Справа № 9997/10/1570
23 квітня 2012 року
о 16год. 25хв. м.Одеса
У залі судових засідань №29
Одеський окружний адміністративний суд у складі:
Головуючого судді Харченко Ю.В.
Суддів Глуханчук О.В.
Іванов Е.А.
При секретарі Щербан В.О.
За участю представників сторін:
Від позивача: ОСОБА_3. (витяг з угоди про надання юридичної допомоги по адміністративній справі від 21.03.2012р. б/н, ордер №3227 від 21.03.2012р. на ведення адміністративної справи ОСОБА_1 в Одеському окружному адміністративному суді).
Від відповідача: представник Державного комітету України у справах національностей та релігій України до суду не з'явився, про дату час та місце розгляду справ повідомлявся належним чином та своєчасно.
Від відповідача: представник Державної міграційної служби України до суду не з'явився, про дату час та місце розгляду справ повідомлений належним чином та своєчасно.
Перекладач: ОСОБА_2 -перекладач з французької мови на українську мову (посвідка на постійне проживання серії НОМЕР_1, виданої ВГІРФО УМВС України в Одеській області 01.06.2006р., сертифікат Асоціації перекладачів та філологів Одеської обласної громадської організації).
Розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій України, Державної міграційної служби України про визнання нечинним рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій України №188-10 від 02.08.2010р. «Про відмову в наданні статусу біженця», з моменту його прийняття, та зобов'язання надати статус біженця,-
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1, в якому позивач просить суд визнати нечинним рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій України №188-10 від 02.08.2010р., з моменту його прийняття, та зобов'язати Державний комітет України у справах національностей та релігій України надати позивачеві статус біженця в Україні.
В обґрунтування позовних вимог позивач посилається на те, що він є громадянином Гвінеї, але не може та не бажає користуватися її захистом внаслідок побоювань стати жертвою переслідувань із-за своїх політичних переконань, з огляду на те, що він був членом опозиційної політичної партії Гвінеї -Союз Демократичних Сил Гвінеї (Union de Forces Democratic de Guinea), в якій працював агітатором та інформатором, займався пропагандою партії, організовував мітинги, збори, брав участь у страйках тощо. 27.08.2009р. під час прийняття участі в мітингу його було затримано, та 31.08.2009р. звільнено. 28.09.2009р. він повторно прийняв участь у мітингу, який був організований всіма опозиційними партіями Гвінеї, однак був розігнаний владою, а ОСОБА_1, у зв'язку з цим намагалися заарештувати. В подальшому у пресі, разом із фотографіями, були опубліковані події мітингу, на одній з яких, як стверджує позивач, фігурує він особисто, у зв'язку з чим ОСОБА_1 побоюється стати жертвою переслідувань із-за своїх політичних переконань, та не може повернутися до своєї країни.
Заслухавши пояснення представників сторін, дослідивши наявні у матеріалах справи письмові докази в сукупності та системно проаналізувавши приписи чинного законодавства, суд встановив наступне.
Як вбачається з матеріалів адміністративної справи, позивач -ОСОБА_1 є громадянином Гвінеї Конакрі, за національністю пуля, за віросповіданням мусульманин, уродженець Гвінеї Конакрі, м.Піта, отримав середню освіту, спочатку, у період часу з 1995р. по 2001р. навчався у початковій школі, потім з 2001р. по 2005р. у коледжі «Сен-Марі», та 3 2005р. по 2008р. у ліцеї «2-го жовтня». На батьківщині у заявника залишились проживати батьки та дві сестри. На територію України потрапив легально, а саме 01.10.2009р. вилетів літаком рейсом Конакрі (Гвінея) -Касабланка (Марокко) -Стамбул (Туреччина) -Одеса (Україна), куди прибув 02.10.2009р. У пошуках притулку звернувся до Управління міграційної служби в Одеській області з заявою про надання статусу біженця в Україні, посилаючись на те, що він не може та не бажає користуватися захистом країни свого походження внаслідок побоювань стати жертвою переслідувань із-за своїх політичних переконань, з огляду на те, що він був членом опозиційної політичної партії Гвінеї -Союз Демократичних Сил Гвінеї (Union de Forces Democratic de Guinea), де працював агітатором та інформатором, займався пропагандою партії, організовував мітинги, збори, брав участь у страйках, та у зв'язку з чим, 27.08.2009р. під час прийняття участі в мітингу його було затримано. Також, в подальшому 28.09.2009р. він повторно приймав участь у мітингу, який був організований усіма опозиційними партіями Гвінеї, та який знов був розігнаний владою, а ОСОБА_1 намагалися заарештувати. Наступного дня у пресі, разом із фотографіями, були опубліковані події мітингу, на одній з яких, за твердженнями позивача, він особисто фігурував, у зв'язку з чим ОСОБА_1 побоюється стати жертвою переслідувань із-за своїх політичних переконань, та не може повернутися до своєї країни.
Судом встановлено, що начальником Управлінням міграційної служби в Одеській області 13.10.2009року прийнято Наказ №79 «Про дозвіл у прийнятті заяви про надання статусу біженця», який відповідає приписам п.1 ст.9 Закону України «Про біженців», та відповідно до абзацу 3 статті 12 Закону України «Про біженців»прийнято Наказ №85 від 03.11.2009р. про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця громадянину Гвінеї (Конакрі) ОСОБА_1.
Також, як з'ясовано судом та вбачається з наявних у матеріалах справи документів, 12.02.2010року за результатами розгляду особової справи заявника -ОСОБА_1, Управління міграційної служби в Одеській області дійшло висновку, що громадянин Гвінеї (Конакрі) ОСОБА_1 не підпадає під критерії визначення «біженця»у розумінні положень статті 1 Закону України «Про біженців», оскільки обставини виїзду ОСОБА_1 з Гвінеї (Конакрі) протирічать виявленим під час подання заяви та проведення співбесіди, а також, з урахуванням інформації з країни походження іноземця, фактам. Також, з огляду на неможливість ОСОБА_1 надати до Управління міграційної служби в Одеській області жодних підтверджуючих доказів викладеного, він надав до Управління фотографію, на якій, за його твердженням, його було сфотографовано під час участі у мітингу. Однак, після ретельного вивчення означеного фото, було встановлено, що вона була підроблена, шляхом її корегування за допомогою програми для обробки зображень Adobe Photoshop, а саме на вже існуючу фотографію було додано обличчя ОСОБА_1.
У зв'язку з чим, та як вбачається з наявних у матеріалах справи доказів, а саме Висновку органу міграційної служби щодо відмови в наданні статусу біженця по справі №09/268 від 12.02.2010р., Державним комітетом України у справах національностей та релігії також було прийнято рішення №188-10 від 02.08.2010р. про відмову у наданні статусу біженця, згідно приписів абз.5 ст.10 Закону України «Про біженців», як особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені абз. 2 ст.1 означеного закону, відсутні.
Відповідно до Положення про Державний комітет України у справах національностей та релігій, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України №201 від 14 лютого 2007року (зі змінами та доповненнями), Державний комітет України у справах національностей та релігій є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Віце-прем'єр-міністра України.
Згідно зі статтею 6 Закону України “Про біженців” від 24 грудня 1993року №3818-XII (чинного на момент виникнення спірних правовідносин) до компетенції спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції належить, зокрема, розгляд скарг на рішення органів міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі про відмову у прийняті заяви про надання статусу біженця та про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця та скасування цих рішень, якщо вони були прийняті з порушенням законодавства про біженців.
Частиною шостою статті 12 Закону України “Про біженців” визначено, що рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питань щодо надання статусу біженця приймаються за заявами, які є очевидно необґрунтованими, тобто якщо у заявника відсутні умови, передбачені абзацом другим статті 1 цього Закону.
Отже, виходячи з наведеного, суд дійшов висновку, що відповідач при прийнятті оскаржуваного рішення діяв на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені чинним законодавством України, з урахуванням наступного.
Судом з'ясовано, що правовідносини, які виникли між сторонами регулюються, зокрема, положеннями ст.1 Закону України «Про біженців», відповідно до якої біженець -особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
Виходячи зі змісту частини 5 статті 14 Закону України «Про біженців»спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про надання статусу біженця або про відмову у наданні статусу біженця на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця.
При цьому, на думку суду, «побоювання стати жертвою переслідувань», складається із суб'єктивної, та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання», яке, при цьому, є оціночним судженням, та свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї, адже саме під впливом такої суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Водночас, об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, зі звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Таким чином, особа, яка бажає отримати статус біженця має довести, що її подальше перебування у країні походження або повернення до неї дійсно реально загрожує її життю та свободі й така ситуація склалася внаслідок її переслідування за ознакою раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
Статус біженця не надається особі стосовно якої встановлено, що умови, передбачені у статті 1 цього Закону, відсутні (стаття 10 Закону України “Про біженців”).
Згідно Керівництва з процедур та критеріїв визначення статусу біженця відповідно до Конвенції про статус біженців від 28.07.1951р. та Протоколу 1967р. стосовно статусу біженця, мігрант -це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру. Якщо особа переїздить тільки з економічних міркувань, то особа є економічним мігрантом, а не біженцем.
Відтак, з урахуванням наведеного суд дійшов висновку, що заява, з якою звертався позивач -ОСОБА_1, до органів міграції є логічно непослідовною, неправдоподібною та не викликає довіри, тоді як дійсною причиною виїзду позивача із країни походження, є економічна міграція та спроба легалізувати своє знаходження на території України через набуття статусу біженця. До того ж, позивач -ОСОБА_1 прибув до Одеси з міста Стамбул (Туреччина), а до цього він перебував у місті Касабланка (Марокко), однак із відповідною заявою щодо надання притулку та захисту в означених країнах він не звертався.
Вищевикладене спростовує твердження позивача, наведені у позовній заяві та викладені усно його повноважним представником у судових засіданнях в ході судового розгляду справи по суті.
Згідно зі ст.159 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з'ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
Згідно з ч.1 ст.11 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюється на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а частиною 1 ст.71 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.
Відповідно до ч.1 ст.69 та ч.1 ст.70 Кодексу адміністративного судочинства України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення осіб, які беруть участь у справі, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом на підставі пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників, показань свідків, письмових і речових доказів, висновків експертів. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмету доказування.
Згідно зі ст.86 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об'єктивному дослідженні.
Згідно з ч.1 ст.9 Кодексу адміністративного судочинства України суд при вирішенні справи керується принципом законності, відповідно до якого органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їхні посадові і службові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Відтак, беручи до уваги наведене та оцінюючи наявні у матеріалах справи письмові докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що при розгляді заяви громадянина Гвінеї (Конакрі) ОСОБА_1 про надання йому статусу біженця в Україні, відповідачем вчинено у повному обсязі дії, передбачені чинним законодавством про біженців, для встановлення інформації про заявника та обставин, які стали підставою для звернення із заявою про набуття статусу біженця. Зокрема, Державний комітет України у справах національностей та релігії діяв в межах Закону України «Про біженців», та прийняв спірне рішення відповідно до повноважень, визначених статтями 6, 7 цього Закону та інших норм, які передбачають виконання зазначеними органами своїх повноважень, з якою це повноваження надано та з дотриманням процедури прийняття рішень, встановленої Законом, а тому позовні вимоги позивача -ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.
Керуючись ст.ст. 2, 7, 8, 9, 11, ч.4 ст.128, 158-163 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -
У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігій України, Державної міграційної служби України про визнання нечинним рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій України №188-10 від 02.08.2010р. «Про відмову в наданні статусу біженця», з моменту його прийняття, та зобов'язання надати статус біженця, відмовити повністю.
Постанова може бути оскаржена шляхом подання апеляційної скарги протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 КАС України апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Постанова набирає законної сили в порядку, передбаченому положеннями ст.254 КАС України.
Повний текст постанови складено та підписано судом 27 квітня 2012 року.
Головуючий суддя Харченко Ю.В.
Судді Глуханчук О.В.
Іванов Е.А.
.