ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД міста КИЄВА 01601 м.Київ, вул. К. Каменєва, 8, корп. 1
місто Київ
31 травня 2012 року Справа №2а-19637/11/2670
Окружний адміністративний суд міста Києва у складі колегії суддів:
головуючої судді:Пісоцької О.В.,
суддів:Донця В.А.,
Костенка Д.А.,
розглянувши у приміщенні суду у місті Києві у порядку письмового провадження справу
за позовною заявою громадянина Іраку ОСОБА_1
доДержавного комітету України у справах національностей та релігій,
за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача -Державної міграційної служби України, -
провизнання неправомірним та скасування рішення,
Громадянин Іраку ОСОБА_1 (далі -ОСОБА_1., позивач) звернувся до Окружного адміністративного суду міста Києва з позовною заявою до Державного комітету України у справах національностей та релігій (далі -Держкомнацрелігій, відповідач), в якій, з урахуванням заяви про зменшення позовних вимог (прийнятої до розгляду 02 квітня 2012 року, просить визнати неправомірним та скасувати рішення відповідача про відмову у визнанні біженцем від 31 жовтня 2011 року №497-11.
В обґрунтування позову зазначено, що всупереч частині 13 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»та пункту 6.9 Правил розгляду заяв та оформлення документів, необхідних для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, втрату і позбавлення статусу біженця та додаткового захисту і скасування рішення про визнання особи біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, затверджених Наказом Міністерства внутрішніх справ України від 07 вересня 2001 року №649, відповідач, відмовляючи ОСОБА_1. у визнанні останнього біженцем, не навів причин прийнятого рішення. Крім того, вважає, що рішення про відмову відповідача у визнанні біженцем позивача не ґрунтується на всебічно встановлених обставинах і оцінці відповідних доказів, а також свідчить про упереджене ставлення Держкомнацрелігій до особи, яка звернулась за захистом до Держави Україна.
У судовому засідання представник позивача просив вимоги ОСОБА_1. задовольнити, додатково вказуючи на те, що відповідач, приймаючи оскаржуване рішення, маючи певні сумніви стосовно повідомлених позивачем обставин, не перевірив їх шляхом отримання додаткових доказів, як того вимагає частина 3 статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», а фактично поклав тягар доказування на особу, яка звернулась за захистом.
Відповідач прибуття повноважного представника у судове засідання не забезпечив, проте з заявами про визнання даного позову не звертався.
Державна міграційна служба України, залучена ухвалою суду від 12 березня 2012 року (протокольною) до участі у справі №2а-19637/11/2670 як третя особа, просить у позові відмовити ОСОБА_1., посилаючись на безпідставність та необґрунтованість вимог останнього. У судовому засіданні представник третьої особи зауважував на тому, що відповідач, видаючи оскаржуване рішення, діяв у межах повноважень, у спосіб та строки, визначені чинним законодавством.
Ухвалою суду від 02 квітня 2012 року (протокольною) розгляд справи продовжено у порядку письмового провадження.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, судом встановлено наступне.
11 вересня 2008 року за підписом начальника Управління міграційної служби у місті Києві у справі №08.25.007-01 складено висновок «органу міграційної служби, щодо надання або відмови в наданні статусу біженця»(далі -висновок Управління від 11 вересня 2008 року) за результатами розгляду справи ОСОБА_1., яким визнано за доцільне відмовити позивачу в наданні статусу біженця.
Вказаний висновок Управління обґрунтований тим, що ОСОБА_1. не навів жодних фактів переслідувань «…на свою адресу, зокрема, випадки із застосуванням фізичного насильства…».
Наказом Управління міграційної служби у м. Києві від 11 вересня 2008 року №772 закінчено розгляд особової справи громадянина Іраку ОСОБА_1. (далі -наказ Управління від 11 вересня 2008 року).
Рішенням Держкомнацрелігій від 31 жовтня 2011 року №497-11 підтримано висновок Управління міграційної служби у м. Києві та відмовлено ОСОБА_1. у визнані біженцем відповідно до абзацу 4 частини 1 статті 6 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
28 грудня 2011 року ОСОБА_1. отримав повідомлення Управління міграційної служби у місті Києві «Про відмову у визнанні біженцем», складеного за підписом начальника управління-Голови ліквідаційної комісії Дергач О.В., від 07 грудня 2011 року №118, в обґрунтування якого зазначено підставу -рішення Держкомнацрелігій від 31 жовтня 2011 року №497-11. Роз'яснено порядок та строк оскарження вказаного рішення, а також -положення статті 10 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового захисту або тимчасового захисту».
Відповідно до частини 1 статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України обставини, встановлені судовим рішенням в адміністративній, цивільній або господарській справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
Водночас, в матеріалах справи наявна копія постанови Окружного адміністративного суду міста Києва від 21 грудня 2010 року у справі №2а-1959/09/2670 за позовом ОСОБА_1. до Держкомнацрелігій про визнання неправомірним та скасування рішення №937-08 від 25 грудня 2008 року (далі -постанова суду від 21 грудня 2010 року).
Вказаним судовим рішенням визнано протиправним та скасовано рішення Держкомнацрелігій від 25 грудня 2008 року №937-08 про відмову у наданні статусу біженця громадянину Іраку ОСОБА_1. та зобов'язано відповідача повторно розглянути питання про надання позивачу статусу біженця у відповідності до вимог чинного законодавства.
Постановою суду від 21 грудня 2010 року встановлено, що ОСОБА_1 - громадянин Іраку, 06 квітня 1962 року народження, за національністю араб, за віросповіданням -мусульманин-суніт, прибув до України у квітні 2008 року, таємно. 21 травня 2008 року позивач звернувся до Управління міграційної служби в місті Києві із заявою про надання йому статусу біженця. У заяві ОСОБА_1. причиною виїзду з Іраку зазначив, що покинув Батьківщину тому, що боїться за своє життя. На співбесіді в управлінні позивач зазначив, що повернення до Іраку є небезпечним для нього. Позивач пояснив, що працював в компанії «Аль-Маркаб», яка уклала контракт з американцями, спілкувався з американцями, знав англійську мову, у зв'язку з цим терористи змусили його піти з роботи. На Батьківщині він побоюється стати жертвою переслідувань з боку терористів і зазнати нелюдського або такого, що принижує честь і гідність особи, обмежує її свободу та особисту недоторканість або, навіть, катування чи смерті.
За результатами розгляду справи громадянина Іраку ОСОБА_1 прийнято висновок органу міграційної служби від 10 червня 2008 року про доцільність відмови в наданні статусу біженця громадянину Іраку ОСОБА_1, на підставі якого Держкомнацрелігій 25 грудня 2008 року видано рішення №937-08 про відмову в наданні статусу біженця, яке, як вище зазначено, скасовано судовим рішенням.
Крім того, постанова суду від 21 грудня 2010 року ґрунтувалась на наступних обставинах:
- позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву, зазначивши, що не має можливості повернутись до країни походження через побоювання стати жертвою переслідувань з боку терористів, а також через нестабільну політичну та соціальну ситуацію в країні походження позивача;
- суду надані підтверджуючі документи реальності загрози життю позивача, а саме: поліцейський звіт, в якому зазначено, що громадянин Іраку ОСОБА_1 був змушений залишити м. Самара та переїхати до м. Тикрит через теракти та через загрозу життю з боку терористів, копії свідоцтва про внутрішню міграцію, посвідчення особи, свідоцтво про Іракське громадянство;
- перелічені документи надавались позивачем при розгляді його заяви про надання статусу біженця, але на момент її розгляду вони були без перекладу, а тому не розглядалися відповідачем і не були долучені до матеріалів особової справи;
- заява позивача не є такою, як «очевидно необґрунтованою».
У вказаному судовому рішенні містяться наступні висновки суду: є необґрунтованим з боку відповідача «…вимагати документи, які доводять переслідування від особи, яка переслідується, оскільки досить часто особи, які шукають статусу біженця, позбавлені в силу тих чи інших обставин можливості надати докази в підтвердження своїх доводів. Ненадання документального доказу усних тверджень не повинно перешкоджати в прийнятті заяви чи прийнятті позитивного рішення щодо надання статусу біженця, якщо такі твердження співпадають із відомими фактами, та загальна правдоподібність яких є достатньою. Тому відмова суб'єкта владних повноважень в наданні особі статусу біженця на підставі відсутності документів, які б підтверджували факт переслідування за національною, політичною, релігійною ознакою не в кожному випадку можуть бути визнані обґрунтованими. Таким чином, рішення про відмову у наданні позивачу статусу біженця спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції не відповідає міжнародним принципам з питань міграції, оскільки позивач зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; повідомив всі важливі факти, що були в його розпорядженні; повідомлені позивачем факти, відповідач не визнав неправдоподібними або такими, що суперечать конкретній та загальній інформації за справою позивача; позивач заслуговує на довіру, оскільки щодо неї не виявлено компрометуючої інформації…».
Інших висновків та наказів, крім наданих від 11 вересня 2008 року, Управлінням міграційної служби у м. Києві на розгляд Держкомнацрелігій не подавалось, що сторонами не спростовувалось.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення щодо їх задоволення, оцінивши, відповідно до статті 86 Кодексу адміністративного судочинства України, докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору, суд дійшов наступних висновків.
До судового вирішення спірних правовідносин застосовуються:
- Закон України «Про біженців»від 21 червня 2001 року №2557-ІІІ (з урахуванням відповідних змін; далі -Закон України №2557) як такий, що діяв на час звернення громадянина Іраку ОСОБА_1. за захистом, набрання законної сили постановою суду від 21 грудня 2010 року, видання висновку та наказу Управління міграційної служби у м. Києві від 11 вересня 2008 року;
- Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»від 08 липня 2011 року №3671-VІ (з урахуванням відповідних змін; далі -Закон України №3671) як такий, що діяв на час видання спірного рішення відповідача;
- а також: Закон України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»від 18 березня 2004 року №1629-ІV (з урахуванням відповідних змін; далі -Закон України №1629), Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року, Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств, біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту іншими причинами, а також суті захисту, що надається», Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій, затверджений Постановою Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2007 року №201, Конвенція про статус біженців 1951 року, Протокол щодо статусу біженців 1967 року тощо.
Згідно зі статтею 14 Загальної декларації прав людини кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах.
Відповідно до статті 3 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.
Відповідно до абзацу 2 статті 1 Закону України №2557 та пункту 1 частини 1 статті 1 Закону України №3671 біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до абзацу 1 статті 12 Закону України №2557 та частини 1 статті 8 Закону України №3671 орган міграційної служби, який прийняв до розгляду заяву іноземця чи особи без громадянства про надання їй статусу біженця, зокрема, протягом п'ятнадцяти робочих днів з дня реєстрації заяви орган міграційної служби проводить співбесіду із заявником, розглядає відомості, наведені в анкеті, та інші документи, вимагає додаткові відомості і приймає рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця або про відмову в оформленні документів для вирішення зазначеного питання.
Відповідно до положень Закону України №1629 з метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики. Так, за Директивами Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств, біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту іншими причинами, а також суті захисту, що надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутність поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Згідно з частиною 6 статті 12 Закону України №2557 рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Стаття 13 Закону України №2557, чинна на час видання висновку від 11 вересня 2008 року, який врахований під час видання відповідачем спірного рішення, визначає, що у разі виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, повідомленої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів орган міграційної служби має право звертатися з відповідними запитами до органів внутрішніх справ, служби безпеки, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається.
Частина 8 статті 9 Закону України №3671 стосовно виникнення сумнівів щодо достовірності інформації, поданої заявником, необхідності у встановленні справжності і дійсності поданих ним документів вказує на те, що орган міграційної служби має право звертатись з відповідними запитами до органів Служби безпеки України, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян, які можуть сприяти встановленню справжніх фактів стосовно особи, заява якої розглядається. Такі звернення розглядаються у строк, визначений законодавством України.
Частиною 13 статті 10 Закону України №3671 передбачено, що у разі, якщо спеціальний уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань міграції прийняв рішення про відмову у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, то орган міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі протягом семи робочих днів з дня його отримання надсилає або видає особі, стосовно якої прийнято зазначене рішення, письмове повідомлення з викладенням причин відмови і роз'ясненням порядку оскарження такого рішення.
Як вище зазначено, судовою постановою від 21 грудня 2012 року встановлено обставини, за якими суд дійшов висновку про те, що заява позивача не є «очевидно необґрунтованою». Крім того, дійшов висновку про те, що з боку відповідача є неправомірним «…вимагати документи, які доводять переслідування…»позивача, а також визнано достатніми докази для підтвердження обставин, підтверджуючих реальність загрози життю ОСОБА_1.
Водночас, поза межами встановленого законодавством строку, процедури, без врахування висновків вказаного судового рішення від 21 грудня 2010 року, яке набрало законної сили та підлягає виконанню на всій території України, Держкомнацрелігій за відсутністю правових підстав підтримано висновок Управління від 11 вересня 2008 року та відмовлено позивачу у визнанні його біженцем.
Є необхідним зауважити й на тому, що спірне рішення відповідача містить посилання на частину 1 статті 6 Закону України №3671, тоді як жодна з процедурних дій за вказаним Законом стосовно розгляду заяви позивача не вчинялась.
Відповідно до частин 1, 2 статті 8 Кодексу адміністративного судочинства України суд під час вирішення справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до частини 1 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу. Частина 2 статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України визначає, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Доводи та докази, які б спростовували вимоги позивача, на розгляд суду не надходили.
Відповідно до частини 3 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Враховуючи вище викладене та встановлені обставини, рішення відповідача стосовно відмови позивачу в наданні статусу біженця є, зокрема, необґрунтованим, нерозсудливим, прийнятим без дотримання принципу рівності перед законом та пропорційності, а тому є неправомірним і підлягає скасуванню, що передбачає задоволення позову ОСОБА_1. у повному обсязі.
Керуючись статтями 7-11, 69-72, 86, 158-163, 167 Кодексу адміністративного судочинства України Окружний адміністративний суд м. Києва
Позов громадянина Іраку ОСОБА_1 задовольнити у повному обсязі.
Визнати неправомірним та скасувати рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій про відмову у визнанні біженцем від 31 жовтня 2011 року №497-11.
Постанова набирає законної сили відповідно до статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова може бути оскаржена до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 185-187 Кодексу адміністративного судочинства України.
Головуюча суддя(підпис)О.В. Пісоцька
Судді: (підпис)В.А. Донець
(підпис)Д.А. Костенко
З оригіналом згідно.