Справа № 2а/1570/7860/2011
19 квітня 2012 року
Одеський окружний адміністративний суд у складі колегії:
головуючої судді Потоцької Н.В.
судді Іванова Е.А.
судді Стеценко О.О.
при секретарі Паровенко І.П.
за участю сторін:
позивача ОСОБА_1
представника відповідача(за довіреністю) не з'явився
представника відповідача (за довіреністю) не з'явився
перекладача ОСОБА_2.
розглянувши у відкритому судовому засіданні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігії, Державної міграційної служби України про визнання рішення не чинним та зобов'язання вчинити певні дії, -
До Одеського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігії в якому позивач просить визнати рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії про відмову в наданні статусу біженця від 23.03.2011 року № 295 -11 не чинним з моменту його прийняття та зобов'язати відповідача надати статус біженець.
В судовому засіданні позивач позовні вимоги підтримав в повному обсязі, обґрунтовуючи їх наступним.
ОСОБА_1 є громадянином Конго, але не може та не бажає користуватися захистом цієї країни внаслідок обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками належності до певної соціальної групи.
При зверненні до управління міграційної служби в Одеській області позивач повідомив, що не може повернутися до Демократичної Республіки Конго, оскільки має обґрунтовані побоювання стати жертвою переслідувань та дискримінації за ознакою належності до певної соціальної групи. В Конго батько позивача був активним членом опозиційної політичної партії Пан - Африканский союз за социальную демократию. В 2010 батька було вбито, після спроби створити нову партію. Позивач в цей час знаходився на навчанні на території Україні.
В наслідок діяльності батька, позивачу загрожує небезпека, у зв'язку з чим позивач не може повернутись до країни.
Позивач зазначає, якщо його буде повернено до Конго, то його життю та свободі загрожуватиме небезпека. Тому відмова відповідача в наданні статусу біженця порушує вимоги ст. 3 Європейської Конвенції «Про захист прав людини та основних свобод»від 04.11.1950 року, де зазначено: «нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».
В судовому засіданні позивач просив позов про визнання рішення Державного комітету України у справах національностей та релігії про відмову в наданні статусу біженця від 23.03.2011 року № 295 -11 не чинним з моменту його прийняття та зобов'язання відповідача надати статус біженця задовольнити повністю.
Відповідач /Державний комітет у справах національностей та релігії/ до суду не з'явився, про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином про, що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення за № 01671973, яке повернулось на адресу суду з відміткою «за зазначеною адресою не проживає».
Відповідач /Державна міграційна служба України/ до суду не з'явився, про дату, час та місце судового засідання був повідомлений належним чином про, що свідчить повідомлення про вручення поштового відправлення за № 01671965, яке отримане відповідачем 06.04.2012 року.
Відповідно до ст. 40 КАС України особи, які беруть участь у справі, зобов'язані під час провадження у справі повідомляти суд про зміну місця проживання (перебування, знаходження), роботи, служби. У разі неповідомлення про зміну адреси повістка надсилається їм за останньою адресою і вважається врученою.
Крім того, суд вважає за необхідне зазначити, що відповідно до рішення Конституційного суду України від 13.12.2011 року № 17-рп/2011, до положень процесуальних кодексів обов'язковою вимогою до позовної заяви є зазначення місця проживання або місцезнаходження відповідача, а оскільки перевірка таких відомостей або їх документальне підтвердження процесуальним законодавством України не передбачені, то у разі направлення повістки за неправильною адресою вважається, що він належним чином повідомлений про місце і час судового засідання.
При цьому вжиття заходів для прискорення процедури розгляду справ є обов'язком не тільки держави, а й осіб, які беруть участь у справі. Так, Європейський суд з прав людини в рішенні від 7 липня 1989 року у справі «Юніон Аліментаріа Сандерс С.А. проти Іспанії»зазначив, що заявник зобов'язаний демонструвати готовність брати участь на всіх етапах розгляду, що стосуються безпосередньо його, утримуватися від використання прийомів, які пов'язані із зволіканням у розгляді справи, а також максимально використовувати всі засоби внутрішнього законодавства для прискорення процедури слухання.
Отже, колегія судів прийшла до висновку, що спір підлягає вирішенню на підставі наявних у матеріалах справи доказів, оскільки вони повно та всебічно висвітлюють обставини спірних правовідносин.
Заслухавши пояснення позивача та дослідивши наявні в справі письмові докази, суд доходить до висновку про необхідність відмови у задоволенні позовних вимог з наступних підстав.
Відповідно до статті 7 Закону України «Про біженців»до компетенції органів міграційної служби в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі з окрема належить: прийняття заяв від іноземців та осіб без громадянства про надання їм статусу біженця у порядку, передбаченому цим Законом; прийняття рішень про оформлення документів для вирішення питання щодо надання, втрати або позбавлення статусу біженця; розгляд заяв про надання статусу біженця та підготовка письмового висновку щодо надання або відмови у наданні статусу біженця; видача довідок про подання особою заяви про надання їй статусу біженця, про особу, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання їй статусу біженця, про звернення до суду та вирішення інших питань, віднесених законодавством до їхньої компетенції.
Законом України від 21.10.1999 року ратифіковано Угоду між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців та Протокол про доповнення пункту 2 статті 4 Угоди між Урядом України та Управлінням Верховного Комісара ООН у справах біженців. Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців ухвалено Керівництво щодо процедур та критеріїв встановлення статусу біженців, відповідно до Конвенції 1951 року та Протоколу 1967 року (Женева, 1992 рік). Зазначене Керівництво встановлює критерії оцінки при здійсненні процедур розгляду заяви особи щодо надання їй статусу біженця.
Положеннями статті 9 Закону України «Про біженців»передбачено, що особи, які з наміром набути статус біженця намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон України, повинні без зволікань звернутися до відповідного органу міграційної служби через уповноваженого цього органу чи посадову особу Державної прикордонної служби України або органу внутрішніх справ із заявами про надання їм статусу біженця, а також надати посадовим особам Державної прикордонної служби України пояснення про причини спроби незаконно перетнути або незаконного перетинання державного кордону України. Якщо у таких осіб відсутні документи, які посвідчують особу, або такі документи є підробленими чи фальшивими, вони мають повідомити про цю обставину у заяві про надання статусу біженця, а також викласти причини зазначених ситуацій. Зазначені особи повинні бути направлені посадовими особами Державної прикордонної служби України до органу міграційної служби. Відповідно до ч.5 ст. 9 Закону України «Про біженців», особи, які з наміром набути статусу біженця намагалися незаконно перетнути або незаконно перетнули державний кордон України і перебувають на території України, звільняються від відповідальності за зазначені дії у разі, якщо вони без зволікань звернулися до органів, зазначених у частині другій цієї статті, із заявою про надання їм статусу біженця.
Судом встановлено, що позивач є громадянином Конго. 07.09.2009 р. позивач виїхав з Конго (Браззавіль) на підставі національного паспорту та навчальної візи до Приазовського державного університету.
04.10.2010 року за №202 позивач подав заяву про надання статусу біженця Управлінню міграційної служби в Одеській області (а/с.105). Рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій від 23.03.2011 року № 295-11 (а/с.109) позивачу було відмовлено у наданні статусу біженця на підставі абз.5 ст.10 Закону України «Про біженців», оскільки відсутні факти переслідування за ознаками відношення до певної соціальної або етнічної групи.
Суд погоджується з рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій про відмову позивачу в наданні статусу біженця від 23.03.2011 року №295-11 з наступних підстав.
Відповідно до ст.ст.1,25 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, ст.26 Конституції України, ст.ст.2,3 Закону України «Про біженців»біженцям гарантується захист державою України, забезпечення гарантування відповідних прав нарівні з громадянами України, інших держав та соціальний захист.
Відповідно до положень ст.1 Міжнародної конвенції про статус біженців від 28.07.1951 року, абз.2 ст.1 Закону України «Про біженців»під цією особою визначають особу, яка не є громадянином країни прибуття, внаслідок ґрунтовних побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
В судовому засіданні встановлено, що громадянин Конго звернувся із заявою про надання йому статусу біженця в України, що підтверджується заявою від 04.10.2010 року № 202.
При цьому, суд зазначає, що відповідно до ст. 9 Закону України «Про біженців», позивач повинен був звернутись до відповідного органу міграційної служби для надання йому статусу біженця без зволікань.
Як встановлено у судовому засіданні, позивач виїхав з Конго 07.09.2009 року, а із заявою про надання статусу біженця звернувся лише 04.10.2010 року.
Згідно анкети, особа, яка звернулася із заявою про надання статусу біженця значиться як ОСОБА_1, та як зазначено в цій же анкеті прізвища та імені заявник не міняв (а/с.103-104).
В судовому засіданні позивач повідомив, що причиною виїзду з країни стало вбивство батька, члена опозиційної політичної партії Пан - Африканский союз за социальную демократию. Побоюючись за своє життя, позивач був змушений виїхати з Конго. На територію України позивач потрапив 07.09.2009 року на підставі національного паспорту та навчальної візи до Приазовського державного університету.
Судом досліджені матеріали справи, (анкета та протокол співбесіди) та встановлено, що позивач до певної соціальної групи не відноситься, у політичних партіях не перебував, отже підстав для переслідувань з політичних поглядів не вбачається.
Згідно Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України «Про біженців», поняття «біженець»включає чотири основні підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця, це: знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства - за межами країни свого колишнього місця проживання; неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження; наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань; побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
При цьому суд вважає, що «побоювання стати жертвою переслідувань»складається із суб'єктивної та об'єктивної сторін. Суб'єктивна сторона полягає у наявності в особи «побоювання». «Побоювання»є оціночним судженням, яке свідчить про психологічну оцінку особою ситуації, що склалася навколо неї. Саме під впливом цієї суб'єктивної оцінки особа вирішила покинути країну і стала біженцем.
Об'єктивна сторона пов'язана з наявністю обґрунтованого побоювання переслідування і означає наявність фактичних доказів того, що ці побоювання є реальними. Факти обґрунтованості побоювань переслідування (загальну інформацію в країні походження біженця) можуть отримуватись від біженця, та незалежно від нього - з різних достовірних джерел інформації, наприклад, з публікацій у засобах масової інформації, з повідомлень національних чи міжнародних неурядових правозахисних організацій, із звітів Міністерства закордонних справ тощо.
Крім того, Директива Ради Європейського Союзу «Щодо мінімальних стандартів для кваліфікації громадян третіх країн та осіб без громадянства як біженців або як осіб, що потребують міжнародного захисту за іншими причинами, а також суті захисту»від 27.04.2004 № 8043/04 містить наступні фактори, які повинні досліджуватися з наведеного вище питання: реальна спроба обґрунтувати заяву; надання усіх важливих фактів, що були в розпорядженні заявника та обґрунтування неможливості надання інших доказів; зрозумілість, правдоподібність та несуперечливість тверджень заявника; заявник подав свою заяву про міжнародний захист якомога раніше; встановлено, що заявник заслуговує на довіру.
У зв'язку з чим, суд не вбачає підстав які загрожують життю позивача в країні проживання.
Згідно п.66 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважатися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
На думку суду, свідчення особи, яка бажає отримати статус біженця, і докази, що підтверджують загрозу переслідування, повинні бути правдоподібними, тобто заявник не повинен обґрунтовувати кожну обставину своєї справи беззаперечними матеріальними доказами і має доказувати вірогідність своїх доводів та точність фактів, на яких ґрунтується заява про надання статусу біженця. Проте, суд приходить до висновку, у позивача відсутні умови надання статусу біженця, передбачені абзацом другим статті 1 Закону України «Про біженців».
Згідно з п.1 ч.3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Під час розгляду справи судом встановлено, що відповідач діяв в межах Закону України «Про біженців», прийняв рішення відповідно до норм, які передбачають виконання зазначеним органом своїх повноважень, з дотриманням процедури прийняття рішень, встановленої Законом. Прийняте рішення Державним комітетом України у справах національностей та релігії обґрунтоване, тобто винесеними з урахуванням усіх обставин у справі ОСОБА_1.
Враховуючи вищевикладене та оцінюючи наявні у матеріалах справи докази в сукупності, суд дійшов висновку, що позовні вимоги ОСОБА_1 задоволенню не підлягають.
Керуючись ст. ст. 6-8, 71, 86, 128, 158-163, 167 КАС України колегія суддів, -
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігії, Державної міграційної служби України про визнання рішення не чинним та зобов'язання вчинити певні дії -відмовити повністю.
Постанова може бути оскаржена в апеляційному порядку до Одеського апеляційного адміністративного суду через суд першої інстанції шляхом подачі в 10-денний строк з дня проголошення постанови апеляційної скарги, або в порядку ч.2 ст. 186 КАС України.
Головуючий суддя /підпис/ Потоцька Н.В.
Суддя Іванов Е.А.
Суддя Стеценко О.О.
м.Одеса
В задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Державного комітету України у справах національностей та релігії, Державної міграційної служби України про визнання рішення не чинним та зобов'язання вчинити певні дії -відмовити повністю.
25 квітня 2012 року
.