15 серпня 2012 р.Справа № 2-а-5565/11/1470
Категорія: 10.3Головуючий в 1 інстанції: Гордієнко Т.О.
Судова колегія Одеського апеляційного адміністративного суду у складі:
головуючого - Джабурія О.В.
суддів - Крусяна А.В.
- Шляхтицького О.І.
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за апеляційною скаргою Миколаївського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів на постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 27 жовтня 2011 року у справі за позовом Миколаївського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 про стягнення адміністративно-господарських санкцій,
Позивач звернувся до адміністративного суду з позовною заявою до фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 з вимогами про стягнення адміністративно-господарських санкцій та пені в сумі 5 084,12 грн.
В обґрунтування своїх вимог позивач зазначив, що за даними відповідача, вказаними у звіті про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2010 р. на підприємстві працювало 10 осіб, з яких 1 повинен працювати інвалід, але фактично інваліди не працювали, в зв'язку з чим відповідачу на підставі ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в України» нарахована адміністративна господарська санкція за невиконання нормативу працевлаштування інваліда в сумі 4945 грн. та пеня в сумі 139,12 грн.
Відповідач надав заперечення проти позову, просив в задоволенні позову відмовити, оскільки підприємство щомісячно звітувало до центру зайнятості про наявність вакансій за формою № 3-ПН з метою працевлаштувати інвалідів на вакантні місця.
Постановою Миколаївського окружного адміністративного суду від 27 жовтня 2011 року в задоволенні позову відмовлено.
Не погодившись з таким рішенням Миколаївським обласним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів була подана апеляційна скарга на зазначену постанову. Апелянт просить оскаржувану постанову скасувати та направити справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Згідно з п.2 ч.1 ст.197 КАС України суд апеляційної інстанції розглянув справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, оскільки у судове засідання не прибули сторони, які беруть участь у справі, про те про розгляд справи були належним чином повідомлені.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши доповідача, доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
З'ясувавши обставини справи, дослідивши докази на їх підтвердження, суд першої інстанції дійшов до висновку про необхідність відмови у задоволенні позову.
Відповідно до вимог ч. 3 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій, чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень, адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед Законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Вимогами ч. 1 ст. 2 КАС України передбачено, що завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Згідно з вимогами ч. 2 ст. 2 КАС України, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.
Керуючись положеннями вищевказаних законів, Кодексом та контекстом Конституції України можна зробити висновок, що однією з найважливіших тенденцій розвитку сучасного законодавства України є розширення сфери судового захисту, в тому числі судового контролю за правомірністю і обґрунтованістю рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень.
Відповідно до ст. 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»№ 2960-ІV для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій інвалідів, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі 4 % середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування інвалідів відповідно до нормативу, встановленого частиною першою цієї статті, і забезпечують працевлаштування інвалідів. При розрахунках кількість робочих місць округлюється до цілого значення. Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування інвалідів у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 18 цього Закону.
Статтею 18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»№ 2960-ІV передбачено, що підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Законом України «Про зайнятість населення» (ч.4ст. 20) передбачено, що підприємства, установи і організації незалежно від форм власності мають щомісячно подавати центрам зайнятості за місцем їх реєстрації адміністративні дані у повному обсязі про наявність вільних робочих місць ( вакансій), у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів.
Відповідач надав позивачу звіт за формою 10 ПІ за 2010 р., в якому зазначено, що середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу складає 10 осіб, з них середньооблікова кількість інвалідів штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях у відповідача 1 особа, кількість працівників, яким встановлена інвалідність 0 осіб.
Згідно ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» № 2960-ІV підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим статтею 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції, сума яких визначається в розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві, установі, організації, у тому числі підприємстві, організації громадських організацій інвалідів, фізичної особи, яка використовує найману працю, за кожне робоче місце, призначене для працевлаштування інваліда і не зайняте інвалідом.
Позивач нарахував відповідачу адміністративно-господарську санкцію в сумі 98900/2= 4945 грн.
Відповідно до вимог п.2 ст. 20 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»№ 2960-ІV порушення термінів сплати адміністративно-господарських санкцій тягне за собою нарахування пені. Пеня обчислюється виходячи з 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України, що діяла на момент сплати, нарахованої на повну суму недоїмки за весь її строк.
Адміністративно-господарські санкції розраховуються та сплачуються підприємствами, установами, організаціями, у тому числі підприємствами, організаціями громадських організацій інвалідів, фізичними особами, зазначеними в частині першій цієї статті, самостійно в строк до 15 квітня року, наступного за роком, в якому відбулося порушення нормативу. Таким чином підприємство самостійно до 15.04.2011 р. повинно було сплатити суму адміністративно-господарських санкцій в сумі 139,12 грн.
В зв'язку з тим, що відповідач самостійно не сплатив суму адміністративно-господарських санкцій позивач нарахував йому пеню в сумі 139,12 грн..
Позивач вживав заходи щодо працевлаштування інваліда на підприємстві у 2010 р., що підтверджується звітами форми № 3 ПН про наявність вакансій, які він надавав центру зайнятості щомісячно.
Лист Первомайського міськрайонного центру зайнятості від 20.05.2011 р. свідчить, що протягом 2010 р. відповідач надавав звіти за формою 3-ПН центру зайнятості для посади продавець-консультант для осіб з обмеженими можливостями. Направлення на працевлаштування видавалось одній особі 30.09.2010 р., якій відмовили в працевлаштуванні, оскільки ця особа не відповідала вимогам необхідної кваліфікації ветлікаря, а була фахівцем в галузі управління.
В судовому засіданні суду першої інстанції представник відповідача пояснив, що відповідач займається продажем ветеринарних препаратів, тому на роботу потрібний інвалід зі спеціальною кваліфікацією лікар ветеринарної медицини.
Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податковим, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Законом України від 25.06.1991 р. № 1251-ХІІ «Про систему оподаткування» (в редакції чинній на момент виникнення відносин), Податковим Кодексом України, а є заходом впливу до правопорушника в сфері господарювання, у зв'язку зі скоєнням правопорушення.
Відповідно до ст.238 ГК України за порушення встановлених законодавчими актами правил здійснення господарської діяльності до суб'єктів господарювання можуть бути застосовані уповноваженими органами державної влади адміністративно господарські санкції, тобто заходи організаційно-правового або майнового характеру, спрямовані на припинення правопорушення суб'єкта господарювання та ліквідацію його наслідків.
Застосування адміністративно-господарського штрафу відповідно до ст.239 Господарського Кодексу України за своєю правовою природою є видом адміністративно-господарської санкції, яка застосовується органами державної влади та органами місцевого самоврядування відповідно до своїх повноважень та у порядку встановленому законом до суб'єктів господарювання.
Згідно зі ст. 218 Господарського кодексу України підставою господарсько - правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. Учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Оцінив докази у справі відповідно до ст. 86 КАС України, суд першої інстанції прийшов до вірного висновку про те, що в діях відповідача відсутній склад правопорушення, а саме відсутня його вина. На відповідача не може бути покладена відповідальність за ненаправлення уповноваженими органами необхідної кількості інвалідів для працевлаштування та за відсутність інвалідів в населеному пункті за місцезнаходженням відповідача.
Судова колегія вважає наведені висновки суду першої інстанції правильними і такими, що відповідають вимогам ст.ст. 2, 7, 10, 11, 70, 71 КАС України та не приймає доводи, наведені в апеляційній скарзі про те, що постанова підлягає скасуванню.
Відповідно до вимог ст. 71 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, а в адміністративних справах про протиправність рішень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення та надання відповідних доказів покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Отже, в адміністративному процесі, як виняток із загального правила, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень встановлена презумпція його винуватості. Презумпція винуватості покладає на суб'єкта владних повноважень обов'язок аргументовано, посилаючись на докази, довести правомірність свого рішення, дії чи бездіяльності та спростувати твердження позивача про порушення його прав, свобод чи інтересів. Такий обов'язок відсутній, якщо відповідач визнає позов. Відповідач (позивач), який є суб'єктом владних повноважень, свою позицію суду доказав та обґрунтував її.
Враховуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що суд першої інстанції порушень норм матеріального і процесуального права при вирішенні справи не допустив, а наведені в апеляційній скарзі доводи правильність висновків суду не спростовують. За таких обставин, апеляційна скарга задоволенню не підлягає.
Керуючись ст.ст. 195; 197; 198; 200; 205; 206; 254 КАС України, судова колегія, -
Апеляційну скаргу Миколаївського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів залишити без задоволення, а постанову Миколаївського окружного адміністративного суду від 27 жовтня 2011 року без змін.
Ухвала апеляційного суду набирає законної сили через п'ять днів після надіслання її копії особам, що беруть участь у справі та може бути оскаржена в касаційному порядку до Вищого Адміністративного Суду України протягом 20 днів.
Головуючий: О.В.Джабурія
Суддя: А.В.Крусян
Суддя: О.І.Шляхтицький