Справа № 2а/1570/807/2011
10 вересня 2012 року
Одеський окружний адміністративний суд в складі колегії:
головуючого судді Колесниченка О.В.,
суддів Завальнюк І.В.,Стеценко О.О.
при секретарі Бобровській О.Ю.
розглянувши в відкритому судовому засіданні в м. Одесі адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Державного комітету України у справах національностей та релігії, за участю третьої особи на стороні відповідача -Державної міграційної служби України про визнання рішень неправомірними та зобов'язання надати статус біженця, -
До суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Управління міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірним та скасування рішення від 27.12.2010 року №17-9-2149 про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та зобов'язання прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
Ухвалою від 26.01.2011 року Одеським окружним адміністративним судом провадження у даній справі було відкрито та розпочато підготовку справи до судового розгляду.
18.01.2012 року позивач надав до суду зміни та доповнення до адміністративного позову, відповідно до яких просить суд визнати рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії від 09.02.2010 року № 632-10 яким позивачу було відмовлено в надані статусу біженця в Україні нечинним з моменту його прийняття; зобов'язати Державний комітет України у справах національностей та релігії надати позивачу статус біженця.
25.02.2011 року позивач надав суду клопотання про об'єднання в одне провадження справи №2а/1570/807/2011 та № 2а/1570/3241/2011, у зв'язку із тим, що позивачі в зазначених справах є чоловіком та дружиною, відповідачами в обох справах є Державний комітет України у справах національностей та релігії. Також враховуючи однорідність позовних вимог та однакове їх обґрунтування, з урахуванням положень ст. 4 Закону України «Про біженців»щодо принципу збереженості єдності сімей, просить суд зазначити справи об'єднати в одне провадження.
Ухвалою від 26.06.2012 року позовні вимоги по справі № 2а/1570/807/2011 за позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України, за участю третьої особи на стороні відповідача -Державної міграційної служби України про визнання рішення неправомірним та зобов'язання надати статус біженця та позовні вимоги по справі справи № 2а/1570/3241/2011 за позовом ОСОБА_2 до Державного комітету України у справах національностей та релігії про визнання рішення від 09.12.2010 року №633-10 нечинним та зобов'язання надати статус біженця в Україні були об'єднані в одне провадження для спільного розгляду.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до Одеського окружного адміністративного суду з позовними вимогами до Державного комітету України у справах національностей та релігій про визнання рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 09.12.2010 року №632-10 та № 633-10 нечинним та зобов'язання Державного комітету України у справах національностей та релігій надати ОСОБА_1 та ОСОБА_2 статус біженців в Україні. В обґрунтування позовних вимог позивачі посилаються на те, що зазначені рішення відповідача є необґрунтованими та незаконними, так як прийняті без врахування та дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення. Позивачі посилаються на те, що вони є громадянами Афганістану , проте не бажають користуватися захистом цієї країни внаслідок побоювань стати жертвою переслідувань з причин участі ОСОБА_1 у виборах Президента Афганістану у 2009 році. ОСОБА_1 повідомив, що він працював в виборчому штабі підконтрольного UNMA. В його посадові обов'язки входило внесення ІD номерів карт громадян до комп'ютерної системи та перевірка бюлетенів після виробів. Під час його роботи в виборчому штабі до нього неодноразово звертались представники одного з кандидатів доктора ОСОБА_3 з проханням добавити бюлетені під час підрахунку за грошову винагороду. Не погодившись із зазначеною пропозицією, позивач в липня 2009 року був насильницьким шляхом вивезений в будинок на околицях Кабулу людьми ОСОБА_4 і в результаті нелюдського поводження з ним він був змушений погодитись співпрацювати з ОСОБА_3. Після повернення до дому, позивач, побоюючись за своє життя та життя своєї родини, залишив Афганістан разом зі своєю дружиною та дітьми. Позивачі вказують, що у Державного комітету України у справах національностей та релігій не було підстав вважати заяви позивачів необґрунтованими, у зв'язку із чим вони звернулись до суду.
Позивачі в судовому засідання підтримали позовні вимоги в повному обсязі із підстав викладених в адміністративному позові, просили суд їх задовольнити.
Представник відповідач був належним чином повідомлений про час та місце судового розгляду, однак на неодноразові вимоги суду в судове засідання не з'явився, письмових доводів та заперечень проти позову по суті заявлених вимог не наддав.
Представник третьої особи проти задоволення адміністративного позову заперечував з підстав викладених в запереченнях на адміністративний позов, посилаючись на відсутність умов, передбачених абзацом 2 ст. 1 Закону України "Про біженців", які б давали підстави для надання позивачам статусу біженця в Україні.
Вислухавши пояснення позивачів та представника позивача, дослідивши наявні в справі письмові докази, копію особової справи ОСОБА_1 та ОСОБА_2, суд доходить до висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог з наступних підстав.
Відповідач на підставі ст. 7 Закону України "Про біженців" є місцевим підрозділом центрального органу державної виконавчої влади з питань міграції та згідно ст.ст.11,12 цього ж Закону здійснює повноваження щодо прийняття рішення про прийняття документів для вирішення питання про надання особам статусу біженця, а тому його рішення з цього приводу на підставі ст.55 Конституції України, п.п.1 ч.1 ст.17,104 КАС України можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судочинства.
Державна міграційна служба України є правонаступником Державного комітету України з питань національностей та міграції, органу який приймав оскаржуване рішення на підставі ст.7 Закону України «Про біженців»є центральним органом державної виконавчої влади та згідно ст.ст.11,12 цього ж Закону здійснює повноваження щодо прийняття рішення про надання особам статусу біженця, а тому його рішення з цього приводу на підставі ст.55 Конституції України, п.п.1 ч.1 ст.17,104 КАС України можуть бути оскаржені до суду в порядку адміністративного судочинства.
Судом встановлено, що 26 листопада 2009 року громадяни Афганістану ОСОБА_1 та ОСОБА_2 - позивачі по справі, звернулися до Управління міграційної служби Одеської області із заявами № 283 та 284 про надання їм статусу біженців, мотивуючи це тим, що вони є громадянами Афганістану, проте не бажають користуватися захистом цієї країни внаслідок побоювань стати жертвою переслідувань з причин переслідувань їх родини у зв'язку із участю ОСОБА_1 у виборах Президента Афганістану у 2009 році. Пояснивши, що ОСОБА_1 працював в виборчому штабі підконтрольного UNMA. В його посадові обов'язки входило внесення ІD номерів карт громадян до комп'ютерної системи та перевірка бюлетенів після виробів. Під час його роботи в виборчому штабі до нього неодноразово звертались представники одного з кандидатів доктора ОСОБА_3 з проханням добавити бюлетні під час підрахунку за грошову винагороду. Не погодившись із зазначеною пропозицією, позивач в липня 2009 року був насильницьким шляхом вивезений в будинок на околицях Кабулу людьми ОСОБА_4 і в результаті нелюдського поводження з ним він був змушений погодитись співпрацювати з ОСОБА_3. Крім того, ОСОБА_2 зазначила, що на її адресу не раз приходили погрози зі сторони людьми ОСОБА_4. Після повернення ОСОБА_1 до дому, позивачі, побоюючись за своє життя та життя своєї родини, залишили Афганістан разом зі своїми дітьми.
Відповідно до особової справи позивачів ОСОБА_1 та ОСОБА_2, під час співбесід з працівниками міграційної служби повідомили, що на територію України прибули 14.10.2009 року з м. Москви нелегально. 30.07.2009 року заявники покинули Афганістан з національними паспортами з оформленою туристичною місячною візою Казахстану. Під час спрямування до України деякий час перебували у містах Росії. Позивачі не бажає користуватися захистом цієї країни внаслідок побоювань стати жертвою переслідувань з причин через участь ОСОБА_1 виробах в 2009 році.
Рішеннями Державного комітету України у справах національностей та релігій від 09.12.2010 року №632-10 та № 633-10 в наданні статусу біженця позивачам було відмовлено відповідно до абз.5 ст.10 Закону України "Про біженців" у зв'язку з відсутністю умов, передбачених абз.2 ст.1 цього Закону, які б давали підстави для надання позивачам статусу біженця.
Підставою для прийняття зазначених рішень, як вбачається з матеріалів особових справ, стало те, що необхідних аргументів на підтвердження обставин, що загрожували на батьківщині, позивачі не надали, не навели жодного конкретного факту або інших доказів того, що їх побоювання в разі повернення на батьківщину є обґрунтованими та відповідають вимогам, визначеним абзацом 2 статті 1 Закону України "Про біженців", повідомлені позивачем факти погроз не мають ознак переслідувань або загрози переслідувань за ознаками, передбаченими абз. 2 ст. 1 Закону України "Про біженців". Заявники не є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Судом встановлено, що під час підготовки висновків органу міграційної служби всі факти та інформація, надані заявниками, а також інформація з відкритих джерел, були досліджені у повному обсязі. Яз зазначається дійсно, «В Афганістані має місце широка і систематична компанія, яка проводиться збройним антиурядовим формуванням щодо цивільного населення, яка сприймається як така, що оказує підтримку Урядуабо міжнародному співтовариству або пов'язаного з ними…».
Однак зазначена інформація є загальною, існування ризику щодо родини позивачів не підтвердилось.
Таким чином, суд вважає, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 мали і інши мотиви звернення до Управління. Слід розглядати небажання їх родини звертатись до Афганістану через інші обставини або причини які не пов'язані з діяльністю ОСОБА_1 у виборах в Афганістані в 2009 році і не освітлені у поясненнях іноземців щодо обставин виїзду.
Доказів існування переслідувань ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до суду не надали.
Відповідно до абз.6 ст.12 Закону України "Про біженців" рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Відповідно до ст. 10 Закону України «Про біженців», статус біженця не надається особі:
- яка вчинила злочин проти миру, воєнний злочин або злочин проти людства і людяності, як їх визначено у міжнародному праві;
- яка вчинила тяжкий злочин неполітичного характеру за межами України до прибуття в Україну з метою набуття статусу біженця, якщо таке діяння віднесено Кримінальним кодексом України до тяжких злочинів;
- яка винна у вчиненні дій, що суперечать меті та принципам Організації Об'єднаних Націй;
- стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні;
- яка до прибуття в Україну була визнана біженцем або отримала притулок в іншій країні;
- яка до прибуття в Україну з наміром набути статусу біженця перебувала в третій безпечній країні. Дія цього абзацу не поширюється на дітей, розлучених з сім'ями, а також на осіб, які народилися чи постійно проживали на території України, а також їхніх нащадків (дітей, онуків).
Згідно з абзацом 2 статті 1 Закону України «Про біженців»біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до Закону України «Про біженців»особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Частина 7 ст. 11 Закону України «Про біженців»регламентує, що крім заяв про надання статусу біженця, заявником додаються документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця. Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання. У відповідності до п.п. 45, 66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця Управління Верховного комісаріату ООН у справах біженців особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування. Для того, щоб вважатись біженцем, особа повинна надати свідоцтва повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Однак, ні до Державного комітету України у справах національностей та релігій, ні до суду жодних переконливих доказів, що свідчили б про переслідування позивачів на своїй Батьківщині надано не було.
Частиною 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, у межах повноважень та й спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Відповідно до ч. 1 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення. Частиною 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
За таких підстав, суд приходить до висновку про відсутність умов, передбачених абзацом 2 ст. 1 Закону України "Про біженців", які б давали підстави для надання позивачам статусу біженця в Україні, і тому рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 09.12.2010 року №632-10 та № 633-10 про відмову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в наданні статусу біженця в Україні є обґрунтованим, правильним та таким, що відповідає вимогам ст.ст.10, 12, 13, 14 Закону України "Про біженців", ст.ст. 1, 33 Конвенції ООН про статус біженця 1951 року.
Таким чином, враховуючи вищевикладене, суд прийшов до висновку, що відповідач прийняв обґрунтоване рішення про відмову позивачеві в наданні статусу біженця на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, у зв'язку із чим позовні вимоги задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 2, 7, 8, 9, 11, 86, 159 - 164, 167, 254 КАС України, суд, -
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 та ОСОБА_2 до Державного комітету України, за участю третьої особи на стороні відповідача -Державної міграційної служби України про визнання рішень неправомірними та зобов'язання надати статус біженця -відмовити повністю.
Постанову може бути оскаржено до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подачі апеляційної скарги через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після закінчення апеляційного розгляду справи.
Повний текс був виготовлений та підписаний 12 вересня 2012 року року.
Головуючий суддя О.В. Колесниченко
Суддя І.В. Завальнюк
Суддя О.О. Стеценко м.Одеса
.