Справа № 1570/550/2012
23 квітня 2012 року м. Одеса
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого судді Корой С.М.
секретар судового засідання Топор І.В.
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом ОСОБА_1, ОСОБА_2 до управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання рішень нечинними та зобов'язання вчинити певні дії, суд,
До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області в якій позивач просить визнати рішення управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 10.01.2012 року №11/19, яким позивачу було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту -нечинним з моменту його прийняття; зобов'язати управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення відносно ОСОБА_1 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту.
Ухвалою суду від 03 квітня 2012 року об'єднано в одне провадження адміністративну справу №2а/1570/550/2012 за позовом ОСОБА_1 до управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання рішення нечинним та зобов'язання вчинити певні дії та адміністративну справу №2а/1570/552/2012 за позовом ОСОБА_2 до управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання рішення нечинним та зобов'язання вчинити певні дії, та присвоєно їм єдиний № 2а/1570/550/2012.
В обґрунтування позовних вимог ОСОБА_1 та ОСОБА_2 зазначили, що в 2007 році ОСОБА_2 (чоловік ОСОБА_1) виїздив до Іраку, м. Сумейманія з метою праці. Працював в сфері громадського харчування. Після повернення з Іраку ОСОБА_2 почав піддаватись утискам зі сторони влади, як особа, що підозрюється у відносинах з партією Робоча Партія Курдистану. У зв'язку з побоюваннями стати жертвою переслідувань по причині «приписаних»політичних поглядів, ОСОБА_1 та її чоловік ОСОБА_2 виїхали до України та звернулись до відповідача з заявами про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту. Проте, відповідачем, не приймаючи наведені позивачами факти, прийнятті рішення про відмову в оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту від 10.01.2012 року №11/19 та №11/17. На думу позивачів, усі перераховані факти свідчать про формальний підхід до розгляду справи позивачів та прийняття оскаржуваних рішень, а також про те, що рішення приймались без врахування та дослідження всіх обставин, які мають юридичне значення, стосуються справи позивачів і дають підстави на отримання статусу біженця, а відтак відмова позивачам в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту є необґрунтованою.
У судовому засіданні позивачі підтримали вимоги та обґрунтування адміністративного позову у повному обсязі.
Представник відповідача -управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області в судові засідання не прибув, попередньо звернувшись з клопотанням про розгляд справи за його відсутності (а.с.72), в якому також зазначив, що позов не визнає в повному обсязі з підстав викладених у повідомленні про відмову особі в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту.
Суд, заслухавши осіб, що з'явились в судове засідання, дослідивши доводи адміністративного позову, пояснень, наданих представниками сторін, наявні матеріали справи та обставини, якими обґрунтовуються вимоги, докази, якими вони підтверджуються, встановив наступне.
06 грудня 2012 року ОСОБА_2 звернувся до управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.118). Встановлення особи позивача здійснювалось на підставі національного паспорта НОМЕР_1, виданого 2009 року.
У ході проведеної співбесіди ОСОБА_2 повідомив, що за національністю є арабом, віросповідання -іслам, шиїт і до приїзду в Україну постійно проживав в м.Алеппо (Сирія). Причиною виїзду з країни постійного проживання став тимчасовий виїзд до Іраку (до родича дружини -ОСОБА_3), оскільки після повернення до країни походження позивачем зацікавились органи служби безпеки, що перешкоджало йому знайти постійне місце роботи. Територію Сирії залишив у грудні 2009 року на підставі національного паспорту. Із Сирії разом із дружиною та дітьми прибув літаком, прямим рейсом. Також зазначив, що доказів, які б підтверджували факт його переслідування або загрози на батьківщині немає, в будь-яких політичних, релігійних чи громадських організаціях в Сирії не перебував, фізичне насильство у цій країні до нього не застосовувалося. Висловив своє бажання жити і працювати в Україні легально, для чого просить надати йому статус біженця.
Також, судом встановлено, що з тих самих підстав, які зазначені ОСОБА_2, 09 грудня 2012 року його дружина ОСОБА_1 звернулась до управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області із заявою про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.76). Встановлення особи позивача здійснювалось на підставі національного паспорта НОМЕР_2, виданого 2008 року.
У ході проведеної співбесіди ОСОБА_1 нових обставин для набуття статусу біженця не зазначила, окрім повідомлених її чоловіком. Також вказала, що причиною виїзду з країни постійного проживання став тимчасовий виїзд до Іраку її чоловіка, оскільки після повернення до країни походження позивачем зацікавились органи служби безпеки, що перешкоджало йому знайти постійне місце роботи. Крім того повідомила, що в будь-яких політичних, релігійних чи громадських організаціях в Сирії не перебувала, фізичне насильство у цій країні до неї не застосовувалося, будь -яких переслідувань з боку влади або недержавних угруповувань не зазнала.
З копії повідомлення управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 10.01.2012 року №1 вбачається, що відповідач на підставі зібраних матеріалів дійшла до висновку про доцільність прийняття рішення про відмову позивачу - ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання його біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, через очевидну необґрунтованість відповідної заяви та відсутність умов, зазначених у пункті 1 чи 13 частини 1 статті 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Наказом начальника управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області за №3 від 10.01.2012 року зазначений висновок було підтримано та винесено рішення про відмову громадянину ОСОБА_2 в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового статусу (а.с.160).
Також, судом встановлено, що управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийшло до висновку про доцільність відмови в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового статусу громадянки Сирії ОСОБА_1.
Наказом управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 10.01.2012 року №3 ОСОБА_1 відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту (а.с.115).
Правовою підставою для відмови позивачу в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця відповідачем зазначено: відсутність у заявника умов, передбачених пунктами 1,13 частини 1 статті 1 Закону України від 08.07.2011 року № 3671-IV «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».
Перевіряючи правомірність такого рішення відповідача, суд виходить з наступного.
Згідно із п.1 ст. 1 Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту»від 08.07.2011 року № 3671-VI (далі Закон № 3671-VI) біженцем визнається особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Пунктом 13 частини першої статті 1 вказаного Закону передбачено, що особою, яка потребує додаткового захисту, є особа, яка не є біженцем відповідно до Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу щодо статусу біженців 1967 року та цього Закону, але потребує захисту, оскільки така особа змушена була прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.
Відповідно до положень Конвенції про статус біженців 1951 року і Протоколу 1967 року поняття «біженець»включає в себе чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути надано статус біженця. Такими підставами є:
1) знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства, за межами країни свого колишнього місця проживання;
2) наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
3) побоювання стати жертвою переслідування повинно бути пов'язане з ознаками, які вказані в Конвенції про статус біженців, а саме: а) расової належності; б) релігії; в) національності (громадянства); г) належності до певної соціальної групи; д) політичних поглядів;
4) неможливістю або небажанням особи користуватися захистом країни походження внаслідок таких побоювань.
Отже, під час вирішення питання щодо надання статусу біженця необхідно враховувати всі чотири підстави. При цьому немає значення, чи склалися обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідування за однією з наведених ознак чи за декількома.
Обґрунтоване побоювання стати жертвою переслідувань є визначальним у переліку критеріїв щодо визначення біженця. Цей критерій складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи зазначеного побоювання. Побоювання є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними.
Разом із тим, як у ході попереднього розгляду органом міграційної служби заяв позивачів про надання йому статусу біженця, так само як і під час судового розгляду справи, ОСОБА_1, ОСОБА_2 не навели цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками чи переконливих фактів про його переслідування та неможливість користування захистом країни походження.
Крім того, суд звертає увагу на те, що відповідно до пункту 164 глави 5 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН особи, які вимушені покинути країну походження через внутрішні та міжнародні конфлікти, зазвичай не кваліфікуються як біженці за Конвенцією 1951 року і Протоколом 1967 року. Пунктом 65 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН передбачено, що переслідування зазвичай відносяться до дій влади країни.
Відповідно до Позиції ООН «Про обов'язки та стандарти доказів у заявах біженців»факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні так і письмові. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу компетентного органу в правдивості своїх фактичних тверджень.
Відповідно до положень Закону України «Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу»з метою адаптації законодавства України до законодавства Європейського Союзу є досягнення відповідності правової системи України acquis communautaire з урахуванням критеріїв, що висуваються Європейським Союзом (ЄС) до держав, які мають намір вступити до нього. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС є пріоритетною складовою процесу інтеграції України до Європейського Союзу, що в свою чергу є пріоритетним напрямом української зовнішньої політики.
Враховуючи викладене, суд приймає до уваги, як орієнтир, Директиви Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів кваліфікації громадян третіх країни та осіб без громадянств біженців або як осіб, що потребують міжнародного захист іншими причинами, а також суті захисту, що надається», які використовуються у практиці Європейського Суду з прав людини, відповідно до яких заяви є обґрунтованими, якщо виконуються такі умови:
- заявник зробив реальну спробу обґрунтувати свою заяву;
- усі важливі факти, що були в його розпорядженні, були надані, і було надано задовільне пояснення відносно будь-якої відсутності інших важливих фактів;
- твердження заявника є зрозумілими та правдоподібними не протирічать конкретній та загальній інформації за його справою;
- заявник подав свою заяву про міжнародний захист як можливо раніше, якщо заявник не зможе довести відсутні поважної причини для подання такої заяви;
- встановлено, що в цілому заявник заслуговує довіри.
Натомість наведені позивачами обставини на підтримку своїх заяв про надання статусу біженця в Україні не підтвердженні будь-якими доказами і викликають істотні сумніви у їх об'єктивності та вірогідності, оскільки як вбачається з позовної заяви, позивачі посилаються на те, що вони є громадянами Сирії та в 2007 році ОСОБА_2 (чоловік ОСОБА_1) виїздив до Іраку, м. Сумейманія з метою праці. Працював в сфері громадського харчування. Після повернення з Іраку ОСОБА_2 почав піддаватись утискам зі сторони влади, як особа, що підозрюється у відносинах з партією Робоча Партія Курдистану. У зв'язку з побоюваннями стати жертвою переслідувань по причині «приписаних» політичних поглядів, ОСОБА_1 та її чоловік ОСОБА_2 виїхали до України та звернулись до відповідача з заявами про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту. Проте, як вбачається з копій заяв та анкет осіб, які звернулись із заявами про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, наявних в матеріалах справи (а.с.76, 78-83, 118, 131-136), причиною виїзду з країни постійного проживання позивачі вказали тимчасовий виїзд до Іраку ОСОБА_2 (чоловіка ОСОБА_1), оскільки після повернення до країни походження позивачем зацікавились органи служби безпеки, що перешкоджало йому знайти постійне місце роботи. При цьому, як вбачається з заяв позивачів, анкет позивачів та протоколів співбесід, наявних в матеріалах справи, акти насильства до позивачів не застосовувались, державні органи та політичні, релігійні, військові, етнічні, громадські організації не загрожували життю позивачів. Інших фактів переслідування позивачами не наведено. Крім того, під час проведення бесіди було встановлено, що ні ОСОБА_2, ні його дружина ніколи не перебували в жодних політичних, релігійних, етнічних, громадських організаціях, їх доручення не виконували, в їх акціях участі не брали.
Позивачами не надано до суду документів, які б свідчили про наявність підстав для надання статусу біженця, а ті, які характеризують загальне положення в країні не містять конкретних відомостей про утиски позивачів.
Крім того, суд критично оцінює посилання позивачів на наявність заборони виїзду ОСОБА_2 з країни походження, оскільки як вбачається з наявних в матеріалах справи доказів, а так само національних паспортів позивачів та їх перекладу, вони покинули країну легально, без будь-яких перешкод з боку влади.
Також, судом встановлено, що позивачі прибули на територію України 23.12.2009 року. До ВГІРФОГУМВС України в Одеській області за продовженням терміну дії реєстрації на території України не звертались, за захистом до органів міграційної служби до 2011 року не звертались, не навівши при цьому обґрунтованих причин такого тривалого зволікання.
Суд вважає, за необхідне наголосити, що особа, яка незаконно перебуває на території України за першої можливості, тобто без необґрунтованих затримок повинна звернутись до органів міграційної служби з відповідною заявою про визнання біженцем або собою, яка потребує додаткового захисту, проте позивачами не наведено жодної причини затримки звернення до органів міграційної служби на протязі близько двох років.
З огляду на викладене, суд знаходить, що заява позивача є очевидно необґрунтованою.
З аналогічних мотивів суд виходить при вирішенні питання про наявність у позивачів підстав для визнання їх в Україні особами, які потребують додаткового захисту.
Суд не погоджується з твердженнями позивачів щодо необґрунтованого та поверхневого розгляду їх справ відповідачем, оскільки відповідачем виконані усі заходи та дії, передбачені чинним законодавством при розгляді заяви іноземця про надання йому статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, а винесене за результатами такого розгляду рішення прийнято відповідачем з дотриманням вимог національного законодавства та актів міжнародного права у справах захисту прав і свобод людини.
Відповідно до ч.4 ст. 8 Закону 3671-VI рішення про оформлення або відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймається на підставі письмового висновку працівника, який веде справу, і оформлюється наказом керівника органу міграційної служби.
Частиною 6 зазначеної статті 8 Закону передбачено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту, приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, зазначені пунктами 1 чи 13 частини першої статті 1 цього Закону .
На підставі повного, всебічного та об'єктивного дослідження наявних у справі доказів, оцінивши належність, допустимість та достовірність кожного із них окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності, суд приходить до переконання, що управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області, приймаючи рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання про надання позивачам статусу біженця або особи, яка потребує додаткового захисту, правильно встановив відсутність у них передбачених законами України та нормами міжнародного права умов для надання йому відповідного статусу.
Відтак, заявлений адміністративний позов задоволенню не підлягає.
Керуючись 2, 4, 6, 9, 11, 69 -72, 86, 94, 158-163, 167, 186, 254 КАС України, суд,-
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1, ОСОБА_2 до управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області про визнання рішень управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області від 10.01.2012 року №11/19 та від 10.01.2012 року №11/17, якими позивачам було відмовлено в оформленні документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою, яка потребує додаткового захисту - нечинним з моменту його прийняття; зобов'язання управління у справах біженців Головного управління Державної міграційної служби України в Одеській області прийняти рішення відносно ОСОБА_1 та ОСОБА_2 про оформлення документів для вирішення питання про визнання біженцем або особою яка потребує додаткового захисту - відмовити.
Судові витрати розподілити відповідно до приписів ст.94 Кодексу адміністративного судочинства України.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Одеського апеляційного адміністративного суду через Одеський окружний адміністративний суд шляхом подання апеляційної скарги. Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Повний текст постанови виготовлений та підписаний суддею 26.04.2012 року.
Суддя С.М.Корой
26 квітня 2012 року
.