Справа № 2-5207/11
31 березня 2011 року Жовтневий районний суд м.Дніпропетровська
у складі: головуючого судді Трещова В.В.,
при секретарі Горбатенко Д.К.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Дніпропетровську цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ЗАТ КБ «ПриватБанк про визнання договорів недійсними, -
До Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська надійшов позов ОСОБА_1 до ЗАТ КБ «ПриватБанк»про визнання договорів недійсними, в обґрунтування своїх вимог, позивач у позовній заяві посилалась на те, що між її померлим чоловіком ОСОБА_2 та відповідачем був укладений кредитний договір, згідно якого вони отримали від відповідача 9416,13 доларів США на умовах у ньому викладених. Позивач вважає договір таким, що підлягає визнанню недійсним, оскільки її чоловік хоча і був дієздатним, але не усвідомлював значення своїх дій в силу стану здоров'я, та крім того, відповідач не мав права надавати кошти в валюті, договір порушує чинне законодавство. На підставі цього, позивач просить суд визнати вказаний договір недійсним. Крім того , з метою забезпечення виконання вказаного договору між сторонами справи було укладено договір іпотеки, який на думку позивача також повинен бути визнаним недійсним в силу порушення валютного законодавства та несправедливості умов договору.
У судове засідання сторони не з'явилися надали суду заяви про розгляд справи за їх відсутності.
Дослідивши матеріали даної цивільної справи, суд приходить до наступного.
Судом встановлено, що 19.08.2008 року між ОСОБА_2 та відповідачем було укладено кредитний договір, відповідно до умов якого банк надав боржнику кредитні кошти у сумі 9416,13 доларів США (кредит отримано в іноземній валюті) зі сплатою процентної ставки за користування даним кредитом у розмірі визначеному у договорі. З метою забезпечення виконання вказаного договору між сторонами 19.08.2008 р. було укладено договір іпотеки. Ці обставини підтверджуються копіями вказаних договорів, досліджених в судовому засіданні та не оспорюються сторонами.
За кредитним договором та відповідно до ст. 1054 Цивільного кодексу України банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
У відповідності до ст. 525 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Відповідно до ч. 1 ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.
Отримуючи кредит в іноземній валюті, боржник не пред'явив до відповідача вимог щодо зміни умов кредитування, порядку та строків сплати кредиту чи недійсності укладення договору. Зазначені умови кредитного договору є суттєвими і оговорені (погоджені сторонами) в самому договорі. Згідно частини 1 ст. 215 та ст.217 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частиною 1-3, 5 ст.203 ЦК (а саме зміст правочину не може суперечити вказаному кодексу, іншим актам цивільного законодавства, моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати внутрішній волі, а також правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що ним обумовлені). Як вбачається із матеріалів справи при укладанні та підписанні спірних договорів вимоги законодавства було додержано та виконано, їх форма та зміст відповідають положенням ст. 203 ЦК України
У спірній угоді передбачено, що погашення заборгованості здійснюється в сумах та в строки, передбачені договором, та згідно з графіком погашення, в якому чітко зазначена у валюті сума погашення кредитної заборгованості. Крім того, судом встановлено, що при підписанні кредитного договору, сторонам було відомо яку суму і у якій грошовій одиниці боржник повинен внести щомісяця в рахунок повернення кредиту. Отже, при підписанні кредитнго договору боржник усвідомлював всі наслідки його укладання.
Згідно зі статтею 192 ЦК України до грошових коштів -платіжних засобів, які використовуються на території України, окрім грошової одиниці України - гривні, віднесено також іноземну валюту. Відповідно до ч. 2 ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Отже, у кредит можуть бути надані, згідно вимог Цивільного кодексу України, грошові кошти як в національній одиниці України - гривні, так і в іноземній валюті, що виступатиме предметом зобов'язання.
Нормативно-правовим актом, який встановлює режим здійснення валютних операцій на території України є Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»№15-93 від 19.02.1993 року.
Відповідно до ст. 1 даного Декрету під валютними операціями розуміють, зокрема, операції пов'язані з використанням валютних цінностей у міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності.
Таким чином, норми Декрету відокремлюють операції пов'язані з використанням валютних цінностей як засобу платежу та операції з передаванням заборгованостей, та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності.
Статтею 5 Декрету встановлено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом. Генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Згідно з ч. 4 ст. 5 дійсного Декрету індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.
Індивідуальної ліцензії потребують відповідно до вказаної статті, зокрема, такі операції: - надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі.
Диспозиція норми п. «в»ч. 4 ст. 5 Декрету «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»передбачає спеціальну умову, за якої валютна операція вимагатиме отримання індивідуальної ліцензії, а саме якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Чинним законодавством України межі таких термінів та сум не встановлені. Тому у випадку, коли в період дії режиму валютного регулювання діючим законодавством буде встановлено межі за термінами та сумами таких кредитів, то лише після набрання чинності відповідним нормативно-правовим актом вказані операції вимагатимуть отримання індивідуальної ліцензії.
Відповідно до листа Національного банку України N 13-210/7871-22612 від 07 грудня 2009 року вимоги або будь-які обмеження щодо граничного розміру сум і строків повернення кредитів в іноземній валюті, залучених або наданих резидентами України, чинним законодавством не встановлено, на сьогодні законодавець не визначив межі термінів і сум надання/одержання кредитів в іноземній валюті. В силу викладеного, здійснення резидентами операцій з одержання або надання кредитів в іноземній валюті не вимагає наявності індивідуальної ліцензії Національного банку України.
Вказаний лист не є нормативним-правовим актом, але на підставі нього належить встановити відповідні юридичні факти - про відсутність регулювання законодавством України питання меж здійснення кредитування в іноземній валюті за строками та за сумами.
Відповідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.
Отже, здійснювані на даний час банком операції з надання кредитів в іноземній валюті у будь-яких сумах та на будь-який строк відповідно до п. «в»ч. 4 ст. 5 Декрету не вимагають отримання індивідуальної ліцензії Національного банку.
Погашення клієнтом банку кредитного зобов'язання в іноземній валюті не вимагає отримання ним чи іншим учасником операції індивідуальної ліцензії Національного банку також з огляду на те, що така операція не є тією операцію, що передбачає використання іноземної валюти на території України як засобу платежу. Оскільки у даному випадку відбувається виконання саме грошового зобов'язання, предметом якого є валютні цінності, надані в кредит. Виконання зобов'язань з повернення кредиту, предметом яких є валютні цінності, як наводилось вище положеннями Декрету, відрізняються вимогами вказаного нормативно-правового акту від операцій пов'язаних з використанням іноземної валюти як засобу платежу, тому відсутність у ч. 4 ст. 5 Декрету вимог щодо ліцензування Національним Банком операцій з погашення зобов'язань, предметом яких є валютні цінності, виключає підстави вимагати індивідуальної ліцензії Національного банку для погашення кредиту, виданого в іноземній валюті.
Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність»банк, крім перелічених у частині першій цієї статті операцій, має право здійснювати операції з валютними цінностями. На здійснення операцій, визначених пунктами 1 - 4 частини другої статті 47 цього Закону надає дозвіл Національний банк України.
Згідно п. 2.3. глави 2 Положення про порядок видачі банкам банківських ліцензій, письмових дозволів та ліцензій на виконання окремих операцій, затвердженого Постановою Правління Національного банку України № 275 від 17 липня 2001 р., за наявності банківської ліцензії та за умови отримання письмового дозволу Національного банку, банки мають право залучати та розміщувати іноземну валюту на валютному ринку України.
Крім того, з урахуванням частини 1 ст. 524 ЦК України, відповідно до якої зобов'язання має бути виражене в гривні, позивач не прийняв до уваги наявність положень ч. 2 ст. 524 ЦК України, відповідно до яких сторони в договорі мають право визначати грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті.
У відповідності до ч.3 ст.10 та до ч. 1 ст. 60 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі, і щодо яких у сторін виник спір. Згідно ч. 4 ст. 60 ЦПК України доказування не може ґрунтуватись на припущеннях. Позивачем не надано, а судом не встановлено належних та достатніх доказів того,що ОСОБА_2 при укладанні спірних договорів не усвідомлював значення своїх дій та не міг керувати ними. Більш того, позивачем надано суду копію договору на зворотній стороні останнього аркушу якого (а.с.8 зворотня сторона) міститься текст , згідно якого спірний договір посвідчено приватним нотаріусом ОСОБА_3 та при цьому ним було встановлено дієздатність сторін, що , також свідчить про безпідставність доводів позивача.
Таким чином, суд приходить до висновку, що позивачем не надано, а судом не встановлено належних та достатніх доказів наявності підстав для визнання спірних договорів недійсними.
З урахуванням вищевикладеного, суд вважає вимоги позивача про визнання спірних договорів недійсними такими, що не підлягають задоволенню у повній мірі у зв'язку з їх безпідставністю та необгрунтованністю.
Відповідно до ст. 88 ЦПК України судові витрати у справі покладаються на сторону, проти якої постановлене рішення.
На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 19 Конституції України ст. 192, ч. 1, 2 ст. 524, ст.ст. 203, 215, 217, 1054 ЦК України, ст.ст. 10, 11, 60, 212, 213, 215 ЦПК України суд,
В задоволенні позову -відмовити у повному обсязі.
Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до апеляційного суду Дніпропетровської області через суд першої інстанції шляхом подання протягом десяти днів з дня його проголошення апеляційної скарги. Особи, що не були присутні при розгляді справи мають право подати апеляційні скарги протягом 10 днів з дня отримання копії рішення.
Головуючий: суддя