом фактів, суд приходить до висновку про те, що спірне рішення - наказ від 10.02.2012 року № 12 прийнято Управлінням у справах біженців Головного управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 2, 4, 6, 9, 69-72, 86, 158-163, 167, 186, 254 КАС України, суд, -
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_2 до Головного управління Державної Міграційної Служби в Одеській області про визнання рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту неправомірним і скасування його; зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - відмовити.
Постанова набирає законної сили згідно ст. 254 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст. ст. 185 -187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст постанови складено та підписано суддею 08 жовтня 2012 року.
Суддя Вовченко O.A.
.