25 липня 2012 р. Справа № 2а/0470/5801/12
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Коренева А.О.,
при секретарі Литвин Ю.Ю.,
за участю
представника позивача -не з'явився,
представника відповідача -Коваль І.О., Нелюбової Н.О., Уланової Ж.О.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську в приміщенні Дніпропетровського окружного адміністративного суду адміністративну справу за позовом Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Публічного акціонерного товариства «Енергопостачальна компанія «Дніпрообленерго»про стягнення адміністративно-господарський санкцій та пені, -
Позивач, Дніпропетровське обласне відділення Фонду соціального захисту інвалідів, звернувся до суду з позовом до Публічного акціонерного товариства «Енергопостачальна компанія «Дніпрообленерго» про стягнення адміністративно-господарський санкцій та пені в розмірі 1 633 860,01 грн. В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що відповідач допустив порушення положень Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні», а саме не забезпечив інвалідів відповідно до нормативу у кількості 30 робочих місць. У зв'язку з допущеним порушенням відповідач мав сплатити адміністративно-господарські санкції в розмірі 1 633 533,30 грн. та пеню в розмірі 326,71 грн. Оскільки сума в зазначеному розмірі відповідачем не сплачена, у нього утворилась заборгованість в розмірі 1 633 860,01 грн. Представник позивача в судове засідання 25.07.12 не з'явився, направивши до суду клопотання про розгляд справи без участі представника та про підтримання позовних вимог в повному обсязі.
Відповідач, Публічне акціонерне товариство «Енергопостачальна компанія «Дніпрообленерго», просив відмовити у задоволені позову з мотивів, наведених в запереченнях, які зводяться до наступного. Кількість працівників позивача, зайнятих у непромисловому виробництві за 2011р. становить 39 осіб, отже відповідно до Закону України «Про електроенергетику» норматив для позивача 2011р. щодо кількості працюючих інвалідів становить 2 особи, що ним забезпечено. Також відповідачем зазначено, що він протягом 2011р. подавав звіти про наявність вакансій до центрів зайнятості, направляв листи до зазначених центрів з повідомленням про можливість прийняття на роботу інвалідів, надав оголошення до ЗМІ про наявність вакантних робочих місць для інвалідів. Інваліди у кількості 14 осіб, які були направлені центром зайнятості на працевлаштування до відповідача, ним прийняті, жодному інваліду не було відмовлено. В судовому засідання, представники позивача, посилаючись на доводи, викладені в запереченнях, та документи, що їх доводять, просили відмовити у задоволені позову.
Суд, вивчивши доводи позову та заперечень, заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності, проаналізувавши зміст норм матеріального і процесуального права, які врегульовують спірні правовідносини, при винесені рішення виходить з наступних підстав та мотивів.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем до позивача поданий Звіт про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2011р., відповідно до якого середньооблікова кількість штатних працівників облікового складу за рік складає 7 995 осіб. Кількість інвалідів - штатних працівників, які повинні працювати на робочих місцях, створених відповідно до вимог ст.19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в України», дорівнює 320 одиниць, при цьому фактично на підприємстві у позивача протягом 2011р. працювало 290 осіб, яким відповідно до чинного законодавства встановлена інвалідність. У зв'язку із наявністю в 2011р. у позивача незайнятих робочих місць для працевлаштування інвалідів, враховуючи положення Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» та розмір середньорічної заробітної плати штатного працівника, відповідачу, на думку позивача, необхідно перерахувати адміністративно-господарські санкції до Держбюджету України в розмірі 1 633 533,30 грн., а також пеню в сумі 326,71 грн.
Вирішуючи спір щодо стягнення з відповідача згаданих сум санкцій та пені, суд виходить з того, що згідно з ч.3 ст.18 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» №875 (далі - Закон №875) підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов'язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування інвалідів, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Положеннями ч.1 ст.20 Закону №875 передбачено, що підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій інвалідів, фізичні особи, які використовують найману працю, де середньооблікова чисельність працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим ст.19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції.
Наведені положення дають підстави для висновку, що невиконання особою - роботодавцем встановлених ч.3 ст.18 Закону №875 обов'язків, а саме - не виділення та створювати робочих місць для працевлаштування інвалідів, у тому числі спеціальних робочих місць, - не створювання для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації, - не забезпечення іншим соціально-економічними гарантіями, передбаченими чинним законодавством, - не надання державній службі зайнятості інформації, необхідної для організації працевлаштування інвалідів, - не звітування Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, є правопорушеннями, за яке законодавством визначена відповідальність у вигляді накладення штрафів.
З огляду на характер спірних правовідносин, суд вважає, що при вирішенні справи слід застосувати приписи ст.218 Господарського кодексу України, згідно з ч.1 якої підставою господарсько-правової відповідальності учасника господарських відносин є вчинене ним правопорушення у сфері господарювання. За правилом ч.2 ст.218 цього кодексу учасник господарських відносин відповідає за невиконання або неналежне виконання господарського зобов'язання чи порушення правил здійснення господарської діяльності, якщо не доведе, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення.
Аналізуючи норми права, які врегульовують спірні правовідносини, суд робить висновок, що проголошене ч.1 ст.17 Закону №875 забезпечення права інвалідів працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом, реалізовано законодавцем у спосіб покладення обов'язків з працевлаштування інвалідів як на роботодавців, так і на державну службу зайнятості.
При цьому, до обов'язків роботодавців щодо забезпечення працевлаштування інвалідів ч.3 ст.17, ч.1 ст.18, ч.ч.2, 3, 5 ст.19 Закону №875 фактично віднесено укладання трудового договору з інвалідом, який самостійно звернувся до роботодавця або був направлений до нього державною службою зайнятості, а ч.3 ст.18 названого закону - виділення та створення робочих місць, надання державній службі зайнятості відповідної інформації, звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів.
Як випливає з приписів ч.3 ст.18 Закону №875 до обов'язків державної служби зайнятості законодавцем віднесена організація працевлаштування інвалідів, бо саме з цією метою роботодавці зобов'язані надавати державній службі зайнятості відповідну інформацію. Вказане кореспондує приписам ч.1 ст.19 Закону України «Про зайнятість населення», відповідно до яких до обов'язків державної служби зайнятості віднесено ведення обліку вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування, ч.2 ст.19 цього ж закону, де передбачено право державної служби зайнятості направляти для працевлаштування на підприємства, в установи і організації всіх форм власності при наявності там вільних робочих місць (вакантних посад) громадян, які звертаються до служби зайнятості, відповідно до рівня їх освіти і професійної підготовки, а також п.4 і п.8 Положення «Про державну службу зайнятості», затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 24.06.1991р. №47, в частині завдань і прав державної служби зайнятості відповідно.
Відтак, суд вважає, що передбачена ч.1 ст.20 Закону №875 відповідальність має наставати або 1) в разі порушення роботодавцем вимог ч.3 ст.18 означеного закону, а саме: не виділення та не створення робочих місць, ненадання державній службі зайнятості інформації, не звітування перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів, так як саме ця бездіяльність має своїм фактичним наслідком позбавлення державної служби зайнятості можливості організувати працевлаштування інвалідів, або 2) в разі порушення роботодавцем вимог ч.3 ст.17, ч.1 ст.18, ч.ч.2, 3, 5 ст.19, що полягає у безпідставній відмові у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості.
Розглядаючи справу, суд бере до уваги положення п.4 ст.20 Закону України «Про зайнятість населення», згідно з яким підприємства, установи і організації незалежно від форми власності щомісяця подають місцевим центрам зайнятості за їх місцезнаходженням адміністративні дані у повному обсязі про наявність вільних робочих місць (вакансій), у тому числі призначених для працевлаштування інвалідів.
Дослідивши зібрані по справі докази в їх сукупності за правилами ст.86 КАС України, суд відзначає, що відповідач протягом 2011р. щомісяця подавав до органу державної служби зайнятості населення відповідні звіти про наявність вакантних місць для працевлаштування інвалідів, підтвердженням чому є долучені до справи копії таких Звітів про наявність вакансій форми 3-ПН, здані позивачем до Бабушкінського районного центру зайнятості. Про активну позицію відповідача щодо працевлаштування інвалідів свідчать також листи позивача до інших районних центрів зайнятості Дніпропетровської області «Про працевлаштування інвалідів» та оголошення про вакантні місця для інвалідів, розміщені відповідачем в регіональних друкованих засобах масової інформації (том1 а.с.92-141). Наведене свідчать про те, що позивачем вжито всіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення, яке полягає у не виділені та не створені робочих місць, не надані державній службі зайнятості інформації, не звітуванні перед Фондом соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування інвалідів.
Покликання позивача щодо наявності фактів безпідставної відмови з боку відповідача у працевлаштуванні інвалідів, направлених до нього Бабушкінським районним центром зайнятості, не приймаються судом, адже відповідних належних та допустимих доказів в підтвердження безпідставності такої відмови позивачем до суду не надано. Натомість надані відповідачем документи свідчать про підставні та обґрунтовані відмови в прийнятті на роботу ряду інвалідів, направлених Бабушкінським районним центром зайнятості протягом 2011р. до позивача на працевлаштування. Зміст наданих копій довідок до Акту огляду МСЕК відносно таких інвалідів (том 1 а.с.201-215) свідчить, що через стан здоров'я цих інвалідів робота, пов'язана з наявністю шкідливого фактору тривалої ходьби та метеофактору, є такою, що здатна погіршити їх здоров'я. З огляду на викладене, враховуючи положення ст. 17 Закону №875, відповідно до якої відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров'я перешкоджає виконанню професійних обов'язків, загрожує здоров'ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров'я інвалідів, суд погоджується з доводами відповідача щодо відсутності фактів безпідставної відмови з його боку у працевлаштуванні інвалідів.
Розв'язуючи спір, суд також зважує на положення Закону України «Про Електроенергетику», який регулює відносини, пов'язані з виробництвом, передачею, постачанням і використанням енергії, забезпеченням енергетичної безпеки України. Положеннями ст.21 загаданого закону передбачено створення робочих місць для працевлаштування інвалідів підприємствами електроенергетики в розмірі чотирьох відсотків від чисельності працівників, зайнятих у непромисловому виробництві. Оскільки наведена норма є спеціальною по відношенню до норми ст. 19 Закону №875 саме її приписи мають враховуватись позивачем при вирішенні питання щодо зобов'язання відповідача сплатити адміністративно-господарські санкції за невиконання нормативу робочих місць, призначених для інвалідів.
Таким чином, наявність в матеріалах справи доказів проведення відповідачем організаційних заходів по створенню робочих місць для працевлаштування інвалідів однозначно вказує на відсутність в його діях факту порушення ч.3 ст.18 Закону №875, оскільки відповідачем належним чином виконаний покладений на нього Законом № 875 обов'язок щодо надання відповідним державним органам необхідної для працевлаштування інвалідів інформації, фактів безпідставної відмови у працевлаштуванні інваліда, який звернувся до роботодавця самостійно чи був направлений до нього державною службою зайнятості судом не встановлено, а позивачем не доведено.
Згідно з ч.1 ст.2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Оскільки судом при виконанні вимог ст.11 КАС України встановлено, що заявлена позивачем вимога про стягнення заборгованості по оплаті адміністративно-господарських санкцій та пені порушує права та інтереси відповідача безпідставним покладанням обов'язку оплатити суму адміністративно-господарських санкцій та пені за невчинене порушення, то згадана вимога не підлягає задоволенню.
Керуючись ст.ст. 2, 8-12, 69, 71, 158-164 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Адміністративний позов залишити без задоволення.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку за правилами, визначеними ст.186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова набирає законної сили згідно зі ст.254 Кодексу адміністративного судочинства України.
Повний текст постанови виготовлений 27.07.12.
Суддя А.О. Коренев