Справа № 1570/938/2012
23 липня 2012 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді - Завальнюка І.В., розглянувши в порядку письмового провадження справу за адміністративним позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Головного управління державної міграційної служби в Одеській області про визнання неправомірними і скасування рішень та зобов'язання вчинити певні дії,
Позивачі звернулися до суду із адміністративними позовами, в яких просили визнати неправомірними та скасувати рішення Головного управління державної міграційної служби України в Одеській області про відмову позивачам в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту; зобов'язати відповідача у відповідності з процедурою, передбаченою ст.8 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», прийняти рішення про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцями або осіб, які потребують додаткового захисту.
Ухвалою суду від 23 липня 2012 року, відповідно до ст.116 КАС України, позовні вимоги ОСОБА_1 та ОСОБА_2 об'єднані в одне провадження, справі присвоєний номер № 1570/938/2012.
В обґрунтування позовних вимог позивачі зазначили, що не можуть та не бажають користуватися захистом країни -Узбекистану внаслідок побоювань стати жертвами переслідувань по причині належності до певної соціальної групи. Так, позивачі зазначили, що в 2005 році батько ОСОБА_1 після Андижанських подій був вимушений покинути країну в пошуках притулку, після чого родину постійно викликали на допити. Ці події зумовили позивачів покинути країну. Позивачі вважають відмови їм в оформленні документів для вирішення питання про визнання їх біженцями або особами, яка потребують додаткового захисту неправомірними, у зв'язку із чим звернулися за судовим захистом.
До суду з'явилися позивачі, їх адвокат, які підтримали позовні вимоги із викладених вище підстав.
Представник відповідача до суду не з'явився, заперечення на позовну заяву не надав, про час та місце судового засідання повідомлений належним чином.
Згідно ч.6 ст.128 КАС України справа розглянута в порядку письмового провадження.
Дослідивши матеріали справи та матеріали особових справ, суд вважає позов необґрунтованим та таким, що не підлягає задоволенню, у зв'язку з наступним.
Судом встановлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є громадянами Узбекистану, які перебувають у шлюбі (свідоцтво про шлюб НОМЕР_1). ОСОБА_1 прибув в Україну 19 листопада 2011 року нелегально з Росії. Кордон перетинав поза пунктом пропуску (в районі Конотопу) пішки у супроводі посередника, звідки на поїзді прибув до м. Одеси. ОСОБА_2 прибула до України офіційно потягом Москва-Одеса 18 листопада 2011 року. На території України позивачі перебувають нелегально, проте мають документи, що посвідчують їх особи.
Відповідно до матеріалів особових справ, під час співбесід з працівниками міграційної служби ОСОБА_1 та ОСОБА_2 повідомили, що основною причиною їх звернень для надання статусів біженців є факт виїзду батька ОСОБА_1 із країни під час мітингу в Андижану, через що їх та членів їх родин почали переслідувати з боку влади, що виразилось у систематичних викликах на допити. З пояснень ОСОБА_1 метою допитів було виявлення роду його занять, контактів із його батьком. ОСОБА_2 пояснила, що особисто її не допитували, проте допитували членів її родини.
На підставі наданих ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відомостей, співробітники Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області дійшли висновку, що заявники не потребують міжнародного захисту, як біженці в розумінні Конвенції 1951 року. Проаналізувавши матеріальні елементи клопотань, працівники міграційної служби визнали клопотання закінченими та недостовірними і, з огляду на відсутність інших матеріальних елементів клопотання, визнали їх очевидно необґрунтованими, тому позивачам рішеннями від 17.01.2012 року та від 27.02.2012 року було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового захисту.
Із матеріалів особових справ № ODS 12/22 та ODS 11/36 убачається, що підставою для прийняття оскаржуваних рішень стало те, що основною причиною звернення позивачів за статусами біженців стало бажання виїхати до Сполучених Штатів Америки, де мешкає батько ОСОБА_1, а перебування на території України носить тимчасовий та транзитний характер - з метою оформити документи за допомогою УВКБ ООН для подальшого виїзду в США. Загалом, звернення позивачів носять особистий зміст, який полягає у бажанні жити однією сім'єю із батьком ОСОБА_1, який проживає в США та, зі слів позивачів, має статус біженця. Так, вся родина ОСОБА_1 виїхала з Узбекистану з метою потрапити до його батька в США. Під час проживання в Росії, ОСОБА_1 звертався УВКБ ООН за допомогою щодо возз'єднання з батьком в США, проте належної допомоги не отримав.
Порядок регулювання суспільних відносин у сфері визнання особи біженцем, особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту, втрати та позбавлення цього статусу, а також встановлення правового статусу біженців та осіб, які потребують додаткового захисту і яким надано тимчасовий захист в Україні визначає Закон України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» (далі -Закон).
Згідно з ч.6 ст.8 Закону рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, а також якщо заяви носять характер зловживання: якщо заявник з метою визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, видає себе за іншу особу, а так само за заявами, поданими особами, яким було відмовлено у визнанні біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, у зв'язку з відсутністю підстав, передбачених для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, встановлених пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону, якщо зазначені умови не змінилися.
У свою чергу, п.1 та п.13 ч.1 ст.1 Закону визначають, що біженець -це особа, яка не є громадянином України і внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань; особа, яка потребує додаткового захисту, - це особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання
Особа, котра звертається із клопотанням про надання статусу біженця в Україні, має обґрунтовано довести, що саме вона є жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Згідно з ч.7 ст.7 Закону до заяви про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, додаються документи, що посвідчують особу заявника, а також документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту. У разі якщо у заявника відсутні документи, що посвідчують його особу, або такі документи є фальшивими, він повинен повідомити про цю обставину в заяві про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, а також викласти причини виникнення зазначених обставин.
Практичні рекомендації «Судовий захист біженців і осіб, що прибули в Україну в пошуках притулку», видані 2000 року за допомогою Представництва УВКБ ООН по справа біженців в Україні і Центра досліджень проблем міграції, доповідають: при зверненні до органу міграційної служби за наданням статусу біженця в Україні, як доказ необхідно пред'явити документи або їх копії, що підтверджують обґрунтованість побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Підтвердженням фактів стати жертвою переслідувань можуть бути документи офіційних органів влади, суду, прокуратури, державної безпеки про залучення до відповідальності в країні цивільної належності або держави постійного місця проживання.
Однак, ні до органу міграційної служби, ні до суду жодних переконливих доказів, що свідчили б про переслідування позивачів на своїй батьківщині надано не було.
Згідно з ч.2 ст.8 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини.
Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis соттunautairе з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Відповідно до Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств, біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту іншими причинами, а також суті захисту, що надається», яка використовується у практиці Європейського Суду з прав людини, заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови: заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву; усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів; твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не суперечать конкретній та загальній інформації за його справою; заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви; встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
В даному випадку, твердження заявників про свою належність до певної соціальної групи та наявність через це переслідувань з боку влади, з огляду на матеріальний елемент клопотання, є необгрунтованими. Так, заявники подали заяви про міжнародний захист через рік з моменту виїзду за межі останньої країни постійного проживання без поважних причин, що не відповідає критерію про термінове звернення за міжнародним захистом. Зокрема, ОСОБА_1 з 2005 року по 2007 рік виїжджав на заробітки до м. Пермі, Російська Федерація, де працював різноробочим, а з 2007 року по 2008 рік був на заробітках в м. Калінінграді, Російська Федерація. ОСОБА_2 виїхала з Узбекистану 22 березня 2011 року офіційно до Російської федерації, де разом із родиною мешкала в Московській області на протязі півроку. В Росії позивачі вчиняли спроби через УВКБ ООН в РФ потрапити до США, але їм було запропоновано зробити це через представництво УВКБ ООН у Києві.
У цілому, позивачі не приховують факту, що Україна для них є місцем тимчасового перебування, в якому їм необхідно підготовити документи для виїзду до США, де вони возз'єднаються з батьком ОСОБА_1 Отже, виїзд позивачів з країни постійного проживання має на меті потрапляння до третьої безпечної країни (США).
З огляду на встановлені судом фактичні обставини та приписи чинного законодавства, що регулює спірні правовідносини, суд дійшов висновку, що рішення Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про відмову в оформленні документів для вирішення питання про визнання ОСОБА_1 та ОСОБА_2 біженцями або особами, які потребують додаткового захисту прийняті з урахуванням та дослідженням всіх обставин справ і є правомірними. Наведені позивачами підстави для надання їм статусів біженців не впливають на кваліфікацію останніх в якості критеріїв визначення статусу біженця у розумінні вимог Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Таким чином, на підставі встановлених судом фактів, суд приходить до висновку про те, що спірні рішення від 17.01.2012 року та від 27.02.2012 року, прийняті Головним управлінням Державної міграційної служби України в Одеській області в межах компетенції та у спосіб, що передбачений законодавством, що регулює спірні правовідносини, та обґрунтовано, у зв'язку із чим в задоволенні позовних вимог слід відмовити.
Керуючись ст.ст. 128, 158-163 КАС України, суд
В задоволенні позовних вимог ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання неправомірними та скасування рішень, зобов'язання вчинити певні дії відмовити/
Постанова може бути оскаржена до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі апеляційної скарги в 10-денний строк з дня отримання копії постанови.
Суддя /ПІДПИС/ І.В. Завальнюк
23 липня 2012 року
.