Справа № 2-10811/11
іменем України
25 квітня 2012 року Шевченківський районний суд м. Києва
В складі головуючого судді Волокітіної Н.Б.
При секретарі Чернюк А.А.
Розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Київської міської ради про виділ в натурі частки із спільної часткової власності,
Позивач звернувся до суду з позовом, який в ході розгляду справи уточнив (а.с.28), про виділ в натурі частки із спільної часткової власності; витребування у відповідача з незаконного володіння 3793\100000 частки будинку АДРЕСА_1, яка належить йому і складається з квартири № 46, часток у допоміжних і нежилих приміщеннях, що входять до домоволодіння; усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядженням своїм майном; визнання за позивачем право власності на 3793\100000 частку ідеальної долі будинку АДРЕСА_1; на підставі ст. 386 та ст. 393 ЦК України визнати незаконним і скасувати рішення Київради № 284\5096 від 02.12.2010 року та № 208\1642 від 27.12.2001 року «Про формування комунальної власності територіальних громад м. Києва»разом з додатками як рішення органу місцевого самоврядування, прийняте щодо нерухомої власності позивача в будинку АДРЕСА_1; усунути порушення правового режиму власності будинку АДРЕСА_1 та зобов'язати відповідача безповоротно вивести будинок АДРЕСА_1 з комунальної власності територіальної громади; усунути порушення правового режиму власності 3793\100000 частки позивача в будинку АДРЕСА_1, зобов'язати відповідача безповоротно вивести 3793\100000 частки позивача у будинку АДРЕСА_1 з комунальної власності територіальної громади; зобов'язати відповідача надати позивачу особисто засвідчені підписами й печатками примірники документів про усунення порушення правового режиму 3793\100000 частки будинку АДРЕСА_1, як власності позивача, до якої входить квартира № 46; зобов'язати відповідача виділити позивачу у власність частку спільного майна у площі простору горища в парадному № 4 будинку АДРЕСА_1, а саме 38,5 кв.м.
В обґрунтування позовних вимог позивач в судовому засіданні пояснив, що ним 29.12.1990 року за Договором купівлі-продажу, який вчинявся на підставі Постанови Ради Міністрів УРСР і Української республіканської ради професійних спілок від 19.05.1989 року за № 142 «Про затвердження Положення про продаж у власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт»було викуплено в держави, яку представляв Виконком Ленінської районної ради народних депутатів м. Києва, з державної у індивідуальнуприватну власність квартиру як 3793\100000 частку ідеальної долі будинку за адресою АДРЕСА_1. Він як покупець виконав всі умови, передбачені п. 15 Постанови № 142 від 19.05.1989 року, виплатив разовим грошовим платежем оціночну вартість домоволодіння як 3793\100000 частки будинку, посвідчив купівлю-продаж в нотаріальній конторі, зареєстрував в БТІ.
Після виконання всіх умов купівлі-продажу він набув право володіння й розпорядження домоволодінням як 3793\100000 часткою будинку АДРЕСА_1, до складу якої входить квартира, частки, рівномірно рознесені у площі всіх допоміжних та нежилих приміщень (підвали, горища тощо) і місця загального користування, інженерні мережі та будівельні конструкції, що сукупно описується збірним поняттям «частка ідеальної долі будинку»та «домоволодіння».
Без відома й згоди позивача, як співвласника будинку, за розпорядженням КМДА та Шевченківської РДА м. Києва під мансардну забудову було продано як комунальну власність частину площі горища будинку АДРЕСА_1, до кожної одиниці якої входить 3793\100000 частка позивача, інвесторам ОСОБА_3 188,8 кв.м., та інвестору ОСОБА_4 85,1 кв.м., разом 273,9 кв.м.
На думку позивача, КМДА та ШРДА у м. Києві, як виконавчі органи, не мали права володіння, управління і розпорядження його частками і вийшли за межі своїх повноважень, розпродуючи за прямої участі КМР його частки без його дозволу як законного співвласника. За таких обставин позивач просив задовольнити позов в повному обсязі.
Представник відповідача в судовому засіданні заперечував проти позову, пояснивши, що відповідач не заперечує, що позивач є власником 3793\100000 ідеальної частки будинку АДРЕСА_1, але до вказаної частки входить лише площа квартири № 46. Щодо незаконних дій відповідача по передачі горищних приміщень інвесторам, представник відповідача повідомив, що такі рішення приймає Головне управління житлового забезпечення, а не Київська міська рада.
Заслухавши пояснення позивача та представника відповідача, дослідивши докази, суд вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню виходячи з наступного.
Перевіряючи обставини справи, судом було встановлено, що позивач є власником квартири АДРЕСА_1. Право власності на вказану квартиру позивач набув на підставі Договору купівлі-продажу, укладеного 29.12.1990 року з Виконкомом Ленінської районної Ради народних депутатів в м. Києві.
Відповідно до вказаного Договору, позивач придбав квартиру, яка складається із двох жилих кімнат, загальною площею 53,1 кв.м., в тому числі жилої 31,9 кв.м., що складає 3793\100000 частини ідеальної долі будинку.
Вищевказаний правочин був вчинений на підставі Положення про продаж громадянам в власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт, затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 19.05.1989 року № 142, яке втратило чинність згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 572 від 08.10.1992 року «Про механізм впровадження Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду».
Відповідно до п. 18 Положення громадяни, які уклали договір купівлі-продажу квартири (будинку), набувають права власності на квартиру (будинок) з моменту укладання договору. Зазначені громадяни мають право володіти, користуватися і розпоряджатися квартирою (будинком) в межах, установлених законом.
Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ч. 1 ст. 316 ЦК України).
Частиною 1 ст. 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.
Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів (ч. 1 ст. 328 ЦК України).
Відповідно до ч. 1, 2 ст. 364 ЦК України співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (частина друга статті 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або матеріальної компенсації вартості його частки.
Позивач, відповідно до ст. 387 ЦК України просить захистити його права, як співвласника на допоміжне приміщення, шляхом витребування у відповідача з незаконного володіння 3793\100000 частку будинку АДРЕСА_1, яка належить позивачу і складається з квартири № 46, часток у допоміжних і жилих приміщеннях.
Відповідно до ст. 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.
Зазначений засіб захисту права власності застосовується в тому випадку, коли власник фактично позбавлений можливості володіти чи користуватися належною йому річчю, тобто коли річ незаконно вибуває з його володіння.
Частина 1 ст. 60 ЦПК України передбачає, що кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків встановлених статтею 61 цього Кодексу.
Таким чином, судом було встановлено, що квартира АДРЕСА_1, загальною площею 53,1 кв.м. складає 3793\100000 частини ідеальної долі будинку, тобто з даного договору випливає, що саме загальна площа квартири, яка належить на праві власності позивачу складає 3793\100000 частини від загальної площі будинку АДРЕСА_1.
Твердження позивача, що до вказаної 3793\100000 частини ідеальної долі будинку входить і частина нежилих приміщень, зокрема, 38,5 кв.м. горищного приміщення, є помилковим та таким, що не заслуговує на увагу.
Крім того, право власності позивача на вищевказану частину ідеальної долі будинку ніким не оспорюється.
Відповідно до ч. 1 ст. 1 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»суть приватизації державного житлового фонду полягає у відчуженні на користь громадян України, тобто у їх власність, як квартир (будинків), кімнат у квартирах та одноквартирних будинках, де мешкають два і більше наймачів, так і належних до них господарських споруд і допоміжних приміщень (підвалів, сараїв тощо) цього фонду. Допоміжні приміщення відповідно до ч. 2 ст. 10 указаного Закону стають об'єктами права спільної власності співвласників будинків одночасно з приватизацією квартир, що засвідчуються свідоцтвом про право власності на квартиру.
Таким чином, згідно до даних положень Закону позивач є співвласником допоміжних приміщень будинку АДРЕСА_1 разом з іншими особами, які є власниками квартир даного будинку.
Доводи позивача, що Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду»при вирішенні даного спору не може застосовуватися, оскільки він набув право власності на квартиру на підставі Положення про продаж громадянам в власність квартир у будинках державного і громадського житлового фонду, їх утримання і ремонт, затвердженого Постановою Ради Міністрів УРСР і Укрпрофради від 19.05.1989 року № 142, суд вважає безпідставними, оскільки при вирішенні даного спору повинні застосовуватися Закони, які діють на сьогоднішній день, зокрема вищевказаний Закон.
Позивач в позовній заяві просить зобов'язати Київську міську раду виділити йому у власність частку спільного майна площі простору горища в парадному № 4 в будинку АДРЕСА_1, а саме 38,5 кв.м., при цьому зазначивши, що під мансардну забудову було продано як комунальну власність частину площі горища будинку, до кожної одиниці якої входить 3793\100000 його частка, інвесторам ОСОБА_3 та ОСОБА_4
Відповідно до листа КМ БТІ від 22.02.2012 року (а.с.20 т.2) квартири АДРЕСА_2, які в своєму складі містять приміщення розташовані на мансардному поверсі зареєстровані на праві власності за ОСОБА_5 та за Компанією з обмеженою відповідальністю «Фротічен Інвестментс лімітед». Дані особи до участі в справі за клопотанням позивача залучені не були, а тому вирішення питання щодо витребування у них частини майна, що належить їм на праві власності, зокрема 38,5 кв.м. простору горища, без участі вищевказаних осіб призведе до порушення їх прав, як власників спірного майна.
Крім того, позивачем не надано жодного доказу, що правочини, на підставі яких вищевказані особи набули право власності на горищні приміщення, визнані недійсними, а тому підстав для виділення позивачу у власність частину спільного майна простору горища розміром 38,5 кв.м не має, оскільки право власності є непорушним, позбавлення права власності можливо лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ст. 393 ЦК України правовий акт органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, який не відповідає законові і порушує права власника, за позовом власника майна визнається судом незаконним та скасовується.
Власник майна, права якого порушені внаслідок видання правового акта органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крим або органом місцевого самоврядування, має право вимагати відновлення того становища, яке існувало до видання цього акта. У разі неможливості відновлення попереднього становища власник має право на відшкодування майнової та моральної шкоди.
Позивач на підставі вищевказаної норми закону просить визнати незаконним і скасувати рішення Київради № 284\5096 від 02.12.2010 року та № 208\1642 від 27.12.2001 року «Про формування комунальної власності територіальних громад м. Києва»разом з додатками як рішення органу місцевого самоврядування, прийняте щодо нерухомої власності позивача в будинку АДРЕСА_1.
Стаття 16 ЦК України передбачає право особи на звернення до суду з вимогою про визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Умовою для подання такого позову є невідповідність актів, прийнятих зазначеними органами, вимогам закону, а також порушення ними актами права власності. Незаконність може полягати як у невідповідності акта компетенції органу, який його прийняв, так і в безпосередньому порушенні права власності виданням такого акту.
Оскільки позивач не звертався до суду за захистом своїх порушених прав відповідно до вимог діючого законодавства України шляхом подання відповідного позову в порядку КАС України в частині визнання незаконними вищевказаних рішень Київської міської ради, а тому відповідно вищезазначені вимоги позивача щодо оскарження рішень органу місцевого самоврядування у відповідності до ст.ст. 386 та 393 ЦК України є передчасними.
Враховуючи вищевикладене, суд вважає, що позовні вимоги є необґрунтованими та безпідставними та такими, що не підлягають задоволенню.
Керуючись ст. ст. 16, 321, 328, 364, 386, 387, 393 ЦК України, Законом України «Про приватизацію державного житлового фонду», ст.ст. 10, 11, 59, 60, 88, 212, 215, 218 ЦПК України, суд
Позовні вимоги ОСОБА_1 до Київської міської ради про виділ в натурі частки із спільної часткової власності залишити без задоволення.
Рішення суду може бути оскаржено до Апеляційного суду м. Києва шляхом подачі протягом 10 днів апеляційної скарги з дня його проголошення.
Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
Суддя