"24" липня 2012 р. м. Київ К/9991/43795/11
Вищий адміністративний суд України колегією суддів у складі
Бим М.Є., Гашицького О.В. (суддя-доповідач), Горбатюка С.А.,
розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та міграції (далі -Держкомнацміграції, ДКНМ) про визнання рішення нечинним та зобов'язання вчинити певні дії, касаційне провадження в якій відкрито за касаційною скаргою ОСОБА_1 на постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2010 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 липня 2011 року,
встановив:
Звернувшись у червні 2009 року до суду з цим позовом, ОСОБА_1 просила визнати протиправним рішення Держкомнацміграції від 28 квітня 2009 року № 285-09 (далі -Рішення № 285-09) про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання йому статусу біженця в Україні, посилаючись необґрунтованість цього рішення. Позивач також просила зобов'язати відповідача прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання йому статусу біженця в Україні згідно з процедурою, передбаченою Законом України від 21 червня 2001 року № 2557-ІІІ «Про біженців»(далі -Закон № 2557-ІІІ).
Постановою Одеського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2010 року, залишеною без змін ухвалою Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 липня 2011 року, в задоволенні позову відмовлено.
У касаційній скарзі позивач, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, просить скасувати їхні рішення та направити справу на новий розгляд.
Перевіривши за наявними у справі матеріалами доводи, викладені у касаційній скарзі, правильність застосування судами норм матеріального та процесуального права і правової оцінки обставин у справі в межах, визначених статтею 220 Кодексу адміністративного судочинства України (КАС), суд касаційної інстанції дійшов висновку, що касаційна скарга до задоволення не підлягає.
Із матеріалів справи вбачається, що 15 серпня 2008 року позивач звернулась до Управління міграційної служби в Одеській області (далі -Управління МС) із заявою про надання статусу біженця в Україні, посилаючись на те, що вона є мешканкою м. Кобулеті (Республіка Грузія) під час військового конфлікту в серпні 2008 року перебувала в м. Поті (Республіка Грузія) і, побоюючись за своє життя, покинула Республіку Грузію в пошуках притулку, приїхала в Україну.
Повідомленням Управління МС від 6 травня 2009 року № 17-9-726 позивача поінформовано про відсутність умов для набуття статусу біженця, передбачених абзацом другим статті 1 Закону № 2557-ІІІ.
Згідно з Рішенням № 285-09 про відмову у наданні статусу біженця ДКНМ підтримано висновок Управління МС та відмовлено в наданні позивачеві статусу біженця відповідно до абзацу п'ятого статті 10 Закону № 2557-ІІІ як особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні.
Відповідно до частин третьої та шостої статті 12 Закону № 2557-ІІІ (в редакції, чинній на день прийняття оскаржуваного рішення) рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби. Рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, а також коли заяви носять характер зловживання, тобто якщо заявник з метою набуття статусу біженця видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у наданні статусу біженця у зв'язку з відсутністю умов, передбачених для набуття статусу біженця абзацом другим статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
Згідно з абзацом другим статті 1 Закону № 2557-ІІІ, біженець -особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Відповідно до абзацу п'ятого статті 10 Закону № 2557-ІІІ, статус біженця не надається особі, стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону, відсутні.
Суди попередніх інстанцій, дослідивши та надавши відповідну вмотивовану оцінку доказам, зібраним у цій справи, дійшли висновку про необґрунтованість позову у зв'язку з відсутністю підстав для надання позивачеві статусу біженця, визначених абзацом другим статті 1 Закону № 2557-ІІІ, оскільки позивачем не повідомлено та не наданого доказів того, що вона була або може бути жертвою переслідувань у Республіці Грузія за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Суд касаційної інстанції погоджується з наведеним висновком судів попередніх інстанцій та вважає, що позивач не є біженцем в розумінні абзацу другого статті 1 Закону № 2557-ІІІ.
Основною причиною виїзду позивача з країни її громадянської належності стали військові дії на території цієї держави, які на день розгляду її заяви про надання статусу біженця були вичерпані та в країні поновлено мирний стан. Підстави вважати, що позивачка була позбавлена захисту своєї країни, чи буде його позбавлена після повернення до Республіки Грузія, відсутні.
З огляду на наведене, рішення відповідача про відмову у наданні позивачу статусу біженця є правомірним, суди попередніх інстанції правильно вирішили спір.
Відповідно до вимог статті 220 КАС суд касаційної інстанції в межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або/та вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні суду чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність чи недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.
Із матеріалів справи та змісту касаційної скарги не вбачається неправильне застосування судами норм матеріального права. Також відсутні підстави для висновку, що судами порушено норми процесуального права.
Керуючись статтями 220, 222, 223, 227, 230, 231 Кодексу адміністративного судочинства України, Вищий адміністративний суд України
ухвалив:
Залишити касаційну скаргу ОСОБА_1 без задоволення, постанову Одеського окружного адміністративного суду від 21 грудня 2010 року та ухвалу Одеського апеляційного адміністративного суду від 6 липня 2011 року -без змін.
Чинним процесуальним законом не передбачено можливість оскарження цієї ухвали. Рішення суду касаційної інстанції може бути переглянуте Верховним Судом України відповідно до положень статей 235-238 Кодексу адміністративного судочинства України.
Судді
Суддя О.В. Гашицький