Справа № 2а/1570/4140/2011
26 червня 2012 року
м.Одеса
Одеський окружний адміністративний суд в складі колегії судів:
головуючого судді Марина П.П.,
суддів Левчук О.А., Колесниченко О.В.
за участю секретаря Борцової С.І.
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Державного комітету України у справах національностей та релігій, Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання рішень нечинними та зобов'язання вчинити певні дії , -
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулися до Одеського окружного адміністративного суду з позовними вимогами до Державного комітету України у справах національностей та релігій, Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання рішень №311-11 та 310-11 від 23.03.2011 року нечинними та зобов'язання Державного комітету України у справах національностей та релігій надати статус біженців в Україні. В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначили, що вони як громадяни Афганістану не можуть та не бажають користуватися захистом своєї країни, внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань по причині належності до певної соціальної групи. ОСОБА_1 працювала в Афганістані викладачем у школі, у зв'язку з чим представники руху Талібан неодноразово погрожували їй та її родині, зокрема чоловіку - ОСОБА_2, та вимагали припинення її викладацької діяльності, на життя її був здійснений замах, в результаті чого загинула її колега, з якою вони разом працювали, тому родина змушена була покинути Афганістан та направилась до іншої країни в пошуках притулку. Як зазначили позивачі, факти переслідування жінок, які беруть активну участь у суспільному житті та нападів на школи підтверджуються висновками міжнародних організацій, тому відповідач не мав права відмовляти їм в наданні статусу біженців, отже рішення №311-11 та №310-11 від 23.03.2011 року мають бути визнані нечинними.
У судовому засіданні, ОСОБА_1 та ОСОБА_2 та їх представник підтримали позовні вимоги, посилаючись на обставини, які викладені у позовних заявах та додатково пояснили, що у керівних принципах Верховного комісара ООН для оцінювання необхідності у міжнародному захисті осіб із Афганістану, які шукають притулку, конкретно зазначається, що особи, які працювали в іноземних гуманітарних організаціях, перебувають під ризиком зазнати нападів з боку сил Талібану. Так само, необхідно врахувати ситуацію у конкретній провінції, де вони проживали, оскільки викрадення афганців з метою отримання викупу є звичайним явищем, зокрема викрадення співробітників неурядових організацій.
Представники відповідачів - Державного комітету України у справах національностей та релігій та Державної міграційної служби України та третьої особи - Головного управління Державної міграційної служби в Одеській області до судового засідання не з'явились, повідомлені про день, час та місце судового засідання належним чином та своєчасно, про причини неявки суд не повідомили. Суд визнав їх неявку до суду неповажною та вважає за можливе розглянути справу за відсутності представників відповідачів та третьої особи.
Вислухавши пояснення позивачів, дослідивши матеріали справи та надані докази, проаналізувавши положення чинного законодавства, суд встановив наступні факти та обставини.
ОСОБА_1 та ОСОБА_2 є громадянами Афганістану, за національністю -таджики, сповідують іслам, останнє постійне місце проживання -Афганістан, провінція Джордан, м. Шеберган. З країни походження виїхали 01.12.2010 року літаком з аеропорту м.Кабул (Афганістан) до м.Москви (РФ), офіційно - за бізнес візою та на підставі національних паспортів, з трьома неповнолітніми дітьми, по приїзду до м. Москви проживали на протязі тижня у посередника, 15.12.2010 року нелегально, поза пунктом пропуску прибули на територію України. До виїзду з Афганістану ОСОБА_1 отримала середню та вищу освіти, і працювала вчителем в школі в селі Іраклі, згодом, в 2009 році, перевелась працювати в ліцей «Чармгархона №1»в м. Шеберган, ОСОБА_2 здобув середню освіту та працював протягом останніх десяти років в магазині з продажу електро-товарів продавцем.
Зазначенні обставини судом достовірно вставленні та підтверджуються матеріалами особових справ заявників (т.1 а.с.34-62, 108-166).
21.12.2010 року ОСОБА_1 та ОСОБА_2 звернулись до Управління з заявою про надання їм статусу біженців. Причини виїзду з країни походження, в ході проведення інтерв'ю та вивчення матеріалів особової справи, відповідно до висновків органу міграційної служби щодо відмови в наданні статусу біженців (т.1 а.с. 9-61, 163-165), позивачі обґрунтували наступним. ОСОБА_1 викладала в школі біологію та хімію, у зв'язку з чим на адресу її чоловіка стали надходити погрози у вигляді телефонних дзвінків. В 2009 році заявниця перевелась до міського ліцею «Чармгархона №1»в м. Шеберган. Причиною переводу на інше місце роботи ОСОБА_1 стали постійні погрози з боку талібів та замах на їх службову машину, яка відвозила вчителів на роботу, під час якого загинула одна з вчителів, тому цей випадок не залишив заявниці шансів працювати в сільській школі і вона змінила школу заради своєї безпеки. Особисто заявниці ніхто не погрожував, але вона вимушена була працювати через те, що в родині не вистачало грошей. У чоловіка була велика родина і її необхідно було утримувати. З приводу погроз на адресу його родини, заявник звертався до міліції, але крім оформлення вогнепальної зброї ОСОБА_2 нічим допомогти не змогли. За словами заявника, раніше він не мав фінансової можливості виїхати з Афганістану, а в іншу провінцію виїжджати не хтів, оскільки там велика кількість членів угрупування Талібан, немає роботи та можливості для отримання нормальної освіти. Інших фактів погроз на свою адресу ОСОБА_2 не навів. Виїхали з країни разом з неповнолітніми дітьми
24 грудня 2010 року розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця громадянину ОСОБА_2 (а.с.125).
14 січня 2011 року розпочата процедура оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця громадянці ОСОБА_1 (т.1 а.с.40).
04.03.2011 року, за результатами розгляду особових справ заявників, Управління дійшло до висновку, що громадяни Афганістану ОСОБА_1 та ОСОБА_2 не підпадають під критерії визначення "біженця" у відповідності Закону України "Про біженців".
23.03.2011 року Державним комітетом України у справах національностей та релігій, прийняті рішення №311-11 та 310-11, відповідно до яких підтримано висновки Управління міграційної служби України в Одеській області та відмовлено громадянці Афганістану ОСОБА_1 та громадянину Афганістану ОСОБА_2 у наданні статусу біженців.
Вказані рішення Управління обґрунтовані тим, що заявники не переслідувались за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань. Аналіз інформації, яка надана заявниками, свідчить, що справжньою причиною виїзду з країни походження є економічні та соціальні чинники, та як слідство, пошук кращого життя.
20.05.2011 року позивачі отримали повідомлення від 29.03.2011 року про відмову у наданні статусу біженця (т.1 а.с.6, 105).
Правовідносини, які виникли між сторонами, регулюються Законом України „Про біженців" (який був чинний на час виникнення спірних правовідносин), відповідно до статті 1 якого біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутись до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи із змісту частини п'ятої статті 14 Закону України "Про біженців", спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про надання статусу біженця або про відмову у наданні статусу біженця на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця.
При цьому, суд вважає, що "побоювання стати жертвою переслідувань" складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи "побоювання". "Побоювання" є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалась навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Таким чином, особа, яка шукає статусу біженця має довести, що його подальше перебування у країні походження або повернення до неї реально загрожує його життю та свободі і така ситуація склалася внаслідок його переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН „Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців" від 16 грудня 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява. Обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, щоб на підставі цих фактів могло бути прийнято належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
Згідно з п.66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
З урахуванням встановлених у судовому засіданні фактів, суд прийшов до висновку, що при розгляді заяв ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про надання їм статусу біженця в Україні відповідачем здійснені усі дії, передбачені законодавством про біженців, для встановлення інформації про заявника та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття статусу біженця. При цьому Комітет та Управління діяли в межах Закону України "Про біженців", прийняли рішення відповідно до повноважень, визначених статтями 6, 7 цього Закону та інших його норм, які передбачають виконання зазначеними органами своїх повноважень, з якою це повноваження надано та з дотриманням процедури прийняття рішень, встановленої Законом, а тому позовні вимоги позивачів задоволенню не підлягають.
На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 7, 8, 9, 11, 72, 86, 159-164, 254 КАС України, суд, -
О.В. Колесниченко
У задоволенні адміністративного позову позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до Державного комітету України у справах національностей та релігій, Державної міграційної служби України, третя особа - Головне управління Державної міграційної служби в Одеській області про визнання рішень нечинними та зобов'язання вчинити певні дії - відмовити повністю.
Постанову може бути оскаржено до Одеського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Постанову складено та підписано колегією суддів 02 липня 2012 року.
Головуючий суддя П.П.Марин
Судді О.А.Левчук
О.В. Колесниченко
02 липня 2012 року
.