Справа № 2-47/12
іменем України
"10" липня 2012 р. Дарницький районний суд м.Києва в складі судді Вовка Є.І., при секретарі Пінчук А.С., в приміщенні Дарницького районного суду м.Києва, розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, ОСОБА_7 про переведення прав покупця та визнання права власності,
Позивач звернувся до Дарницького районного суду м. Києва з позовом до відповідачів (з уточненнями, остаточна редакція яких міститься в т.3 а.с.58-62), в якому просив: визнати договір купівлі-продажу квартири за АДРЕСА_1 від 28 жовтня 2004 року, укладений між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) в частині покупця -недійсним; перевести права покупця і визнати ОСОБА_1 покупцем за договором купівлі-продажу квартири за АДРЕСА_1 від 28 жовтня 2004 року; визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру за АДРЕСА_1.
В обґрунтування заявлених вимог позивач вказав наступне.
ІНФОРМАЦІЯ_4 помер ОСОБА_12 чоловік ОСОБА_1, шлюб з якою був зареєстрований 29 червня 1967 року, що підтверджується свідоцтвом про укладення шлюбу НОМЕР_1, виданого бюро РАЦС Ленінського району м. Тбілісі, запис № 601 від 29 червня 1967 року. За життя, спадкодавець так і не склав заповіт, тому єдиними спадкоємцями першої черги за законом після смерті спадкодавця залишилися позивачка, і їх діти від шлюбу: ОСОБА_9, ІНФОРМАЦІЯ_1, підтверджуються свідоцтвом про народження НОМЕР_2 видане міським архівом ЗАГС Ленінського району м. Тбілісі; ОСОБА_5 ІНФОРМАЦІЯ_2, підтверджується свідоцтвом про народження НОМЕР_4 видане міським відділом РАЦС Ленінського району м. Тбілісі і ОСОБА_6, ІНФОРМАЦІЯ_3, підтверджується свідоцтвом про народження НОМЕР_3, видане міським архівом РАЦС Ленінського району м. Тбілісі.
На спадкодавця було оформлено на праві власності однокімнатна квартира, загальною площею 38, 5 кв. м., яка знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, вартість якої, згідно договору купівлі-продажу ВВМ №638181 від 28 жовтня 2004 року, становить 13 000 гривень.
31 липня 2007 в сьому державну нотаріальну контору м. Києва із заявою про прийняття спадщини, звернувся відповідач ОСОБА_9, як дочка і спадкоємиця спадкодавця. У момент подачі заяви нотаріусу стало відомо, що крім неї до спадкоємців першої черги за законом належать дружина спадкодавця -ОСОБА_3 та їх син від шлюбу -ОСОБА_4. Це повідомлення було для відповідача ОСОБА_5 незрозумілим, оскільки спадкодавець про цю сім»ю ніколи не говорив і що останній завжди проживав у шлюбі з позивачем, як в Грузії так і на Україні. У подальшому заяву про прийняття спадщини було подано позивачем, відповідачами ОСОБА_6, ОСОБА_9.
Між позивачем та спадкодавцем існували шлюбні відносини з моменту реєстрації шлюбу з 29 червня 1967 року до смерті останнього, тобто до ІНФОРМАЦІЯ_4 року. До початку січня 1994 року, вони спільно проживали в АДРЕСА_2, а з початку січня 1994 року по грудень 2000 року в м. Києві. В кінці 2000 року, позивач і спадкодавець вирішили придбати квартиру в Києві, але так як ні спадкодавець ні позивач не змогли працевлаштуватися на території України та враховуючи вільне володіння останньою англійською мовою, то скориставшись пропозицією знайомих, вона поїхала на заробітки в США. З 04 січня 2001 року по 27 лютого 2007 позивач нелегально працювала в США, а 28 лютого 2007 повернулася з Нью-Йорка у м. Тбілісі, Грузія, де 1 березня 2007 поховала спадкодавця.
Перебуваючи в США з 17 квітня 2001 по 24 січня 2007 року, позивач утримувала спадкодавця, що підтверджується доданими раніше до позовної заяви квитанціями про отримання спадкодавцем грошових коштів, на загальну суму 47804, 65 доларів США. У цю суму входять також гроші, які також належали позивачу і які були переслані від інших осіб, так як існувало обмеження не резидентам на переказ за межі США валюти. Накопивши кошти, позивач і спадкодавець вирішили придбати спірну квартиру, а так як вона відсутня за місцем знаходження спірної квартири, було вирішено, що покупцем спірної квартири виступить спадкодавець, а в подальшому, коли позивач повернеться, то право власності буде оформлено на неї і на спадкодавця.
Перед укладенням договору купівлі-продажу спірного спадкового майна 26 і 27 жовтня 2007 спадкодавець від позивача отримав грошовий переказ в розмірі 6000.00 доларів США, що за курсом становить 31830,00 гривень. Ці обставини підтверджують, що спадкодавець купив спірне спадкове майно за гроші, які належали позивачу, а цей факт відповідно стверджує про наявність обставин, що доводять відсутність підстав отримання спадщини відповідачами ОСОБА_3 і ОСОБА_4, а саме частини спірного спадкового майна.
Так як спірне спадкове майно фактично було придбано за кошти позивача, а спадкодавець при укладенні договору купівлі-продажу спірного спадкового майна приховав обличчя фактичного покупця від продавця, а також про перебування у шлюбних відносинах, як з позивачем, так і з відповідачем 2, то такі дії спадкодавця необхідно кваліфікувати як удавані.
Відповідно до ч.1 ст.235 ЦК України, удаваною є угода, укладена сторонами для прикриття іншої угоди, яку вони насправді вчинили. Спадкодавець при укладенні договору купівлі-продажу приховав фактичного покупця спірного спадкового майна, тобто позивача так як вона не змогла бути присутньою при укладенні договору купівлі-продажу на спірне спадкове майно, тому відповідно до ч.2 ст.235 ЦК України такі відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони дійсно зробили, тим самим покупцем спірного спадкового майна судом повинен бути визнаний позивач.
Факт отримання спадкодавцем з 2001 року до дня його смерті грошових переказів, посланих позивачем, підтверджує наявність шлюбних відносин між позивачем та спадкодавцем, дає підставу вважати такі дії фактичними шлюбними відносинами і підпадають під регулювання Сімейного законодавства України.
Відповідно до п. 3 ч. 1 ст.57 СК України майно, набуте одним із подружжя в шлюбі, але за кошти, які належали їй особисто, є особистою приватною власністю того з подружжя кому належали ці особисті кошти. Пунктом 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 16 від 12.06.1998 року "Про застосування судами деяких норм КпШС України" зазначено, що вирішуючи спір між подружжям про майно, необхідно встановити обсяг спільно нажитого майна.
За правилами ст.392 ЦК України власник майна може пред'явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою. На спірне спадкове майно разом з позивачем і її дітьми претендують ОСОБА_3, і ОСОБА_4, що є безперечним фактом позбавлення позивача його права власності на спірне спадкове майно.
В матеріалах спадкової справи знаходяться два свідоцтва про шлюб із спадкодавцем, а також свідоцтво, про народження дітей від цих двох шлюбів. Відповідач ОСОБА_3 до заяви щодо прийняття спадщини, адресованої сьомій державній нотаріальній конторі м. Києва долучила належним чином засвідчене свідоцтво про розірвання шлюбу між ОСОБА_10 та спадкодавцем від 22 квітня 1980 року. Як видно із зазначеного свідоцтва, воно видано повторно 28 червня 2007, як свідчить свідоцтво про шлюб між спадкодавцем і позивачем, прізвище позивача після одруження визначено як ОСОБА_1, а якщо порівняти це свідчення зі свідоцтвом про розірвання шлюбу, то спадкодавець розірвав шлюб з ОСОБА_10, а не з ОСОБА_1, що викликає сумніви щодо законності свідоцтва про розірвання шлюбу, так як позивач, дізнавшись про зазначені обставини, і звернулася в Тбіліський міський суд про визнання недійсним шлюбу між спадкодавцем і відповідачем - ОСОБА_3, про що свідчить належним чином засвідчене і переведено судове рішення. Як вбачається з довідки від Тбіліського архіву, яка була видана 16.10.07р. з архіву реєстрації актів цивільного стану м. Тбілісі, яка належним чином засвідчена шлюб між позивачем і відповідачем укладений в 1967 році вважається не розірваним.
Виходячи із свідоцтва про смерть спадкодавця, встановлюється безперечний факт перебування останнього за місцем знаходження майна, про що свідчить довідка № 618 від житлово-комунального дільниці № 222. Тобто спадкодавець з 02 листопада 2004 року по 23 лютого 2007 постійно проживав за місцем знаходження спірного спадкового майна. Відповідачі ОСОБА_3 і ОСОБА_11 до заяви про прийняття спадщини не долучили ніяких доказів про те, що вони проживали в м. Києві разом із спадкодавцем. Цей факт безперечно свідчить про фіктивність шлюбу між спадкодавцем і відповідачем ОСОБА_3 Відповідач ОСОБА_3 і ОСОБА_11 не брали участь у доставленні трупу спадкодавця після його смерті з Києва на територію Грузії, де він і був похований. Цим питанням займався внук спадкодавця і син ОСОБА_5
Як свідчать матеріали спадкової справи у спадкодавця був відсутній ідентифікаційний код, який дає право офіційного працевлаштування за трудовим договором. Це підтверджується доказами, що містяться в спадковій справі: довідкою з адресного бюро; витягом про реєстрацію в спадковому реєстрі; витягом про реєстрацію в єдиному реєстрі заборон відчужень об'єктів нерухомого майна. Саме ці обставини разом з наявними доказами про отримання грошових коштів спадкодавцем від позивача свідчать про знаходження спадкодавця на утриманні у позивача та їх безперервні шлюбні відносини.
Ст.1222 ЦК України визначено загальне поняття спадкоємців як за законом так і за заповітом, в нашому випадку успадкування визначається за законом. Відповідачі 2 і 3, виходячи з доказів, які є в наявності в матеріалах справи не проживали разом зі спадкодавцем, не надавали йому допомогу, не брали участь в похоронах спадкодавця, шлюб відповідача ОСОБА_4 з спадкодавцем є сумнівним і носить формальний характер, до придбання спірного спадкового майна вони не мають ніякого відношення. Враховуючи ці обставини, виникає підстава про усунення від спадкування відповідачів ОСОБА_3 і ОСОБА_11, згідно ст.1224 ЦК України. При цьому в даній нормі спадкоємцями до усунення від спадкування, можуть вважатися навіть, ті особи, які фактично не будуть допущені до спадкоємства.
В судовому представник позивача підтримав вказані позовні вимоги та їх обґрунтування, просив вказаний позов задовольнити.
В судовому засіданні представник відповідачів заперечував проти задоволення цього позову, просив застосувати позовну давність. В поясненнях, зокрема, зазначив наступне.
Оспорюваний договір було укладено 28.10.2004р. Позовна заява була подана позивачем 05.12.2007 р.
З позовної заяви вбачається, що позивач, на момент укладення договору купівлі-продажу квартири знав, що вона була зареєстрована на ОСОБА_12 Отже він, позивач, знав про підстави недійсності оспорюваного ним договору купівлі-продажу.
Відповідно до статті 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки, що визначено у статті 257 ЦК України.
З 28.10.2004 р. (момент) укладення правочину) та до моменту подання позивачем позовної заяви (05.12.2007 р.) сплинув трирічний строк позовної давності.
Клопотання про відновлення строку позивачем не заявлялось.
Відповідно до ч. 3, 4 статті 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Він, ОСОБА_13, від імені довірителів ОСОБА_3, ОСОБА_4, наголошує на застосуванні строку позовної давності до позовних вимог позивача.
Відповідно до положень ст.60 ЦПК України: кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу; докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі; доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
Відповідно до положень ст.61 ЦПК України: обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню; обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
Дослідивши та проаналізувавши наведені дані, письмові пояснення сторін та третіх осіб, а також всі інші матеріали справи, судом встановлено наступні факти та відповідні правовідносини.
Договір купівлі-продажу квартири за АДРЕСА_1, був укладений 28 жовтня 2004 року ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець), посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу ОСОБА_14 28.10.2004 року за реєстровим номером №8223; квартира зареєстрована на ім"я ОСОБА_4 Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об"єкти нерухомого майна 02.11.2004 року (т.1 а.с.74, 106).
ОСОБА_12 помер ІНФОРМАЦІЯ_4 (т.1 а.с.21).
Шлюб між позивачем ОСОБА_16 та ОСОБА_4 був розірваний 22.04.1980 року (т.1 а.с.14, 111).
Шлюб між ОСОБА_4 та відповідачем ОСОБА_3 був зареєстрований 24.04.1980 року (т.1 а.с.128), і остання відмовилася від спадщини після смерті ОСОБА_12 на користь спадкоємця першої черги ОСОБА_4, який прийняв спадщину, а ОСОБА_16 не була визнана спадкоємцем ОСОБА_12 (т.2 а.с.23-28, т.1 а.с.221). Позовну заяву про визнання недійсним вказаного шлюбу позивач відкликала, і провадження в справі було припинено 17.04.2008 року (т.1 а.с.204, 205).
14 вересня 2007 року ОСОБА_1 звернулася до Дарницького районного суду м. Києва з позовом, в якому просила: визнати квартиру АДРЕСА_1 її особистою власністю; зобов"язати Київське міське бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об"єкти нерухомого майна на договір купівлі-продажу квартири від 28 жовтня 2004 року внести зміни в реєстраційному написі на правовстановлювальному документі згідно рішення суду та видати на ОСОБА_1 технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_1 (т.1 а.с.4-7).
І лише 05 грудня 2007 року ОСОБА_1 звернулася до Дарницького районного суду м. Києва з уточненим позовом, в якому просила: «Признать договор покупки-продажи квартиры ВВМ №638181 от 28 октября 2004 притворным, в результате чего признать ОСОБА_16 покупателем квартиры АДРЕСА_1. Признать за ОСОБА_16 право собственности на квартиру АДРЕСА_1...»(т.1 а.с.150-155).
Таким чином, судом встановлено, що протягом 3 років після 28 жовтня 2004 року, позивач, яка достовірно знала про факт укладання 28 жовтня 2004 року спірного договору ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) (що, зокрема, вбачається з обгрунтування її позову), як особисто, так і через представника не зверталася до суду з позовними вимогами: визнати договір купівлі-продажу квартири за АДРЕСА_1 від 28 жовтня 2004 року, укладений між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_12 (покупець) в частині покупця -недійсним; перевести права покупця і визнати ОСОБА_1 покупцем за договором купівлі-продажу квартири за АДРЕСА_1 від 28 жовтня 2004 року.
При цьому, з положень ст.ст.256, 257, 267 ЦК України вбачається, що: позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу; загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки; позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення; сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Враховуючи викладене, суд вважає, що вимога представника ОСОБА_3 та ОСОБА_4 про застосування строку позовної давності в цій частині є обгрунтованою, а тому, і в задоволенні вищевказаних позовних вимог: визнати договір купівлі-продажу квартири за АДРЕСА_1 від 28 жовтня 2004 року, укладений між ОСОБА_8 (продавець) та ОСОБА_4 (покупець) в частині покупця -недійсним та перевести права покупця і визнати ОСОБА_1 покупцем за договором купівлі-продажу квартири за АДРЕСА_1 від 28 жовтня 2004 року, належить відмовити, оскільки позивач без поважних причин пропустила вказаний строк позовної давності звернення до суду з вказаними позовними вимогами, і огульне посилання представника позивача на зміни діючого законодавства не спростовують такого висновку суду.
Відповідно до положень ст.1261 Цивільного кодексу України, у першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки.
Згідно з ч.1 ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.
Відповідно до положень ч.1 ст.206 ЦК України, усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.
У відповідності з положеннями ст.218 ЦК України: недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом; заперечення однією із сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами; рішення суду не може грунтуватися на свідченнях свідків.
У відповідності до положень ст.220 ЦК України: у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним; якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним; у цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
У відповідності до положень ст.657 ЦК України, договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Враховуючи викладене, відсутність відповідних належних правочинів між позивачем та померлим ОСОБА_4, або з його спадкоємцями, а також, що позивач не є спадкоємцем після смерті ОСОБА_12, суд вважає, що не підлягає задоволенню також і вимога - визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру за АДРЕСА_1, оскільки, з вищенаведених норм діючого законодавства та досліджених доказів по справі вбачається, що фактично ця вимога є похідною від решти вимог, які не підлягають задоволенню з вищевикладених підстав.
Враховуючи викладене, суд вважає, що в задоволенні позову належить відмовити у повному обсязі, і доводи представника позивача та інші надані ним документи не спростовують вказаних висновків суду.
Відповідно до ст.88 ЦПК України судові витрати по справі у виді судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи належить зарахувати в доход держави.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст. 208, 209, 214, 215 ЦПК України, суд -
Відмовити в задоволенні позову ОСОБА_1.
Судові витрати по справі у виді судового збору та витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи зарахувати в доход держави.
Апеляційна скарга на рішення може бути подана протягом 10 днів з дня його проголошення.