06.11.2006 Справа № А35/263
Дніпропетровський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: судді Науменко І.М. -доповідач
суддів: Білецької Л.М., Голяшкіна О.В.
при секретарі судового засідання: Клименко Ю.І.
За участю представників сторін:
від позивача: Іващенко Світлана Геннадіївна, довіреність №03-06/22 від 11.01.06, провідний спеціаліст;
від прокуратури: Зіма Вікторія Борисівна, посвідчення №167 від 09.08.02, прокурор відділу прокуратури області;
від відповідача: Шипіленко Роман Олександрович, довіреність №б/н від 27.10.05, представник;
розглянувши апеляційну скаргу казеного підприємства «Екоантилід», м. Дніпродзержинськ на постанову господарського суду Дніпропетровської області від 09.08.06р. у справі № А35/263
за позовом заступника прокурора м. Дніпродзержинська в інтересах держави в особі Дніпропетровського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів, м. Дніпропетровськ
до казеного підприємства «Екоантилід», м. Дніпродзержинськ
про стягнення 109175,88 грн.
Постановою господарського суду Дніпропетровської області від 09.08.06р. у справі № А35/263 (суддя Широбокова Л.П.) позовні вимоги задоволені повністю.
Приймаючи оскаржувану постанову суд першої інстанції виходив з того, що відповідач не повідомляв органи працевлаштування інвалідів про наявність вакансій, де може бути застосована праця інваліда, а також не повідомляв органи про потребу у працевлаштуванні інвалідів.
Не погодившись з постановою господарського суду від 09.08.06р., відповідач звернувся до Дніпропетровського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції, в позові відмовити, посилаючись на те, що суд першої інстанції невірно застосував норми матеріального права, а саме невірно застосував ЗУ «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні».
Позивач витребувані заперечення на апеляційну скаргу не надав.
Колегія суддів Дніпропетровського апеляційного господарського суду, дослідивши матеріали справи, вивчивши апеляційну скаргу, заслухавши представників сторін та прокурора вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Як видно з матеріалів справи, відповідно до ст. 19 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" від 21.03.1991р. № 875-ХП (зі змінами та доповненнями станом на 2005р.) для підприємств (об'єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі 4 відсотків від загальної чисельності працюючих, а якщо працює від 8 до 15 чоловік - у кількості одного робочого місця. Згідно зі ст. 18 Закону працевлаштування інвалідів на підприємствах здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів. Пунктами 5, 10, 11, 12, 13, 14 Положення про робоче місце інваліда і про порядок працевлаштування інвалідів, затвердженого Постановою КМУ від 03.05. 1995р. № 314 передбачено, що підприємства інформують центри зайнятості, місцеві органи соціального захисту населення та відділення Фонду про створення робочих місць для працевлаштування інвалідів, а працевлаштування інвалідів здійснюється державною службою зайнятості, органами Мінсоцзахисту, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів з урахуванням повноважень, стану здоров'я, здібностей і професійних навичок відповідно до висновків МСЕК. Отже, нормами чинного законодавства щодо соціальної захищеності інвалідів в Україні на підприємства покладено обов'язок по забезпеченню певної кількості робочих місць для працевлаштування інвалідів та інформування органів, що здійснюють працевлаштування, про наявні вакансії.
Судова колегія встановила, що у відповідності із «Звітом про зайнятість та працевлаштування інвалідів за 2005 рік" (форми 10-ПІ річна) на підприємстві відповідача середньооблікова чисе льність штатних працівників облікового складу склала 598 осіб, працюючих інвалідів -13 осіб. Чисельність інвалідів, які повинні працювати на робочих місцях відповідно до нормативу - 24 осіб, не зайнято інвалідами відповідно до нормативу - 11 місць.
Колегія суддів вважає, що відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в Постановах від 20.07.2004р. №04/336 зі справи 2-23/9789-03, від 29.03.2005р. №05/345 зі справи №13/403 та від 29.03.2005р. №05/144 зі справи №3/118, дані про повідом лення відповідачем органів працевлаштування щодо наявності вільних робочих місць для працевлаштування інвалідів входять до предмету доказування з огляду на приписи норм матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних відносин.
Відповідно до довідки Дніпродзержинського міського центру зайнятості населення №1782 від 22.05.2005р. відповідач протягом 2005р. щомісячно надавав до Центру зайнятості звіти про наявність вільних робочих місць, про потребу в інвалідах не заявляв, та направлення на роботу інвалідів здійснюється при наявності вакансій.
Інших доказів щодо повідомлення органів, які займаються працевлаштуванням інвалідів, про вакансії для інвалідів відповідачем також не надано. Отже, органи працевлаштування інвалідів не мали підстав для направлення інвалідів на підприємство відповідача, відсутність повідомлення про наявність вакансій для працевлаштування інвалідів робить таке направлення неможливим, що і зазначено у вказаній довідці Центру зайнятості. Самостійно відповідач також не займався цією діяльністю. Зазначене свідчить, що відповідач не створив робочих місць відповідно до нормативу саме для працевлаштування осіб з обмеженими фізичними властивостями.
Посилання відповідача, викладені в апеляційній скарзі не можуть бути підставою для скасування постанови, на особливості виробництва де не може застосовуватися праця інваліда, не ґрунтуються на законі, оскільки закон передбачає саме створення робочих місць для інвалідів, які відповідають їхнім можливостям, та не робить винятків щодо особливостей виробництва.
Відповідно до частини 1 статті 20 Закону підприємства (об'єднання), установи і організації, крім тих, що повністю утримуються за рахунок коштів державного або місцевих бюджетів, незалежно від форми власності і господарювання, де кількість працюючих інвалідів менша, ніж установлено нормативом, передбаченим частиною першою статті 19 цього Закону, щороку сплачують відповідним відділенням Фонду соціального захисту інвалідів штрафні санкції, сума яких визначається у розмірі середньої річної заробітної плати на відповідному підприємстві (в об'єднанні), в установі, організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом.
Відповідно до звіту форми №10-Ш середньорічна заробітна плата штатного працівника складає 9925,08 грн, штраф складає 109 175,88 грн.
Відповідно до правової позиції Верховного Суду України, викладеної в Постанові від 21.06.2005р. №05/343 по справі 1/255, Закон не ставить в залежність обов'язок щодо сплати санкцій від наявності чи відсутності прибутку, а лише вказує джерело оплати. Відповідачем не доведено, що ним вжито усіх залежних від нього заходів для недопущення господарського правопорушення. Доказів сплати штрафу не надано.
При вивченні матеріалів справи та постанови суду першої інстанції, судова колегія Дніпропетровського апеляційного господарського суду не знаходить підстав, передбачених ст..ст. 201, 202, 203 та 204 Кодексу адміністративного судочинства України, для її скасування та задоволення апеляційної скарги.
Керуючись ст.ст.200,205-206 КАС України, суд,-
Постанову господарського суду Дніпропетровської області від 09.08.06р. у справі №А35/263 залишити без змін, а апеляційну скаргу казеного підприємства «Екоантилід», м. Дніпродзержинськ -без задоволення.
Ухвала може бути оскаржена до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий суддя І.М. Науменко
Суддя Л.М. Білецька
Суддя О.В. Голяшкін
З оригіналом згідно
Помічник судді К.С. Лукінова