"13" липня 2012 р.Справа № 5017/1580/2012
За позовом: Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1
до відповідача: Відкритого акціонерного товариства „Одеський завод поліграфічних машин"
про визнання дійсним договору купівлі-продажу та визнання права власності на нежитлові приміщення
Суддя Щавинська Ю.М.
Представники сторін:
від позивача: ОСОБА_2, довіреність № 273 від 29.05.12р.
від відповідача: Скунчій В.В., керівник.
У судових засіданнях 27.06.2012р. та 9.07.2012р. було оголошено перерву відповідно до ст.77 ГПК України.
СУТЬ СПОРУ: Фізична особа -підприємець ОСОБА_1 звернулась до господарського суду Одеської області з позовною заявою до Відкритого акціонерного товариства „Одеський завод поліграфічних машин" про визнання дійсним договору купівлі -продажу від 14.03.2003 року, укладеного між сторонами, та визнання права власності на нежитлові приміщення гаражу-майстерні, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, що в цілому складаються з приміщень загальною площею 141,4 кв.м, основною площею 138,8 кв.м, вказані у технічному паспорті КП «ОМБТ та РОН»від 18.08.2010р.
В обґрунтування своїх позовних вимог ФОП ОСОБА_1 посилається на те, що 14.03.2003р. що між нею та ТОВ «Одеський завод поліграфічних машин»був укладений договір купівлі -продажу, відповідно до п.1 якого, продавець зобов'язується передати у власності покупця, а покупець зобов'язується прийняти та оплати майстерні (інв. №6), загальною площею 139,5 кв.м, розташовані на земельній ділянці площею 168,4 кв.м за адресою: АДРЕСА_2.
Вартість відчужуваного об'єкту за договором купівлі-продажу складає 90 000,00 грн. в т. ч. ПДВ 20% - 15000,00 грн. Згідно п. 3.4. Договору купівлі-продажу розрахунок за договором здійснюється шляхом перерахування грошових коштів в розмірі вартості об'єкта на поточний рахунок продавця по реквізитам продавця, зазначеним в договорі.
Свої зобов'язання щодо передачі об'єкту купівлі-продажу, його прийняття та оплати позивач та відповідач виконали в повному обсязі, про що свідчать Акт прийому-передачі від 14.03.2003 р. до вказаного договору купівлі-продажу та платіжне доручення № 1 від 05.11.2009р. про сплату грошових коштів в сумі 90 000,00 грн. на користь Продавця за придбаний об'єкт за договором купівлі-продажу. Проте, пунктом 2.1.2. Договору купівлі-продажу від 14.03.2003 року передбачений обов'язок Продавця підготувати та надати Покупцю необхідні документи на об'єкт для нотаріального посвідчення договору.
Як зазначає позивач, він після укладання договору неодноразово звертався до ВАТ «Одеський завод поліграфічних машин»письмово та в усному порядку з проханнями повідомити відомості щодо виготовлення необхідних документів. Однак, з моменту укладення договору купівлі-продажу, відповідач недобросовісно зволікав в оформленні необхідних документів та ухилявся від його нотаріального посвідчення, хоча після здійснення оплати за договором, до січня 2010 року ще існувала така можливість посвідчити договір в нотаріальному порядку без зазначення кадастрового номеру земельної ділянки.
Враховуючи, що на даний час вкрай ускладнена можливість посвідчити договір в нотаріальному порядку, так як процедура відведення земельної ділянки та присвоєння кадастрового номеру довготривала та потребує значних фінансових витрат, позивач звернувся до суду за захистом своїх прав та законних інтересів з відповідним позовом.
Ухвалою господарського суду Одеської області від 28.05.2012 року порушено провадження у справі №5017/1580/2012 із призначенням її до розгляду.
У судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав у повному обсязі.
Представник відповідача проти задоволення позовних вимог не заперечував з підстав, викладених у відзиві на позов (а.с.33).
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, проаналізувавши надані докази у сукупності та давши їм відповідну правову оцінку, суд дійшов наступних висновків:
Відповідно до ст.1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів держави.
За змістом положень вказаних норм, правом на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, а суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорювання і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Як свідчать матеріали справи, 14.03.2003 року між ВАТ „Одеський завод поліграфічних машин" (продавець) та ФОП ОСОБА_1 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу, відповідно до п. 1 якого продавець зобов'язується передати у власність покупцю, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити майстерні (інв. №6), розташовані за адресою: АДРЕСА_2, загальною площею 139,5 кв.м, розташовані на земельній ділянці площею 168,4 кв.м. Об'єкт належить продавцю на підставі переліку майна, переданого в статутний фонд ВАТ «Одеський завод поліграфічних машин», згідно наказу про створення ВАТ «Поліграфмаш»від 23.12.1994р. №1688 Міністерства машино будівництва, військово-промислового комплексу та конверсії України «Мінмашпром України», переліку майна переданого в статутний фонд ВАТ «Одеський завод поліграфічних машин».
Відповідно до п. 2.1.1. договору продавець зобов'язаний передати об'єкт покупцю при укладенні договору шляхом підписання акту прийому-передачі об'єкту в натурі.
03.09.2010р. між сторонами було укладено додаткову угоду, згідно якої в п.1.1. договору були внесені зміни, а саме: «Продавець зобов'язується передати у власність покупцю, а покупець зобов'язується прийняти та оплатити нежитлові приміщення гаража-майстерні, розташовані за адресою: АДРЕСА_2 (інв. №6), в цілому складається з приміщень загальною площею 141,4 кв.м, загальною площею 138,8 кв.м, вказані в технічному паспорті від 25.06.2010р.»
Як вбачається з матеріалів справи, 14.03.2003р. між сторонами був підписаний акт прийому-передачі (а.с.14).
05.11.2009р. за платіжним дорученням №1 ФОП ОСОБА_1 перерахувала на р/р ВАТ «Поліграфмаш»90 000,00 грн. згідно до договору купівлі-продажу від 14.03.2003р. (а.с.18).
Після перерахування коштів позивач неодноразово звертався до відповідача з проханням дотримати вимоги законодавства про нотаріальне посвідчення договору. Однак, після тривалих розмов та переговорів з відповідачем, останній відповів листом від 20.09.2010р., в якому повідомив про неможливе нотаріального посвідчення договору продажу, з посиланням на відсутність кадастрового номеру земельної ділянки, що є обов'язковими умовами ст. 120 Земельного кодексу (а.с.30), що і зумовило звернення позивача до суду.
У відповідності до Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 6.11.2009р. (п.13) з підстав недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину нікчемними є тільки правочини, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов'язковому нотаріальному посвідченню. Вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, господарським судом має, зокрема, з'ясовуватися: чи підлягає правочин обов'язковому нотаріальному посвідченню та чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення і чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину.
Відповідно до ч. 2 ст. 220 Цивільного кодексу України якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення не вимагається.
Відповідно до ст. 54 Закону України "Про нотаріат" нотаріуси та посадові особи виконавчих комітетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, які вчиняють нотаріальні дії, посвідчують угоди, щодо яких законодавством встановлено обов'язкову нотаріальну форму, а також за бажанням сторін й інші угоди. Нотаріуси та інші посадові особи, які вчиняють нотаріальні дії, перевіряють, чи відповідає зміст посвідчуваної ними угоди вимогам закону і дійсним намірам сторін.
Отже, з аналізу вище наведених положень законодавства вбачається, що в разі визнання судом договору дійсним, подальше його нотаріальне посвідчення не вимагається. Відтак, виходячи з принципу законності вчинення нотаріальних дій та принципів здійснення правосуддя, суд, визнаючи договір дійсним, повинен одночасно перевірити відповідність змісту такого договору вимогам закону. Разом з тим, за змістом вимог ч. 3 ст. 209 вказаного Кодексу, нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.
Аналіз зазначених положень закону свідчить про можливість визнання дійсним в судовому порядку виключно правочину, що відповідає закону на момент його оцінки судом, оскільки при нотаріальному посвідченні договір оцінюється саме на момент його (посвідчення) здійснення.
При цьому, згідно вимог чинного законодавства договір вважається укладеним, коли між сторонами в потрібній у належних випадках формі досягнуто згоди по всіх істотних умовах. Істотними є ті умови договору, які визнані такими за законом або необхідні для договорів даного виду, а також всі ті умови, щодо яких за заявою однієї з сторін повинно бути досягнуто згоди.
За загальним правилом при укладенні договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет договору. При цьому, законодавчо визначено, що право передачі майна у розпорядження іншої особи належить виключно власникові (або уповноваженій таким власником особі).
При цьому, відповідно до п. 1 ст. 181 ЦК України до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Відповідно до ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною, здійснюється відповідним органом, який зобов'язаний надавати інформацію про реєстрацію та зареєстровані права в порядку, встановленому законом. При цьому, обов'язковість державної реєстрації прав на нерухомі об'єкти була передбачена чинним законодавством (Тимчасовим положенням про порядок державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції від 7 лютого 2002 року N 7/5) і на час укладення договору (14.03.2003р.).
Разом з тим, матеріали справи не містять доказів, що підтверджують наявність права власності продавця станом на момент укладення договору, натомість у справі міститься свідоцтво про право власності на нежитлові приміщення гаражу-майстерні від 05.08.2010р. (а.с.22).
Крім того, згідно з приписами Постанови Пленуму Верховного Суду України №9 від 6.11.2009р. норми частини другої статті 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.
Згідно з положеннями зазначеної Постанови Верховного суду при розгляді справи, як було зазначено вище, господарський суд повинен встановити чи втрачена можливість нотаріального посвідчення.
Водночас, як встановлено судом зі змісту позовної заяви та з огляду на пояснення представників сторін, наданих у судових засіданнях, в який здійснювалася технічна фіксація, позивачем стверджується про відсутність можливості здійснити нотаріальне посвідчення у зв'язку з довготривалою та коштовною процедурою оформлення кадастрового номеру земельної ділянки, наявність якого є обов'язковим відповідно до ст. 120 Земельного кодексу.
За думкою суду, вказані твердження не свідчать про втрачення можливості здійснити нотаріальне оформлення.
З урахуванням вищенаведеного, суд доходить висновку про відмову у задоволенні позову про визнання дійсним договору купівлі -продажу від 14.03.2003 року, укладеного між сторонами.
Приймаючи до уваги, що вимоги про визнання права власності є похідними від вимог про визнання дійсним договору, з огляду на приписи ч. 3 ст. 334 зазначеного Кодексу, згідно з якими право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання договору, не посвідченого нотаріально, дійсним, у задоволенні позову про визнання права власності на нежитлові приміщення гаражу-майстерні, розташовані за адресою: АДРЕСА_1, що в цілому складаються з приміщень загальною площею 141,4 кв.м, основною площею 138,8 кв.м, вказані у технічному паспорті КП «ОМБТ та РОН»від 18.08.2010р., слід також відмовити.
З урахуванням відмови у позові, згідно до ст.ст. 44, 49 ГПК України, судові витрати підлягають покладенню на позивача.
Керуючись ст.ст. 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. У позові відмовити повністю.
Рішення суду набирає законної сили в порядку ст. 85 ГПК України.
Повне рішення складено 16.07.2012р.
Суддя Щавинська Ю.М.