"03" вересня 2012 р. Справа № 5004/65/12
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :
Головуючий суддя Могил С.К. (доповідач),
Судді: Борденюк Є.М.,
Вовк І.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю "Дельта-7" на постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 30.05.2012 у справі № 5004/65/12 господарського суду Волинської області
за позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_2
до товариства з обмеженою відповідальністю "Дельта-7"
про визнання договорів оренди недійсними,
за участю від
позивача: ОСОБА_2, ОСОБА_3,
відповідача: Ящинська Н.В.,
У серпні 2011 року фізична особа-підприємець ОСОБА_2 звернувся до господарського суду із позовною заявою, в якій просив визнати недійсними два договори оренди торгівельного місця, площі, укладені з товариством з обмеженою відповідальністю "Дельта-7".
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилався на те, що всупереч Правилам торгівлі на ринках на час вчинення спірних правочинів відповідач не був у встановленому порядку зареєстрований як ринок, тому не мав права на передачу в оренду торгівельних місць, розташованих на земельній ділянці, що не була відведена для розташування ринку. При цьому, за доводами позивача, про наявність підстав для визнання договорів недійсними свідчать обставини численних порушень відповідачем вимог вказаних Правил щодо облаштування торгівельних місць та забезпечення належних умов для здійснення позивачем торгівлі.
Крім того, як зазначив позивач в поданій заяві, укладаючи спірні договори оренди, сторонами окрім погодження площі переданих торгівельних місць не визначено їх індивідуальних ознак, що, на думку останнього, також свідчить про недійсність таких договорів.
Відповідач проти задоволення позову заперечував, посилаючись на відповідність спірних договорів оренди вимогам ст. 203 Цивільного кодексу України. Так, за доводами відповідача, він мав право передавати торгівельні місця в оренду, не маючи при цьому статусу ринку, оскільки відповідна земельна ділянка належить останньому на праві власності, використовується згідно з цільовим призначенням, визначеним місцевим органом виконавчої влади під час її відведення відповідачу, є частиною території торгового комплексу, і відповідач у встановленому порядку отримав дозвіл на розміщення об'єкту торгівлі з розташованих там малих архітектурних форм, транспортних засобів, лотків, столів, палаток.
Справа розглядалась судами неодноразово.
Рішенням господарського суду Волинської області від 10.04.2012, залишеним без змін постановою Рівненського апеляційного господарського суду від 30.05.2012, позов задоволено, спірні договори визнано недійсними.
За висновками судів попередніх інстанцій відповідач не мав необхідного обсягу повноважень для укладення договорів оренди торгівельних місць, оскільки всупереч положенням Правил торгівлі на ринках не отримав ані статусу ринку, ані спеціального дозволу на розміщення малих архітектурних форм.
Не погоджуючись з висновками попередніх судових інстанцій, відповідач подав до Вищого господарського суду України касаційну скаргу, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення про відмову в позові.
В обґрунтування заявлених вимог відповідач посилається на те, що судами обох інстанцій неправильно застосовано норми матеріального права, у зв'язку з чим зроблено помилкові висновки про те, що лише відсутність у нього статусу ринку свідчить про неможливість передачі в оренду торгівельних місць, які є частиною території торгівельного комплексу, належного останньому на праві власності, і збудованого з дотриманням вимог чинного законодавства, в тому числі, за наявності дозволу на розміщення відповідного об'єкту торгівлі, виданого відповідачу органом місцевого самоврядування.
Переглянувши в касаційному порядку оскаржені судові рішення, приймаючи до уваги межі перегляду справи в касаційній інстанції, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку про наявність правових підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.
Як встановлено судами попередніх інстанцій під час неодноразового розгляду заявлених у даній справі позовних вимог, 07.08.2008 позивач (орендар) та відповідач (орендодавець) уклали два договори № 10 оренди торгівельного місця, площі, згідно пункту 1.1 яких відповідач передає, а позивач бере у тимчасове платне користування торгівельні місця на столах (прилавках) за №_____, торгівельну площу на території торгового комплексу площею 17,5 кв.м. для встановлення металевої конструкції за №_____, магазину за № 7 ряд - 10 місце, № 6 ряд -10 місце.
Відповідно до пунктів 1.3 договорів вказані торгівельні місця, площа яких перебуває у робочому стані, відповідають вимогам Правил торгівлі на ринках і техніки безпеки при роботі на ньому.
Пунктами 2.1 договорів оренди передбачено, що вступ орендаря у користування орендованим місцем, площею настає одночасно із підписанням сторонами договору.
Орендна плата визначається у розмірі 350 грн. за місяць та вноситься щомісячно до 5 числа поточного місяця (пункт 3.1 договору).
Згідно з пунктами 6.1 договорів, вони діють з 1 серпня 2008 року до 31 грудня 2008 року, а в частині розрахунків у разі невиконання їх позивачем та нанесені збитків відповідачу - до повного проведення розрахунків та відшкодування збитків.
У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення договору після закінчення його терміну протягом одного календарного місяця, він вважається продовженим на той самий термін і на тих же самих умовах (пункт 6.6 договору).
Як встановлено судами і підтверджується наявними матеріалами справи, позивач не звертався до відповідача із заявами про припинення договорів.
Розглядаючи спір по суті заявлених вимог, господарські суди обох інстанцій врахували, що згідно зі ст. 203 Цивільного кодексу України, яка містить загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам, при цьому особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності.
Згідно зі ст. 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Судами враховано, що відповідно до пункту 2 Правил торгівлі на ринках ринок - це суб'єкт господарювання, створений на відведеній за рішенням місцевого органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування земельній ділянці і зареєстрований в установленому порядку, функціональними обов'язками якого є надання послуг та створення для продавців і покупців належних умов у процесі купівлі-продажу товарів за цінами, що складаються залежно від попиту і пропозицій.
Абзацом 3 пункту 13 даних Правил передбачено, що торговельне місце - це площа, відведена для розміщення необхідного для торгівлі інвентарю (вагів, лотків тощо) та здійснення продажу продукції з прилавків (столів), транспортних засобів, причепів, візків (у тому числі ручних), у контейнерах, кіосках, палатках тощо. Розмір торговельного місця визначається в правилах торгівлі на ринках, що затверджуються відповідно до законодавства.
Металева конструкція як мала архітектурна форма, може бути розміщена на території ринку без дотримання спеціального дозволу, тоді як розміщення об'єкта малої архітектурної форми на інших земельних ділянках, площі яких визначаються об'єктами нерухомого майна спеціального призначення, потребує спеціального дозволу, незалежно від форм власності земельної ділянки.
Враховуючи, що відповідачем не надано суду доказів наявності на час укладення спірних договорів статусу ринку, отримання спеціального дозволу, доказів завершення будівництва торговельного комплексу та здачі його в експлуатацію, суди попередніх інстанцій дійшли висновку, що відповідач не мав права на укладення спірних угод, тому вони підлягають визнанню недійсними на підставі ч. 2 ст. 203 Цивільного кодексу України.
Однак, колегія суддів касаційної інстанції не може погодитись з тим, що сукупність встановлених судами обставин беззаперечно свідчить про наявність правових підстав для визнання спірних договорів недійсними, з огляду на те, що такі висновки судів зроблені без належної оцінки зібраних під час нового розгляду доказів, які можуть мати значення для правильного вирішення спору.
Пленум Верховного Суду України в пунктах 2, 12 постанови від 28.04.1978 N 3 "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" роз'яснив, що угода може бути визнана недійсною лише на підставі та з наслідками, передбаченими законом. В кожній справі про визнання угоди недійсною суд має встановити ті обставини, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсною, та настання визначених юридичних наслідків.
Вирішуючи спір про визнання угоди (правочину) недійсною, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угоди недійсними та настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угоди вимогам закону, додержання встановленої форми угоди, правоздатність сторін за угодою, у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Всупереч наведеному, обмежуючись посиланням на те, що відповідач, не отримавши статусу ринку, не мав права вчиняти спірні правочини, суди попередніх інстанцій не навели жодної норми матеріального права, яка дозволяла б суду встановити на цій підставі нікчемність укладених договорів (через пряму вказівку закону), при цьому, не зазначили, які конкретні права позивача були порушені при укладенні зазначених угод і яким чином задоволення позову призведе до їх відновлення, а також взагалі не надали оцінки дозвільній документації, наданій під час нового розгляду справи.
Разом з цим, з наявних серед матеріалів справи доказів вбачається, що відповідна земельна ділянка, яка наразі є власністю відповідача, була відведена йому для розміщення автостоянки та торгового комплексу, при цьому розміщення на торговому комплексі групи металевих конструкцій здійснено відповідно до Плану благоустрою території; Свідоцтвом Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Волинські області підтверджено відповідність збудованого об'єкту проектній документації, вимогам державних стандартів, будівельним нормам і правилам; об'єкт прийнято в експлуатацію; відповідачу надано дозвіл органу місцевого самоврядування на розміщення об'єкту торгівлі.
Слід також зазначити, що задовольнивши позов про визнання договорів недійсними, суди належним чином не з'ясували їх дійсну правову природу, а саме, не дослідили, що було предметом спірних договорів -частина площі на території торгівельного комплексу, призначена для встановлення відповідної конструкції як об'єкт оренди в розумінні норм Цивільного кодексу України, або послуги по користуванню торговим місцем на ринку в розумінні Правил торгівлі на ринках, за якими це площа, відведена для розміщення необхідного для торгівлі інвентарю (вагів, лотків тощо) та здійснення продажу продукції з прилавків (столів), транспортних засобів, прицепів, візків (у тому числі ручних), у контейнерах, кіосках, трейлерах, палатках, магазинах, торгівельних павільйонах тощо.
За таких обставин, в порушення вимог процесуального права (ст. ст. 43, 47, 38, 43 ГПК України), приймаючи рішення та постанову суди не забезпечили всебічний та повний розгляд обставин справи, не надали юридичну оцінку всім обставинам справи, що призвело до передчасних і необґрунтованих висновків.
Згідно ст. ст. 1115, 1117 ГПК України касаційна інстанція використовує процесуальні права суду першої інстанції виключно для перевірки юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення у рішенні або постанові господарського суду. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, які не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду або відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
У зв'язку із вищевикладеним колегія суддів вважає, що приймаючи рішення та постанову, суди порушили і неправильно застосували норми матеріального права, в зв'язку з чим, враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, рішення та постанова підлягають скасуванню, а справа передачі на новий розгляд місцевому господарському суду.
При новому розгляді справи місцевому господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно і повно з'ясувати та перевірити всі фактичні обставини справи, достеменно з'ясувати правову природу спірних договорів, правильно застосувати норми матеріального і процесуального права та зробити обґрунтовані висновки щодо наявності або відсутності правових підстав для задоволення заявленого позову.
Керуючись ст. ст. 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України,
Касаційну скаргу задовольнити частково.
Постанову Рівненського апеляційного господарського суду від 30.05.2012 та рішення господарського суду Волинської області від 10.04.2012 у справі № 5004/65/12 скасувати.
Справу передати на новий розгляд до господарського суду Волинської області.
Головуючий суддяМогил С.К.
Судді:Борденюк Є.М.
Вовк І.В.