"10" вересня 2012 р. Справа № 5004/992/12
за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1, м. Луцьк
до відповідача: публічного акціонерного товариства "Райффайзен Банк Аваль" в особі Волинської обласної дирекції ПАТ "Райффайзен Банк Аваль", м. Луцьк
про визнання частково недійсним договору іпотеки
Суддя Войціховський В.А.
за участю представників сторін:
від позивача: ОСОБА_1 -підприємець, ОСОБА_3 -представник (дов. від 27.08.2012р.)
від відповідача: Дацюк В.М. -головний експерт зі стягнення Відділу стягнення (м. Луцьк) Управління проблемних кредитів Львівської обласної дирекції Департаменту проблемних кредитів (дов. №234/12 від 18.06.2012р.)
Суть спору: фізична особа-підприємець ОСОБА_1 звернувся до господарського суду з позовом про визнання частково недійсним укладеного з відкритим (на даний час публічним) акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" в особі Волинської обласної дирекції договору іпотеки від 01 жовтня 2007 року.
Ухвалою господарського суду від 10.08.2012р. за вказаним позовом було порушено провадження у справі та призначено її розгляд в судовому засіданні.
Ухвалою господарського суду від 27.08.2012р. розгляд справи відкладався з огляду на необхідність виклику в судове засідання особисто підприємця ОСОБА_1 (позивача), витребування від нього додаткових письмових пояснень та обґрунтувань пред'явленого позову, додаткових документів та матеріалів, необхідних для об'єктивного вирішення спору по суті
В судовому засіданні представник фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 пред'явлені до відповідача позовні вимоги підтримав та просить суд їх задовольнити, визнати недійсним укладений між підприємцем та відкритим (на даний час публічним) акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" в особі Волинської обласної дирекції та посвідчений приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_6 (зареєстрований в реєстрі за №7884) договір іпотеки від 01 жовтня 2007 року, а саме в частині п. 1.2 договору, котрий визначає, що: "Предметом іпотеки є нерухоме майно: торгово-оздоровчий центр з офісними приміщеннями, загальною площею 462,8 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_1, що належить ІПОТЕКОДАВЦЮ на праві власності на підставі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13.11.2006 року по справі №2-5358/06. Право власності на нерухоме майно зареєстровано за ІПОТЕКОДАВЦЕМ в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 30.11.2006 року за №14486812 (Витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно №12702522, виданий КП "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації" 30.11.2006 року", а також покласти на відповідача обов'язок відшкодування позивачу понесених ним у зв'язку з поданням позову до суду судових витрат.
В обґрунтування пред'явленого до відповідача позову представником сторони здійснюються посилання на ті обставини, що 01.10.2007р. між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" в особі Волинської обласної дирекції та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_7 було укладено генеральну кредитну угоду №010/08-11/1972 з лімітом кредитування в сумі 5100000 грн. В якості забезпечення виконання зобов'язань за вказаною генеральною кредитною угодою 01.10.2007р. між ВАТ "Райффайзен Банк Аваль" в особі Волинської обласної дирекції та майновим поручителем фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки №7884, відповідно до умов якого, в якості забезпечення було передано нерухоме майно, а саме: торгово-оздоровчий центр з офісними приміщеннями, загальною площею 462,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та належить іпотекодавцю на підставі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області у справі №2-5358/06 від 13.11.2006р., земельну ділянку, площею 0,0754 га, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, та належить фізичній особі ОСОБА_1 на підставі державного акту серії ЯА №653707 від 03.05.2006р. Відповідно до рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області у справі №2-5358/06 від 13.11.2006р. торгово-оздоровчий центр з офісними приміщеннями, загальною площею 462,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, належить не фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1., а фізичній особі ОСОБА_1
Відповідно до ст. 5 Закону України "Про іпотеку" предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: - нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; - нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; нерухоме майно зареєстроване у встановленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено цим Законом.
Відповідно до ч. 3 п. 95 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого Наказом Міністерства юстиції України 03.03.2004р. №20/5, який діяв на момент посвідчення договору іпотеки, заставодавцем при заставі майна може бути його власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно, або третя особа (майновий поручитель).
Відповідно до ч. 1 ст. 320 ЦК України власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, отже, фізична особа-підприємець має право лише право на користування таким майном, а не на розпорядженням ним.
Підприємець ОСОБА_1 не є власником торгово-оздоровчого центру з офісними приміщеннями, загальною площею 462,8 кв.м., що знаходиться у АДРЕСА_1, не має прав на його відчуження, тому відповідно до ст. 5 Закону України "Про іпотеку" даний об'єкт нерухомості не міг бути предметом укладеного з підприємцем ОСОБА_1 договору іпотеки.
При цьому представником позивача зазначається і те, що відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно із ст. 217 ЦК України недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини. Отже, закон враховує, що правочин за своїм змістом може знаходитися у різному співвідношенні з вимогами закону: деякі з умов угоди можуть відповідати вимогам закону, інші - ні.
Таким чином, частину пункту 1.2 договору іпотеки від 01.10.2007р., за визначеним вище текстом слід визнати недійсною, оскільки визначена у цій частині угоди нерухомість в силу вимог ст. 5 Закону України "Про іпотеку" не могла бути предметом іпотеки, укладеного з підприємцем ОСОБА_1 договору іпотеки.
Волинська обласна дирекція ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" у відзиві від 23.08.2012р. №2185 (а.с. 31-32) на позовну заяву та представник кредитної установи в судовому засіданні з приводу пред'явлених підприємцем ОСОБА_1 позовних вимог заперечили, засвідчивши на безпідставності, незаконності та необґрунтованості останніх.
При цьому відповідачем та його представником засвідчується, що відповідно до ст.50 ЦК України право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю. Статтею 52 ЦК України визначено, що фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. В ст. 320 ЦК України зазначено, що власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, крім випадків, встановлених законом.
Визначений позивачем у позові та відображений сторонами в договорі іпотеки від 01.10.2007р. об'єкт нерухомості -торгово-оздоровчий комплекс використовується підприємцем ОСОБА_1 в своїй підприємницькій діяльності, хоча і належить йому як фізичній особі на праві приватної власності. Таким чином, підприємець ОСОБА_1 при підписанні оспорюваного договору іпотеки мав необхідний обсяг цивільної дієздатності та правоздатності розпоряджатися майном, що було передане в іпотеку Банку.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, оглянувши додатково надані останніми суду для огляду та долучення до матеріалів справи документи, господарський суд,-
01 жовтня 2007 року між відкритим (на даний час публічним -Статут банку та Положення про обласну дирекцію, Свідоцтво про державну реєстрацію, довідка управління статистики про включення до ЄДРПОУ -а.с. 34-70) акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" в особі Волинської обласної дирекції, м. Луцьк та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_7, м. Луцьк було укладено генеральну кредитну угоду №010/08-11/1972 (а.с. 10-15).
У відповідності до умов цієї угоди кредитна установа-відповідач зобов'язалась надати підприємцю ОСОБА_7 кредитні кошти в розмірі, що не перевищує 5 100 000 грн. з терміном користування коштами до 30 вересня 2017 року та сплатою відсотків за користування грошовими коштами у розмірі відсоткової ставки за кредитом, визначеної між договірними сторонами (13,5% річних).
Положеннями генеральної кредитної угоди було визначено, що кредитор надає позичальнику кредитні кошти на умовах їх забезпечення, цільового використання, строковості, повернення та плати за користування. Позичальник гарантує, що він є підприємцем-фізичною особою, зареєстрованим та існуючим згідно чинного законодавства України. Дана угода є дійсним і обов'язковим законним зобов'язанням позичальника, порушення якої є умовою для застосування санкцій проти нього.
Окрім цього пунктом 10.7 кредитної угоди було визначено, що у випадку невиконання чи неналежного виконання позичальником умов даної угоди (зокрема, неповернення/несвоєчасне повернення одержаних кредитних коштів, несплати відсотків за користування ними та штрафних санкцій), кредитор має право погасити заборгованість в порядку, передбаченому чинним законодавством України, шляхом звернення стягнення на майно чи кошти (в т.ч. третіх осіб), передані в забезпечення виконання взятих на себе позичальником зобов'язань, або прийняття такого майна в заставу.
Поруч з цим 01.10.2007р. між відкритим (публічним) акціонерним товариством "Райффайзен Банк Аваль" в особі Волинської обласної дирекції (іпотекодержатель) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (іпотекодавець) було укладено договір іпотеки (а.с. 16-23).
У відповідності до п. 1.1 договору іпотеки останній спрямований на забезпечення вимог банку (іпотекодержателя), що витікають з генеральної кредитної угоди №010/08-11/1972 від 01 жовтня 2007 року, укладеної між іпотекодержателем та позичальником -підприємцем ОСОБА_7, а також додаткових угод до неї, що можуть бути укладені в подальшому, за умовами якого позичальник зобов'язується перед іпотекодержателем повернути кредит в розмірі 5 100 000 грн., сплатити проценти за його користування, комісійну винагороду, неустойку, (пеню, штрафи), в розмірі, строки та у випадках, передбачених кредитним договором, а також виконати інші умови кредитного договору та відшкодувати іпотекодержателю всі можливі збитки, понесені ним внаслідок невиконання чи неналежного виконання умов кредитного договору.
У відповідності до даного договору іпотекодержатель має право у випадку невиконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором отримати задоволення за рахунок майна, переданого в іпотеку іпотекодавцем. Предметом іпотеки є нерухоме майно:
- торгово-оздоровчий центр з офісними приміщеннями, загальною площею 462,8 кв.м., розташований за адресою: АДРЕСА_1, що належить іпотекодавцю на праві власності на підставі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13.11.2006р. по справі №2-5358/06. Право власності на нерухоме майно зареєстровано за іпотекодавцем в електронному Реєстрі прав власності на нерухоме майно 30.11.2006р. за №14486812 (Витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно №12702522, виданий КП "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації" 30.11.2006р.
- земельна ділянка, площею 0,0754 га, кадастровий номер 11:057:0015, що знаходиться адресою: АДРЕСА_1. Цільове призначення земельної ділянки -для обслуговування торгового закладу. Земельна ділянка належить іпотекодавцю на праві власності на підставі Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА №653707, виданого 03.05.2006р. Луцькою міською радою, на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 23.05.2005р. Р№1677 (ВСВ №354967, ВСВ №209079). Акт зареєстровано в Книзі записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договір оренди землі за №020607700039.
При цьому договором іпотеки (п.п. 1.4, 2.1.1, 2.1.2, 2.1.3, 2.1.4) було визначено, що на строк дії цього договору предмет іпотеки залишається у володінні (користуванні) іпотекодавця, знаходиться у його власності, на підставах, передбачених законодавством України, на предмет іпотеки може бути звернене стягнення, останній не підлягає вилученню, до нього не пред'явлені і не будуть пред'явлені майнові позови, пов'язані з його вилученням, предмет іпотеки не знаходиться у спільній частковій власності.
У встановленому законом порядку договір іпотеки від 01.10.2007р. було посвідчено приватним нотаріусом Луцького міського нотаріального округу ОСОБА_6 (зареєстровано в реєстрі за №7884).
Посилаючись на ті обставини, що передане в іпотеку згідно договору №7884 від 01.10.2007р. в якості забезпечення зобов'язань підприємця ОСОБА_7, що випливають із кредитного договору №010/08-11/1972 від 01.10.2007р., нерухоме майно, а саме: торгово-оздоровчий центр з офісними приміщеннями площею 462,8 кв.м., що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, належить на підставі рішення Луцького міськрайонного суду Волинської області у справі №2-5358/06 від 13.11.2006р. не фізичній особі-підприємцю ОСОБА_1., а фізичній особі ОСОБА_1, засвідчуючи, що підприємець ОСОБА_1 не є власником торгово-оздоровчого центру з офісними приміщеннями, не має прав на його відчуження у зв'язку з чим відповідно до ст. 5 Закону України "Про іпотеку" даний об'єкт нерухомості не міг бути предметом укладеного договору іпотеки, а також те, що у відповідності до до ч. 1 ст. 320 ЦК України власник має право використовувати своє майно для здійснення підприємницької діяльності, отже, фізична особа-підприємець має право лише право на користування таким майном, а не на розпорядженням ним, підприємець ОСОБА_1 звернувся до суду з відповідним позовом про визнання частково недійсним договору іпотеки від 01.10.2007р.
Розглянувши матеріали справи та додатково представлені документи, заслухавши пояснення представників сторін, суд, оцінюючи подані сторонами докази за своїм переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, дійшов до висновку про безпідставність пред'явленого позивачем до відповідача позову та необхідність відмови підприємцю ОСОБА_1 у задоволенні його позовних вимог.
Викладена позиція суду пов'язана з наступними обставинами:
Статтею 11 Цивільного кодексу України встановлено, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини. Статтею 3 Цивільного кодексу України встановлено, що однією із загальних загад цивільного законодавства є свобода договору.
Статтями 627, 629 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст. 144 Господарського кодексу України, майнові права та майнові обов'язки суб'єктів господарювання виникають з угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, що йому не суперечать.
До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 Цивільного кодексу України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору (ст. 1054 Цивільного кодексу України).
За кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти (ч. 1 ст. 1054 Цивільного кодексу України ).
Кредит -це позичковий капітал банку у грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, повернення, строковості, платності та цільового характеру використання. рахунку.
Судом встановлено, що відносини між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" в особі Волинської обласної дирекції та підприємцем ОСОБА_7 носять договірний характер, укладений між ними 01.10.2007р. генеральний кредитний договір №010/08-11/1972 предметом судових розглядів не виступав, недійсним судом не визнавався, сторонами розірваний не був. У відповідності до умов угоди банк зобов'язувався надати суб'єкту підприємницької діяльності кредит, а останнім було взято на себе зобов'язання щодо своєчасного повернення кредитних коштів та сплати відсотків за їх користування.
Саме в забезпечення виконання підприємцем ОСОБА_7 зобов'язань за даною генеральною кредитною угодою 01 жовтня 2007 року між ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" в особі Волинської обласної дирекції та підприємцем ОСОБА_1 було укладено договір іпотеки згідно з котрим банк-іпотекодержатель у випадку невиконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором набув право отримати задоволення своїх вимог за рахунок майна, переданого в іпотеку підприємцем-іпотекодавцем.
Відповідно до ст. 173 ГК України та ст. 509 ЦК України, зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно з положеннями ст. 193 ГК України, ст.ст. 526, 527, 530 ЦК України, зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цих Кодексів, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог -відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Боржник зобов'язаний виконати свій обов'язок, а кредитор -прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено законом або договором, не випливає із суті зобов'язання. Якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Статтею 525 ЦК України визначено, що одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
У відповідності до ст. 599 ЦК України, зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.
Статтями 572, 574, 576, 583, 585 ЦК України визначено, що в силу застави кредитор (заставодержатель) має право у разі невиконання боржником (заставодавцем) зобов'язання, забезпеченого заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави). Застава виникає на підставі договору, закону або рішення суду. Предметом застави може бути будь-яке майно (зокрема річ, цінні папери, майнові права), що може бути відчужене заставодавцем і на яке може бути звернене стягнення. Заставодавцем може бути боржник або третя особа (майновий поручитель). Заставодавцем може бути власник речі або особа, якій належить майнове право, а також особа, якій власник речі або особа, якій належить майнове право, передали річ або майнове право з правом їх застави. Право застави виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, -з моменту його нотаріального посвідчення.
У відповідності до ст.ст. 589-591 ЦК України у разі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави. За рахунок предмета застави заставодержатель має право задовольнити в повному обсязі свою вимогу, що визначена на момент фактичного задоволення, включаючи сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на утримання заставленого майна, а також витрат, понесених у зв'язку із пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором. Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом. Заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави в разі, коли зобов'язання не буде виконано у встановлений строк (термін), якщо інше не встановлено договором або законом. Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, порядок реалізації предмета застави з публічних торгів встановлюється законом.
Відповідно до ст. 3 Закону України "Про іпотеку" іпотека виникає на підставі договору, закону або рішення суду. У разі порушення боржником основного зобов'язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, право чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно не зареєстровані у встановленому законом порядку або зареєстровані після державної реєстрації іпотеки.
Статтею 7 Закону України "Про іпотеку" обумовлено, що за рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.
Враховуючи викладені положення чинного законодавства, а також беручи до уваги фактичні обставини справи, господарський суд вважає, що згідно укладеного 01.10.2007р. генерального кредитного договору, а також забезпечувального цю угоду договору іпотеки від 01.10.2007р., зобов'язання, пов'язані з підприємницькою діяльністю, перед ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" в особі Волинської обласної дирекції виникли у двох підприємців: ОСОБА_7 (за договором кредитування в частині отримання грошових коштів в кредит, їх своєчасного повернення та сплати відповідних відсотків за користування коштами), ОСОБА_1 (за договором іпотеки, котрий був укладений між банком та іпотекодавцем в рахунок забезпечення виконання зобов'язань іншого підприємця за генеральним кредитним договором, згідно котрого банк отримав право забезпечити свої вимоги за рахунок переданого в іпотеку майна).
Матеріалами справи підтверджується те, що рішенням Луцького міськрайонного суду Волинської області від 13.11.2006р. у справі №2-5358/06 (а.с. 24-25) за фізичною особою ОСОБА_1 було визнано право власності на самочинно збудоване нерухоме майно - торгово-оздоровчий центр з офісними приміщеннями по АДРЕСА_1, із збільшенням загальної площі на 462,8 кв.м.
Витягом №12702522 від 30.11.2006р. про реєстрацію права власності на нерухоме майно (а.с. 26), наданим комунальним підприємством "Волинське обласне бюро технічної інвентаризації", стверджується те, що торгово-оздоровчий центр з офісними приміщеннями по АДРЕСА_1 площею 462,8 кв.м. зареєстрований на праві приватної власності 30.11.2006р. за ОСОБА_1
Найпростішою формою здійснення підприємницької діяльності є форма підприємництва фізичними особами, тобто без створення підприємств (інших юридичних осіб). Відповідні положення щодо права фізичної особи на зайняття підприємницькою діяльністю містяться у главі 13 ГК України, главі 5 ЦК України та у відповідних галузевих документах, що регулюють відповідний вид діяльності.
Положеннями Закону України від 22.03.2012р. №4618-VI "Про розвиток та державну підтримку малого і середнього підприємництва в Україні", ст. 55 ГК України віднесено фізичних осіб-підприємців до суб'єктів малого підприємництва (мікропідприємництва).
Загальне визначення фізичної особи-суб'єкта підприємницької діяльності міститься у п.п. 3.8.1 п. 3.8 ст. 3 Класифікації організаційно-правових форм господарювання ДК002:2004, затвердженої наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28.05.2004р. №97, відповідно до якого підприємцем є фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність.
Громадянином-підприємцем є фізична особа. Згідно зі ст. 24 ЦК України фізичною особою вважається людина як учасник цивільних відносин (особистих немайнових та майнових відносин). Громадянин, який бажає займатися підприємницькою діяльністю, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур до свого статусу фізичної особи, якого він набув з моменту народження, набуває додаткової ознаки "суб'єкт підприємницької діяльності". Згідно із ст. 50 ЦК України право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом та, відповідно, набувати статусу громадянина-підприємця має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.
Громадянин-підприємець здійснює діяльність в межах універсальної правоздатності -права займатися підприємницькою діяльністю, передбаченого ст. 42 Конституції України. Це означає можливість особи займатися будь-яким видом підприємницької діяльності, здійснення якого не суперечить законодавству. Він діє без установчих документів на відміну від юридичної особи, яка діє в межах спеціальної правоздатності та обмежена видами діяльності, встановленими засновниками в установчих документах. Згідно з ч. 5 ст. 128 ГК України громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на засадах свободи підприємництва та відповідно до принципів, передбачених у ст. 44 ГК України, зокрема, він може здійснювати самостійно будь-яку діяльність відповідно до потреб ринку, на власний розсуд приймаючи відповідні рішення, що не суперечать закону. У відповідності до ст. 3 ГК України під господарською діяльністю розуміється діяльність суб'єктів господарювання у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність. Господарська діяльність, що здійснюється для досягнення економічних і соціальних результатів та з метою одержання прибутку, є підприємництвом, а суб'єкти підприємництва - підприємцями. Господарська діяльність може здійснюватись і без мети одержання прибутку (некомерційна господарська діяльність).
У господарських відносинах суб'єкти господарської (підприємницької) діяльності реалізують їх господарську компетенцію, якою є сукупність господарських прав та обов'язків таких суб'єктів. Це означає, що в межах загального права фізичних та юридичних осіб на здійснення господарської, в тому числі і підприємницької, діяльності (ст. 42 Конституції України, ст.ст. 50, 84 ЦК України, ст. 55 ГК України) особа, визнана в установленому законом порядку суб'єктом господарської діяльності, безпосередньо здійснює права і несе обов'язки, обумовлені конкретними господарськими відносинами.
Суд вважає, що в даному випадку підприємець ОСОБА_1 у межах зазначеного загального права на здійснення господарської діяльності, керуючись визначеним ст. 6 ЦК України принципом свободи укладення договору, вибору контрагента за угодою та предмета договору (ст. 67 ГК України, ст. 3 ЦК України), уклав з ПАТ "Райффайзен Банк Аваль" в особі Волинської обласної дирекції договір іпотеки від 01.10.2007р., за котрим він, як іпотекодавець, зобов'язався відповідати перед іпотекодержателем -банком своїм майном (об'єкт нерухомості та земельна ділянка) за належне, своєчасне та повне виконання третьою особою -підприємцем ОСОБА_7 договірних зобов'язань, котрі випливають із генеральної кредитної угоди від 01.10.2007р. №010/08-11/1972.
Сукупність взаємних прав та обов'язків іпотекодержателя та іпотекодавця за договором іпотеки, а також та кредитора та позичальника за генеральним кредитним договором становить їх господарську компетенцію.
Поруч з цим суд вважає за необхідне засвідчити, що згідно ч. 2 ст. 128 ГК України та ч. 1 ст. 52 ЦК України громадянин-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення. Фізична особа-підприємець, яка перебуває у шлюбі, відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм особистим майном і часткою у праві спільної сумісної власності подружжя, яка належатиме їй при поділі цього майна (ч. 2 ст. 52 ЦК України).
За рішенням суду за відповідними зобов'язаннями може бути звернено стягнення на все належне приватному підприємцеві майно, в тому числі і те, яке він не використовував для зайняття підприємницькою діяльністю (приватна квартира, дача, меблі, автомашина тощо). Зважаючи на наявність повної відповідальності за своїми зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, всім своїм майном, громадянин-підприємець провадить підприємницьку діяльність без формування статутного, резервного та інших фондів.
Статтею 52 ЦК України передбачено лише окремі специфічні риси відповідальності фізичної особи-підприємця. Такі обов'язкові її елементи, як види, підстави та порядок застосування відповідальності у ній не врегульовані і повинні вирішуватися, виходячи із загальних норм про цивільно-правову відповідальність.
Підприємницька діяльність -це діяльність на власний ризик та особисту майнову відповідальність підприємця. У першу чергу, підприємницький ризик виявляється у вірогідності втрати усього майна, належного фізичній особі, до складу якого згідно із ст. 190 ЦК України входять як окремі речі або їх сукупність, так і майнові права та обов'язки. Чинне законодавство України не передбачає відокремлення майна, яке використовується підприємцем для здійснення підприємницької діяльності, із загальної маси майна, належного фізичній особі. Тому за рішенням суду стягнення може бути звернено на усе майно боржника, незалежно від того використовувалося воно у підприємницькій діяльності чи ні. Виняток становить лише майно, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення. Перелік видів майна, на яке не може бути звернено стягнення, міститься у Додатку до Закону України "Про виконавче провадження". Також стягнення не може бути звернено на доходи, зазначені у ст. 73 вказаного Закону.
При цьому відповідно до ст. 11 Закону України "Про виконавче провадження" сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник. Боржником є фізична або юридична особа, яка зобов'язана за рішенням вчинити певні дії (передати майно, виконати інші обов'язки, передбачені рішенням) або утриматися від їх вчинення. Зазначеним Законом врегульовано загальний порядок звернення стягнення на майно боржника, Закон не розмежовує окремо порядку звернення стягнення на майно боржника-фізичної особи, і окремо на майно цього ж боржника як фізичної особи-підприємця.
Пунктом 5.1.5. Інструкції про проведення виконавчих дій, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року №74/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 15 грудня 1999 року за №865/4158, розробленої на виконання Закону України "Про виконавче провадження", за яким стягнення на майно боржника звертається в розмірах і обсягах, потрібних для виконання за виконавчими документами, з урахуванням витрат на виконання та стягнення виконавчого збору, визначено, що стягнення за виконавчими документами не може бути звернено на види майна та предмети, які визначені в Переліку видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами (додаток до Закону), що належать боржникові на праві власності чи є його часткою у спільній власності, необхідні для боржника, членів його сім'ї та осіб, які перебувають на його утриманні.
Згідно з Переліком видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, що є додатком до Закону України "Про виконавче провадження", офісні приміщення, торгові та розважальні центри не входять до видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами.
Згідно із ч. 2 ст. 128 Господарського кодексу України громадянин-підприємець відповідає за своїми зобов'язаннями усім своїм майном, на яке відповідно до закону може бути звернено стягнення. Так, фізична особа відповідає за зобов'язаннями, що виникли при здійсненні нею підприємницької діяльності, усім майном належній цій фізичній особі.
За змістом вказаної норми законодавець не розмежовує майно фізичної особи від її майна як суб'єкта підприємницької діяльності.
При вчиненні порушень стягнення може бути звернене зацікавленою особою на все майно фізичної особи-підприємця, незалежно від того, чи використовується це майно для здійснення підприємницької діяльності, чи призначене для задоволення особистих та побутових потреб фізичної особи, що здійснює підприємницьку діяльність. Під час здійснення господарської діяльності фізичні особи-підприємці реалізують свою господарську компетенцію, тобто сукупність господарських прав та обов'язків. При цьому решта прав та обов'язків фізичної особи, що становлять її правоздатність як людини, набуваються та виконуються нею поза межами здійснення нею господарської діяльності, в порядку реалізації нею її цивільної дієздатності, передбаченої Цивільним кодексом України, та регулюються ним. Останнє випливає зі змісту ч. 3 ст. 45 ГК України, відповідно до якої щодо громадян положення цього кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.
При цьому судом було взято до уваги те, що у відповідності до п. 3.1 листа Міністерства юстиції України від 11.01.2007р. №19-32/2 "Про роз'яснення порядку реєстрації прав власності на об'єкти нерухомого майна залежно від форм власності" суб'єктом права приватної власності відповідно до статті 325 Цивільного кодексу України є фізичні особи. Статтею 26 зазначеного Кодексу встановлено, що фізична особа має усі особисті немайнові права та здатна мати усі майнові права, передбачені Конституцією України, Цивільним кодексом України та іншими законами. Важливим аспектом реалізації прав фізичної особи є право на здійснення підприємницької діяльності. Право на підприємницьку діяльність фізична особа здійснює за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому Законом України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців". Цивільним кодексом України встановлено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно-правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин (стаття 51). За зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, фізична особа-підприємець відповідає усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення (стаття 52). Цивільний кодекс України передбачає, що учасниками цивільних відносин та суб'єктами права власності є фізичні особи (ч. 1 ст. 2 та ч. 1 ст. 318). Він не розрізняє такого суб'єкта права власності як фізична особа-підприємець, набуття такого статусу дозволяє лише здійснювати господарську діяльність. Так, Господарським кодексом України передбачено, що учасниками відносин у сфері господарювання є суб'єкти господарювання (стаття 2), в свою чергу суб'єктами господарювання згідно із статтею 55 Кодексу є громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.
Таким чином, право власності на нерухоме майно повинно реєструватись за фізичною особою, а не за фізичною особою-підприємцем.
Крім того роз'ясненням Міністерства юстиції України від 14.01.2011р. "Про статус фізичної особи-підприємця: проблеми застосування законодавства" визначено, що чинне законодавство не виділяє такого суб'єкта права власності як фізична особа-підприємець та не містить норм щодо права власності фізичної особи-підприємця. Законодавство лише встановлює, що фізична особа-підприємець відповідає за зобов'язаннями, пов'язаними з підприємницькою діяльністю, усім своїм майном, крім майна, на яке згідно із законом не може бути звернено стягнення.
Отже, суб'єктом права власності визнається саме фізична особа, яка може бути власником будь-якого майна, крім майна, що не може перебувати у власності фізичної особи. При цьому, правовий статус фізичної особи-підприємця не впливає на правовий режим майна, що перебуває у його власності. Таким чином, нерухоме майно має реєструватися за фізичною особою.
Судом враховано, що у відповідності до оскаржуваного позивачем в судовому порядку договору іпотеки від 01.10.2007р. іпотекодержатель (банк) наділявся правом у випадку невиконання позичальником своїх зобов'язань за кредитним договором отримати задоволення за рахунок майна, переданого в іпотеку іпотекодавцем. Предметом іпотеки поруч із торгово-оздоровчим центром з офісними приміщеннями, виступала і земельна ділянка, площею 0,0754 га, що знаходиться адресою: АДРЕСА_1.
Із Державного акту на право власності на земельну ділянку серії ЯА №653707, виданого 03.05.2006р. Луцькою міською радою, вбачається, що цільовим призначенням земельної ділянки є обслуговування торгового закладу, земельна ділянка належить іпотекодавцю (підприємцю ОСОБА_1В.) на праві власності на підставі договору купівлі-продажу земельної ділянки від 23.05.2005р. Р№1677 (ВСВ №354967, ВСВ №209079).
Викладене свідчить про те, що визначений позивачем у позові та відображений сторонами в договорі іпотеки від 01.10.2007р. об'єкт нерухомості -торгово-оздоровчий комплекс є комерційною нерухомістю, використовується підприємцем ОСОБА_1 в своїй підприємницькій діяльності, хоча і належить йому як фізичній особі на праві приватної власності.
З наданих в процесі розгляду справи по суті додаткових пояснень представника підприємця ОСОБА_1 від 10.09.2012р. (а.с. 82), а також укладених підприємцем ОСОБА_1 із обслуговуючими об'єкт нерухомості установами та організаціями договорів (ПАТ "Укртелеком" -договір про надання послуг електрозв'язку №2791 від 22.09.2005р., Луцьке спеціалізоване комунальне автотранспортне підприємство "Луцькспецкомунтранс" -договір про надання послуг з вивезення твердих побутових відходів від 15.02.2011р., ПАТ "Волиньгаз" -типовий договір на розподіл природного газу від 30.12.2011р. №КП-362-12, ПАТ "Волиньобленерго" -договір про постачання електричної енергії від 13.04.2007р. №529-1186000 -а.с. 83-109) також підтверджується, що нерухомість - торгово-оздоровчий центр з офісними приміщеннями по АДРЕСА_1 використовується ОСОБА_1 саме з метою здійснення та реалізації підприємницької діяльності, а також з метою одержання прибутків.
Крім цього судом встановлено, що зазначений вище об'єкт нерухомості у відповідності до укладеного між підприємцями ОСОБА_1 та ОСОБА_5 був переданий останньому у строкове платне користування (оренду) для здійснення підприємницької діяльності (договір найму (оренди) нежилого приміщення від 01.04.2012р. -а.с. 110-113).
Викладене в сукупності свідчить про те, що підприємець ОСОБА_1 при підписанні оспорюваного договору іпотеки мав необхідний обсяг цивільної дієздатності та правоздатності розпоряджатися майном, що було передане в іпотеку Банку.
Статтею 18 Закону України "Про іпотеку" встановлено, що іпотечний договір укладається між одним або декількома іпотекодавцями та іпотекодержателем у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Іпотечний договір повинен містити такі істотні умови: 1) для іпотекодавця та іпотекодержателя -юридичних осіб відомості про: для резидентів -найменування, місцезнаходження та ідентифікаційний код в Єдиному державному реєстрі юридичних та фізичних осіб-підприємців; для нерезидентів -найменування, місцезнаходження та державу, де зареєстровано особу; для іпотекодавця та іпотекодержателя -фізичних осіб відомості про: для громадян України -прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання із зазначенням адреси та індивідуальний ідентифікаційний номер у Державному реєстрі фізичних осіб -платників податків та інших обов'язкових платежів; для іноземців, осіб без громадянства - прізвище, ім'я, по батькові (за наявності), адресу постійного місця проживання за межами України; 2) зміст та розмір основного зобов'язання, строк і порядок його виконання та/або посилання на правочин, у якому встановлено основне зобов'язання; 3) опис предмета іпотеки, достатній для його ідентифікації, та/або його реєстраційні дані, у тому числі кадастровий номер. У разі іпотеки земельної ділянки має зазначатися її цільове призначення; 4) посилання на видачу заставної або її відсутність.
У разі відсутності в іпотечному договорі однієї з вказаних вище істотних умов він може бути визнаний недійсним на підставі рішення суду.
Іпотечний договір може містити інші положення, зокрема, визначення вартості предмета іпотеки, посилання на документ, що підтверджує право власності іпотекодавця на предмет іпотеки, відомості про обмеження та обтяження прав іпотекодавця на предмет іпотеки, визначення способу звернення стягнення на предмет іпотеки.
Іпотечний договір та договір, що обумовлює основне зобов'язання, можуть бути оформлені у вигляді одного документа. Цей документ за формою і змістом повинен відповідати вимогам, встановленим у цій статті, та вимогам, встановленим законом, для договору, який визначає основне зобов'язання.
У разі якщо іпотекою забезпечується повернення позики, кредиту для придбання нерухомого майна, яке передається в іпотеку, договір купівлі-продажу цього нерухомого майна та іпотечний договір можуть укладатися одночасно.
З аналізу наведених вище норм можна зробити висновок, що при укладанні договору іпотеки, по-перше, безпосередньо сторони договору знайомились з документами, що підтверджують відомості, необхідні для укладання договору іпотеки та лягли в основу укладеного правочину. До того ж, при посвідченні договору нотаріусом, що є обов'язковою умовою дійсності договору іпотеки, нотаріус також перевіряє достовірність даних сторін.
Згідно із статтями 4, 10 та 203 Цивільного кодексу України, зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Відповідно до ч.1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою -третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Статтею 204 ЦК України встановлено принцип презумпції правомірності правочину відповідно до якого, правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
В пункті 3 ч. 1 ст. 3, ст. 6 ЦК України закріплено принцип свободи договору який передбачає, право суб'єкта цивільного права на укладення й інших договорів, прямо не передбачених актами цивільного законодавства, але котрі відповідають загальним засадам цивільного законодавства. Сторони договору мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.
Слід звернути увагу також і на те, що відповідно до ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
У п. 1 Роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 12.03.1999р. №02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" (із наступними змінами та доповненнями) зазначено, що угода може бути визнана недійсною з підстав, передбачених законом. При цьому вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. За загальним правилом невиконання чи неналежне виконання угоди не тягне за собою правових наслідків у вигляді визнання угоди недійсною. У такому разі заінтересована сторона має право вимагати розірвання договору або застосування інших передбачених законом чи договором наслідків, а не визнання угоди недійсною.
Згідно п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009р. №9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
Як визначає ст. 32 ГПК України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до ст.ст. 34, 43 ГПК України докази подаються сторонами, іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення для господарського суду не є обов'язковим.
За змістом статті 33 ГПК України, обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.
В даному випадку із аналізу наданих позивачем обґрунтувань позовних вимог та документів в їх підтвердження судом було встановлено, що доводи позивача є необґрунтованими по суті, спростовуються тими обставинами, що фізична особа відповідає за своїми зобов'язаннями, що виникли при здійсненні нею діяльності як підприємцем усім належним на праві власності майном та зокрема коштами, як і навпаки доходи та інше майно, набуте особою при здійсненні нею підприємницької діяльності є засобами розрахунку за зобов'язаннями цієї фізичної особи.
Відповідно до ст. 49 ГПК України судові витрати по справі при відмові в позові покладаються на позивача.
На підставі викладеного, керуючись Законом України "Про іпотеку", Законом України "Про виконавче провадження", ст.ст. 3, 44, 55, 144, 173, 193 Господарського кодексу України, ст.ст. 3, 4, 6, 11, 24, 52, 190, 203, 204, 215, 509, 525-527, 530, 572, 574, 576, 583, 589-591, 599, 627, 629, 1054 Цивільного кодексу України, ст.ст. 32-34, 43, 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд,-
В позові відмовити.
Суддя В. А. Войціховський
Повне рішення
складено
11.09.12