29 травня 2012 року 2а-1359/12/1070
Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого -судді Колеснікової І.С., при секретарі судового засідання Гололобові В.Ю., за участю представників сторін
від позивача: ОСОБА_1,
від відповідача: ОСОБА_2,
від третьої особи: Звірич Л.М.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу
за позовом ОСОБА_1
до третя особа Територіальної державної інспекції праці у Київській області голова ліквідаційної комісії, начальник відділу - головний державний інспектор праці Дворник Леся Василівна
прозобов'язання вчинити дії та стягнення коштів
ОСОБА_1 (надалі - позивач) звернулася до Київського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Територіальної державної інспекції праці у Київській області (надалі - відповідач) за участю третьої особи - голови ліквідаційної комісії, начальника відділу головного державного інспектора праці Дворник Л.В. про визнання протиправним та скасування наказу відповідача від 16.02.2012 № 07-ос «Про звільнення ОСОБА_1»; поновлення позивача на роботі на посаді головного державного інспектора праці Територіальної державної інспекції праці у Київській області; стягнення з відповідача моральної (немайнової) шкоди у розмірі 5000, 00 грн. та моральної (майнової) шкоди у розмірі 2094, 26 грн.
Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 29.03.2012 відкрито провадження в адміністративній справі, закінчено підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду.
До початку судового розгляду справи позивач змінив підстави і предмет позову та просив суд прийняти рішення, яким змінити у наказі відповідача від 16.02.2012 № 07-ос «Про звільнення ОСОБА_1»формулювання причини звільнення позивача з роботи з пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України - «у зв'язку зі змінами в організації роботи та праці»на статтю 38 Кодексу законів про працю України -«за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію»та стягнути з відповідача кошти за невикористані відпустки у розмірі 11592, 85 грн., середній заробіток за час затримки розрахунку у розмірі 9737, 91 грн. та моральної шкоди (майнової і немайнової) у розмірі 7094, 26 грн.
Позивач обґрунтовує позовні вимоги тим, що відповідач, після поновлення позивача на роботі, незважаючи на заяви ОСОБА_1 про звільнення за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію відповідно до статті 38 Кодексу законів про працю України, безпідставно звільнив її з роботи у Територіальній державній інспекції праці у Київській області на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, у зв'язку зі змінами в організації роботи. На думку позивача, такі дії призвели до порушення її законних прав та охоронюваних законом інтересів.
Позивач у судовому засіданні 29.05.2012 позовні вимоги підтримав, просив суд позов задовольнити.
Відповідач позов не визнав, заперечення надав суду у письмовій формі та просив суд у його задоволені відмовити. В обґрунтування заперечень проти позову зазначив, що жодних заяв ОСОБА_1 про звільнення за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію, відповідно до статті 38 Кодексу законів про працю України, відповідачем не отримувалось, тому відсутній сам факт порушення права позивача, оскільки останнім не дотримано процедури, визначеної трудовим законодавством, щодо оформлення звільнення. Поряд із цим, представник відповідача вказав, що на час розгляду даної справи позивача звільнено з Територіальної державної інспекції праці у Київській області у зв'язку з ліквідацією Держнаглядпраці та виплачено компенсацію за невикористані відпустки.
Представники відповідача та третьої особи у судовому засіданні 29.05.2012 заперечували проти позову з підстав, викладених у письмових запереченнях та просили суд відмовити позивачу у задоволенні позову у повному обсязі.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення позивача, представників сторін, об'єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку, що позовні вимоги не підлягають задоволенню з огляду на таке.
Як вбачається з матеріалів справи, постановою Київського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2012 у справі № 2а-2115/11/1070, за позовом ОСОБА_1 до Територіальної державної інспекції праці у Київській області про скасування наказу від 17.03.2011 № 13-ос «Про звільнення ОСОБА_1 з посади головного державного інспектора праці Територіальної державної інспекції праці у Київській області з 09.03.2011», постанову Київського окружного адміністративного суду від 20.06.2011 скасовано, скасовано оскаржуваний наказ від 17.03.2011 № 13-ос, поновлено ОСОБА_1 на посаді з 09.02.2011 та зобов'язано Територіальну державну інспекцію праці у Київській області видати дублікат трудової книжки позивача без запису про звільнення і нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 09.03.2011 по час припинення трудових відносин у зв'язку із виходом на пенсію.
15 лютого 2012 року за наказом голови ліквідаційної комісії відповідача Дворник Л.В. № 06-ос, ОСОБА_1, на підставі постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2012 у справі № 2а-2115/11/1070, поновлено на посаді головного державного інспектора праці Територіальної державної інспекції праці у Київській області з 09.03.2011 та доручено головному бухгалтеру провести нарахування і виплату середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
З даним наказом позивача було ознайомлено 16.02.2012, про що свідчить її підпис на копії наказу наявного у матеріалах справи (а.с.11).
За поясненнями позивача, до своїх службових обов'язків вона приступила 10.02.2012, прибула на роботу та вела прийом громадян, про те не отримала посвідчення та відповідну печатку. Судом встановлено і не заперечувалось представником відповідача, що позивач 10.02.2010 була присутня на робочому місці, вказане також підтверджується доповідною запискою головного державного інспектора праці Бортяного Б.П. від 16.02.2012 (а.с.47) та протоколом засідання спірної комісії з питань забезпечення своєчасності сплати податків та інших надходжень, виплати заробітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат та робочої групи з питань легалізації виплати заробітної плати та зайнятості населення виконавчого комітету міської ради від 10.02.2012 № 4 (а.с.48-48), у засіданні якої позивач брала участь.
16 лютого 2012 року за наказом голови ліквідаційної комісії відповідача Дворник Л.В. № 07-ос, відповідно до наказу Держнаглядпраці від 10.12.2010 № 128 «Про проведення заходів щодо наступного вивільнення працівників апарату Держнаглядпраці та ТДІП в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі у зв'язку з ліквідацією Держнаглядпраці», наказу Територіальної державної інспекції праці у Київській області від 16.12.2010 № 13 «Про проведення заходів щодо наступного вивільнення працівників ТДПІ у Київській області у зв'язку з ліквідацією Держнаглядпраці», ОСОБА_1 звільнено з посади головного державного інспектора праці Територіальної державної інспекції праці у Київській області, з 16.02.2012 у зв'язку з ліквідацією відповідача на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України та доручено головному бухгалтеру провести розрахунок відповідно до вимог чинного законодавства та виплатити позивачу вихідну допомогу у розмірі середньомісячної заробітної плати згідно статті 44 Кодексу законів про працю України.
За поясненнями позивача, наданими у ході судового розгляду справи 16.02.2012 року, під час ознайомлення з вищевказаними заявами нею було подано ряд заяв. Зокрема, «про надання документів до особової справи», «про проведення перерахунку розрахункових коштів», «про надання копії постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2012 у справі № 2а-2115/11/1070», а також заява «про звільнення з роботи за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію», відповідно до статті 38 Кодексу законів про працю України (а.с.84). Про те, відповідач відмовився приймати таку заяву, у зв'язку з чим позивач була вимушена направити заяву про звільнення засобами поштового зв'язку. Однак, конверт, у якому було направлено заяву про звільнення, повернувся на адресу позивача з відміткою поштового відділення «за закінченням терміну зберігання». На підтвердження вказаного позивачем до матеріалів справи надано довідку поштового відділення від 24.04.2012 (а.с.86).
Водночас, представник відповідача звернув увагу суду, що у період з 09.02.2012 по 16.02.2012 жодних заяв з приводу звільнення за власним бажанням, ОСОБА_1 подано не було, на підтвердження вказаного надав суду копію витягу з Журналу реєстрації вхідної кореспонденції з питань фінансово-господарської та внутрішньої діяльності 01-39.
Таким чином, судом встановлено, що спірні правовідносини виникли внаслідок непогодження позивача з підставами звільнення, у зв'язку з чим позивач звернувся до суду із даним позовом.
Надаючи правову оцінку відносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з такого.
Порядок утворення та правовий статус юридичних осіб публічного права встановлюється Конституцією України та законами.
За приписами статті 81 Цивільного кодексу України, юридична особа публічного права створюється розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування.
Згідно пункту 15 частини першої статті 106 Конституції України Президент України утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади.
З метою оптимізації системи центральних органів виконавчої влади, усунення дублювання їх повноважень, забезпечення скорочення чисельності управлінського апарату та витрат на його утримання, підвищення ефективності державного управління Президентом України прийнято Указ «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади»від 09.12.2010 №1085-2010. Указом створено, реорганізовано та ліквідовано ряд центральних органів виконавчої влади.
28 березня 2011 року Кабінетом Міністрів України прийнято постанову № 346 «Про ліквідацію урядових органів»(далі - постанова Кабінету Міністрів України № 346).
Пунктом 1 зазначеної постанови Кабінету Міністрів України постановлено ліквідувати урядові органи за переліком згідно з додатком.
Відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України № 346, урядові органи, які ліквідуються згідно з пунктом 1 цієї постанови, продовжують виконувати свої повноваження до передачі таких повноважень відповідним міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади.
Додатком до постанови Кабінету Міністрів України № 346 було затверджено Перелік урядових органів, що ліквідуються, зокрема, у переліку значиться Державний департамент нагляду за додержанням законодавства про працю.
Таким чином, згідно наведених норм права, відповідач, як територіальної орган Державного департаменту нагляду за додержанням законодавства про працю, також ліквідується. При цьому суд зазначає, що ліквідація - це така форма припинення юридичної особи, при якій припиняються всі її права та обов'язки. У разі ліквідації вся чисельність працівників скорочується та весь штат працівників ліквідується.
Судом встановлено, що на час виникнення спірних правовідносин відповідач знаходився у стані припинення підприємницької діяльності, що підтверджується витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців від 13.04.2012 № 13580239 (а.с.60-61).
Спеціальним нормативним актом, який регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини є Кодекс законів про працю України (надалі - Кодекс законів про працю).
Пунктом 1 частини першої статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпПУ) передбачено розірвання трудового договору власником або уповноваженим ним органом у випадку змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
При звільненні працівників за пунктом 1 статті 40 КЗпПУ має бути дотриманий певний порядок вивільнення.
Так, власник або уповноважений ним орган має дотримуватися вимог частини третьої статті 22 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності»та статті 43 КЗпПУ. У разі, якщо роботодавець планує звільнення працівників з причин економічного, технологічного, структурного чи аналогічного характеру або у зв'язку з ліквідацією, реорганізацією, зміною форми власності підприємства, установи, організації, він повинен завчасно, не пізніше як за три місяці до намічуваних звільнень надати первинним профспілковим організаціям інформацію щодо цих заходів та отримати згоду на звільнення працівників.
14 грудня 2010 року, з урахуванням вимог Указу Президента України від 09.12.2010 № 1085/2010 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади», відповідачем направлено до голови профспілкового комітету подання № 601/01-19 про надання згоди на звільнення всіх працівників ТДІП у Київській області (а.с.37). Згідно витягу з протоколу засідання профспілкового комітету від 14.12.2010, профспілкою надано згоду на звільнення всіх працівників відповідача (а.с.39).
Відповідно до статті 492 КЗпПУ про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
16 грудня 2010 року , з урахуванням наказу Держнаглядпраці від 10.12.2010 № 128 «Про проведення заходів щодо наступного вивільнення працівників апарату та ДІП в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі у зв'язку з ліквідацією», Територіальною державною інспекцією праці у Київській області винесено наказ № 13 «Про проведення заходів щодо наступного вивільнення працівників ТДІП Київської області у зв'язку з ліквідацією», за яким наказано попередити всіх працівників про наступне вивільнення (а.с.39).
ОСОБА_1 була попереджена про ліквідацію посади головного державного інспектора праці 20 грудня 2010 року, що підтверджується її особистим підписом на копії попередження (а.с.41).
Також, 20.12.2010 відповідачем подано до Печерського районного центру зайнятості звіт про заплановане вивільнення працівників (а.с.443-46).
Поряд із цим, 16.12.2010 за наказом відповідача № 83 створено ліквідаційну комісію та затверджено її склад. У подальшому склад комісії змінювався, що підтверджується копіями відповідних наказів, наявних у матеріалах справи.
Як встановлено судом та не заперечувалось сторонами, за наказом відповідача від 15.02.12 № 06-ос ОСОБА_1, на підставі постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2012, поновлено на посаді головного державного інспектора праці Територіальної державної інспекції праці у Київській області з 09.03.2011. Про те, 16.02.2012, на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України, звільнено з посади у зв'язку із ліквідацією відповідача.
Позивач у ході судового розгляду справи не оскаржував процедуру звільнення та не висловлював бажання про поновлення на роботі з підстав неправомірного звільнення, однак не погоджувався саме з підставами звільнення, оскільки зазначав, що 16.02.2010, ним у приміщенні відповідача було написано заяву про звільнення з роботи за власним бажанням у зв'язку з виходом на пенсію, відповідно до статті 38 Кодексу законів про працю України (а.с.84). Про те, відповідач відмовився приймати таку заяву, у зв'язку з чим позивач була вимушена направити заяву про звільнення засобами поштового зв'язку.
В юридичній літературі, а також на практиці розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, з ініціативи працівника підприємства, установи, організації є звільненням за власним бажанням. Суть цієї підстави розірвання трудового договору полягає в тому, що за наявності бажання працівника припинити трудові відносини з конкретним роботодавцем останній зобов'язаний в установленому законом порядку звільнити цього працівника незалежно від незаінтересованості самого роботодавця в такому звільненні чи від будь-яких інших обставин.
Право на звільнення за власним бажанням за загальним правилом мають усі без винятку працівники, незалежно від посад, які вони обіймають, та сфери їхньої діяльності.
При цьому, порядок розірвання трудового договору з ініціативи працівника визначено відповідними нормами КЗпП, зокрема, статтею 38, яка встановлює порядок розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, та статтею 39, що обумовлює порядок дострокового розірвання строкового трудового договору.
Працівник, відповідно до частини першої статті 38 КЗпПУ, має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною-інвалідом; догляд за хворим членом сім'ї відповідно до медичного висновку або інвалідом I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.
За загальними правилами, зазначений строк обраховується не з дати, вказаної у самій заяві, а з дати фактичного попередження роботодавця чи посадової особи, яка є уповноваженим представником роботодавця. Це може бути як керівник підприємства, так і його заступник чи інша посадова особа, якій працівник безпосередньо підпорядкований. Обставиною, що підтверджує факт попередження, зазвичай є факт накладення на заяві резолюції відповідною посадовою особою із зазначенням дати. Якщо працівник подає заяву про свій намір розірвати трудовий договір безпосередньо до кадрової служби чи канцелярії підприємства, датою, з якої розпочинається відлік строку попередження, є дата прийняття такої заяви відповідним працівником кадрової служби чи канцелярії.
Таким чином, основною умовою для наявності у роботодавця підстав для звільнення працівника за власним бажанням є факт отримання ним відповідної заяви працівника у період перебування їх у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями.
Як пояснив позивач, 16.02.2012 заява про звільнення за власним бажанням направлена відповідачу засобами поштового зв'язку.
З метою встановлення всіх обставин справи, судом досліджено заяву позивача на звільнення, вміст поштового відправлення та оригінал конверту і опису вкладень.
Як то вбачається із наявних документів, заява про звільнення за власним бажанням датована 16.02.2012. Водночас, відтиск штемпеля відділення поштового зв'язку на конверті та описі вкладення датовано 18.02.2012 (а.с.85). Судом не беруться до уваги посилання позивача на фіскальний чек від 16.02.2012, оскільки зміст вказаного документу не дає можливості встановити, що саме відправлено позивачем на адресу відповідача.
На пропозицію суду позивачу надати будь-які належні та допустимі докази, у тому числі і показання свідків, того, що позивачем вказана заява надавалась відповідачу 16.02.2012 або іншою датою, позивачем повідомлено про відсутність таких доказів.
Ураховуючи приписи норм чинного трудового законодавства у співставленні з обставинами справи суд дійшов висновку про відсутність підстав задоволення позовних вимог ОСОБА_1 щодо зміни підстав звільнення з огляду на відсутність належних доказів подання відповідачеві відповідної заяви про звільнення у термін до 16.02.2012, тобто до звільнення позивача, а також з урахуванням того, що на час розгляду даної справи, трудові відносини між позивачем та відповідачем є припиненими, у зв'язку зі звільненням позивача на підставі пункту 1 статті 40 Кодексу законів про працю України.
Щодо позовних вимог про стягнення з відповідача коштів за невикористані відпустки у розмірі 11592, 85 грн. та середнього заробітку за час затримки розрахунку у розмірі 9737, 91 грн., суд зазначає таке.
Як встановлено у ході судового розгляду справи, у сукупності із поясненнями позивача, наданими у ході судового розгляду, дана позовна вимога стосується виплат, пов'язаних із поновленням працівника на роботі на підставі постанови Київського апеляційного адміністративного суду від 09.02.2012 у справі № 2а-2115/11/1070.
Суд зазначає, що при винесенні рішення про поновлення на роботі судом апеляційної інстанції одночасно прийнято рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Отже, як то з'ясовано під час судового розгляду, позивачем фактично ставилося питання про неправомірний перерахунок належних йому виплат, тобто, у даному випадку, дані спірні відношення не стосуються предмету спору, а повинні вирішуватись виключно в рамках виконання вищевказаного судового рішення, яке, відповідно до частини 4 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України здійснюється в порядку, встановленому Законом України "Про виконавче провадження".
Що стосується розрахунку позивача під час звільнення, то відповідно до наказу відповідача від 16.02.2012 про звільнення ОСОБА_1, головного бухгалтеру доручено провести розрахунок відповідно до вимог чинного законодавства та виплату позивачу вихідну допомогу у розмірі середньомісячної заробітної плати згідно статті 44 Кодексу законів про працю України.
Позивач не заперечує факт наявності проведення розрахунку у ході звільнення, водночас доказів того, що відповідачем неправомірно здійснено розрахунок вихідної допомоги, позивачем суду не надано. За таких підстав дані позовні вимоги задоволенню не підлягають
Щодо позовних вимог зі стягнення моральної матеріальної та нематеріальної шкоди, суд зазначає таке.
Відповідно до статті 2371 КЗпПУ, за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум, виконання робіт у небезпечних для життя і здоров'я умовах тощо), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв'язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов'язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.
Оскільки судом встановлено відсутність порушення прав позивача з боку відповідача, то вимога позивача про стягнення моральної шкоди також не підлягає задоволенню з підстав відсутності обставин з якими законодавець пов'язує право працівника на отримання таких виплат.
Відповідно до частини першої статті 71 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 72 цього Кодексу.
Таким чином, оцінивши наявні в матеріалах справи докази та пояснення представника позивача, представника відповідача, надані під час розгляду справи, суд вважає заявлений адміністративний позов таким, що не підлягає задоволенню.
Оскільки спір вирішено на користь суб'єктів владних повноважень, звільнених від сплати судового збору, а також за відсутності їх витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням судових експертиз, судові витрати (судовий збір) стягненню з позивача не підлягають.
Керуючись статтями 11, 14, 69, 70, 71, 157-163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд
Відмовити у задоволенні адміністративного позову.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо скаргу не було подано в установлені строки. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Апеляційна скарга на постанову суду подається до Київського апеляційного адміністративного суду через Київський окружний адміністративний суд протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Суддя Колеснікова І.С.
Дата виготовлення і підписання повного тексту постанови - 01 червня 2012 р.