Апеляційний суд Кіровоградської області
№ провадження 22-ц/1190/1738/12 Головуючий у суді І-ї інстанції Ковальова О.Б.
Спори, що виникають із договорів позики, кредиту, банківського вкладу Доповідач Єгорова С. М.
Іменем України
29.05.2012 року Колегія суддів судової палати в цивільних справах апеляційного суду Кіровоградської області в складі: головуючого судді Єгорової С.М.,
суддів: Письменного О.А., Полежая В.Д.
при секретарі Зінов»євій Ю.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м.Кіровограді цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 09 квітня 2012 року в справі за позовом ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит»про визнання кредитного договору та договору застави недійсними, -
Рішенням Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 09 квітня 2012 року відмовлено в задоволенні позову ОСОБА_2 до Публічного акціонерного товариства «Банк «Фінанси та Кредит»про визнання кредитного договору та договору застави недійсними.
В апеляційній скарзі ОСОБА_2 ставиться питання про скасування судового рішення та ухвалення нового рішення про задоволення позовних вимог. Зазначається, що судом неповно з»ясовано обставини, що мають значення для справи, при ухваленні рішення порушено вимоги норм матеріального і процесуального права, не враховано, що оспорювані ним договори суперечать цивільному законодавству, містять несправедливі умови, порушують його права.
Позивач та представник відповідача в судове засідання апеляційного суду не з»явились, повідомлені належним чином про час і місце розгляду справи, про що свідчать підписи на поштових повідомленнях про вручення судових повісток. Відповідачем направлено заперечення на апеляційну скаргу, в якому зазначено про її безпідставність та необґрунтованість.
Колегія суддів, заслухавши доповідача, вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи апеляційної скарги, вважає, що вона не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом встановлено, що відповідно до Кредитного договору № 11/АV22-07-08 від 25.07.2008 року, укладеного між банком та ОСОБА_2, останньому було видано кредит в сумі 37 800 дол. США, який він зобов'язався сплачувати частинами разом відсотками за користування кредитом щомісячно, в термін встановлений даним договором, а також виконати інші зобов'язання згідно із цим договором в повному обсязі. Для забезпечення виконання зобов'язань між сторонами укладено договір застави автомобіля № 6/AG22-Z від 25.07.2008 року.
Відповідно до виданої Національним банком України банківської ліцензії №28 від 17.07.2007 року ПАТ «Банк «Фінанси і кредит»має на право здійснювати банківських операцій, визначених частиною першою та пунктами 5-11 частини другої статті 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність», серед яких передбачено право здійснювати операції з валютними цінностями. Невід'ємною частиною цієї ліцензії є дозвіл № 28-2 від 17.07.2007 року з додатком № 28-2 від 17.07.2007 року, в якому наведено перелік операцій, які має право здійснювати ПАТ «Банк «Фінанси і кредит»з валютними цінностями. Тобто, на момент укладення кредитного договору та на час його виконання ПАТ «Банк «Фінанси і кредит»мав статус уповноваженого банку, мав банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операцій з валютними цінностями, які дозволяли йому, при укладенні цього кредитного договору та його виконанні, використовувати іноземну валюту як засіб платежу без отримання індивідуальної ліцензії.
Банк свої зобов'язання виконав в повному обсязі, а позивач - зобов'язання виконав частково, оскільки з квітня 2009 року почав допускати прострочення по платежам. Рішенням Олександрійського міськрайонного суду від 23.04.2010 року, яке набрало законної сили, на користь відповідача стягнуто з ОСОБА_2 заборгованість за цим кредитним договором в сумі 348 729,78 грн..
Дослідивши обставини, на які сторони посилались як на підставу своїх доводів і заперечень, перевіривши їх доказами, суд першої інстанції обґрунтовано дійшов висновку, що передбачені законом підстави для визнання недійсними кредитного договору та договору застави відсутні.
Як вбачається з матеріалів справи, підставами для визнання недійсними укладених договорів позивач зазначив те, що кредитний договір передбачає надання та повернення кредиту в іноземній валюті, відтак, є валютною операцією, хоча єдиним законним засобом платежу в Україні є гривня і для здійснення такої операції необхідна індивідуальна ліцензія Національного банку України, яку не мали ні банк, ні він, а умови договору є несправедливими, оскільки покладають ризик знецінення національної валюти України на позичальника, а також передбачають численні вкрай обтяжливі санкції за невиконання умов договору лише для останнього.
Статтею 99 Конституції України встановлено, що грошовою одиницею України є гривня, проте Основний закон не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Відповідно до ч. 2 ст. 192 та ч. 3 ст. 533 ЦК України використання іноземної валюти, в тому числі при здійснені розрахунків на території України за зобов'язаннями, допускається у випадках, в порядку та на умовах, встановлених законом. Законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".
Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Згідно зі ст. 2 Закону України "Про банки і банківську діяльність" кошти -це гроші у національній або іноземній валюті, а статті 47 та 49 цього Закону визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.
Відповідно до ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральної ліцензії) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю".
Вимога щодо необхідності отримання індивідуальної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями встановлена п. в) ч. 4 ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", якщо терміни і суми кредитів перевищують встановлені законодавством межі. Однак на час виникнення правовідносин такі терміни і суми кредитів в іноземній валюті законодавством не визначено.
Згідно з п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу, затвердженого постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року за № 1429/10028, використання іноземної валюти як засобу платежу без індивідуальної ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями).
Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо вказаних операцій єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитів в іноземній валюті згідно зі ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку.
Відповідно до змісту ч. 1 ст. 230 ЦК України правочин визнається судом недійсним, якщо одна сторона навмисно замовчує існування обставин, які мають істотне значення і можуть перешкодити вчиненню правочину. Істотними умовами кредитного договору відповідно до змісту ч. 1 ст. 638 та ст. 1054 ЦК України є умови про мету, суму і строк кредиту, умови і порядок його видачі і погашення, розмір, порядок нарахування та виплата процентів, відповідальність сторін. Згідно з текстом укладеного сторонами кредитного договору такі умови договором передбачено.
Посилання позивача на несправедливість умов договору про покладання тільки на позичальника, а не солідарно на сторони договору, ризику знецінення національної валюти як на підставу визнання договору недійсним є безпідставними, оскільки відповідно до п. 3 ст. 3 та ст. 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договорів та визначенні умов з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, вимог розумності та справедливості. Позивач погодився з усіма умовами кредитного договору та власноручно підписав кредитний договір та договір застави автомобіля, чим підтвердив факт ознайомлення його з елементами вартості кредиту, які він повинен сплатити по договору, підставами дострокового повернення кредитних коштів (а.с.8-10), а також вартістю заставного майна, (а.с.11-13).
Позивач, обґрунтовуючи свої позовні вимоги про визнання договорів недійсними, посилається на ч.1 ст.203 ЦК України та зазначає, що згідно із ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені, зокрема ч.1 ст.203 цього кодексу та зазначає, що починаючи з кінця 2008 року він опинився в безвихідній ситуації у зв'язку із знеціненням гривні по відношенню до долара США під впливом світової фінансової кризи, але за даним кредитним договором він не вправі був вимагати перегляду умов здійснення платежів за договором та умов застосування до нього штрафних санкцій, а тому положення кредитного договору вважає несправедливими.
Суд першої інстанції, з'ясувавши обставини справи, давши їм належну оцінку, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в позові про визнання оспорюваних договорів недійсними з підстав, передбачених ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203, ст. 215 ЦК України.
При встановленні зазначених фактів судом першої інстанції не були порушені норми процесуального права, правильно застосовано норми матеріального права
Відповідно до статті 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Відповідно до ст.308 ЦПК України апеляційний суд відхиляє апеляційну скаргу і залишає рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив рішення з додержанням норм матеріального і процессуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і справедливее рішення суду з одних лише формальних міркувань.
Рішення суду є законним і обґрунтованим, в межах доводів апеляційної скарги відсутні підстави для його скасування або зміни.
В той же час, суд помилково та зайво зазначив як підставу відмови у задоволенні позовних вимог сплив позовної давності, оскільки наслідки, передбачені ст.267 ЦК України застосовуються лише коли порушене право особи. Тобто, в даному випадку за відсутності підстав для визнання правочинів недійсними за безпідставністю вимог, не було необхідності для застосування наслідків спливу позовної давності.
Крім того висновок суду про те, що початок перебігу позовної давності з дня укладення оспорюваних договорів, не відповідає вимогам ст.261 ЦК України щодо правочинів, по яких встановлено строк виконання зобов»язань та умов кредитного договору, за яких він діє до повного виконання прийнятих на себе сторонами зобов»язань. Тому безпідставним є посилання суду також на рішення Олександрійського міськрайонного суду від 28.04.2010 року про стягнення з ОСОБА_2 заборгованості за оспорюваним кредитним договором, ухвалення якого не свідчить про припинення зобов»язань.
Відповідно до викладених вимог закону суд має розглянути спір по суті та у разі, коли на підставі досліджених у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право позивача, про захист якого він просить, не порушено, ухвалюється рішення про відмову в задоволенні позову саме із цих підстав, а не через пропуск позовної давності.
Якщо ж судом буде встановлено наявність підстав для визнання правочинів недійсними, але позов заявлено після спливу позовної давності, то розглядаються наслідки спливу позовної давності, передбачені ст. 267 ЦПК України та при визнанні причини пропуску позовної давності поважною, порушене право має бути захищене.
Суд обгрунтовано відмовив в задоволенні позову через відсутність порушеного права та безпідставність пред'явлених вимог, тому зайвим було зазначення підстав недоведеності поважності причин пропущення позовної давності.
Керуючись ст.ст.303, 307, 308, 314, 315, 319 ЦПК України, колегія суддів
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 відхилити.
Рішення Олександрійського міськрайонного суду Кіровоградської області від 09 квітня 2012 року залишити без змін.
Ухвала набирає законної сили з моменту її проголошення і може бути оскаржена до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів з наступного дня.
Головуючий
Судді: