Провадження № 22-ц/490/2179/12
Справа № 2-1321/11 Головуючий у 1 й інстанції - Петрюк Т.М.
Доповідач - Городнича В.С.
Категорія 29
03 квітня 2012 року Колегія суддів судової палати у цивільних справах Апеляційного суду Дніпропетровської області в складі:
головуючого Городнича В.С.
суддів Баранніка О.П., Глущенко Н.Г.
при секретарі Косенко І.Л. .
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Дніпропетровську цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2
на рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2011 року по справі за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди за невиконання зобов'язання за договором займу, -
Позивач в жовтні 2011 року звернувся до суду із позовом до ОСОБА_3 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди за невиконання зобов'язання за договором позики, посилаючись на те, що з відповідачем було укладено договір займу грошових коштів від 22 квітня 2008 року на суму 5000 грн., строком на один місяць.
Однак, до теперішнього часу грошові кошти відповідачем позивачу не повернені, а тому просив стягнути вказану суму, пеню, 5% річних та суму інфляції. Всього просив стягнути 12000грн. та моральну шкоду в розмірі 1000 грн.
Рішенням Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2011 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до ОСОБА_3 про відшкодування матеріальної та моральної шкоди за невиконання зобов'язання за договором займу -відмовлено.
Не погодившись з вказаним рішенням ОСОБА_2 подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2011 року та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права внаслідок неповного з'ясування обставин справи, внаслідок чого були зроблені невірні правові висновки, які не відповідають обставинам та матеріалам справи.
Перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та заявлених вимог, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, рішення суду скасуванню, з ухваленням нового рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_2 слід задовольнити частково, з наступних підстав.
Судом встановлено, що між сторонами виникли правовідносини із договору позики(займу), а саме відповідач ОСОБА_3 позичив у ОСОБА_2 5000 грн. терміном до 27.05.2008 року та зобов'язався повернути 5175 грн., про що власноруч написав розписку. На даний час сума боргу не повернена позивачеві.
Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що позивач не посилається на норми ЦПК України, які регулюють правовідносини, що виникають з договору позики, а посилається на загальні положення виконання зобов'язань, правовідносини, що регулюють відшкодування шкоди та правові норми, які регулюють правовідносини, що зовсім не пов'язані з договором позики. Оскільки, позивач, не зважаючи на неодноразові роз'яснення йому права на уточнення позовних вимог, не скористався ним, суд дійшов висновку про відмову в задоволення позовних вимог, так як позивач не ставить вимогу про повернення йому суми боргу за договором позики та відсотків за користування грошовими коштами, тобто з виконання дійсних правовідносин, які виникли між сторонами.
Однак, з таким висновком суду погодитись не можна, оскільки суд дійшов такого висновку з порушенням норм матеріального права.
Ст. 1047 ЦК України, встановлено, що договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
На підтвердження укладання договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання його позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
В додержання вимог вищевказаної статті між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 укладено договір позики від 22.04.2008 року, згідно яких позикодавець -ОСОБА_2 передав позичальнику -ОСОБА_3 грошові кошти у сумі 5000 грн. Тобто між собою сторони уклали договір позики у письмовому вигляді у формі розписки (а.с.3).
Отже, передача грошових коштів відповідачу була здійснена з дотриманням вимог діючого законодавства.
З вищенаведеного вбачається, що відповідач отримав грошові кошти відповідно до договору позики, про що свідчать розписка, але документи, які б підтверджували повернення цих грошових коштів не має.
Згідно ст. 625 ЦК України, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Договором, який укладено між сторонами, чітко не встановлений процент річних, тому стягненню підлягає три відсотки річних, яка встановлена Законом.
Таким чином, на користь позивача підлягає стягненню сума боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, тобто 7 151, 85 грн. та 613,34 грн., а всього 7 765, 19 грн.
Позовні вимоги ОСОБА_2 щодо стягнення моральної шкоди у розмірі 1 000 грн. задоволенню не підлягають, оскільки на правовідносини, які виникли між сторонами, обов'язок відшкодування моральної шкоди не поширюється.
Також, з відповідача ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 необхідно стягнути судові витрати у розмірі 250 грн.
Отже, суд першої інстанції приймаючи рішення по суті заявлених вимог, помилково прийшов до висновку про відмову в задоволенні позову, оскільки встановивши правовідносини, які виникли між сторонами, суд повинен застосувати належну норму права, згідно до діючого законодавства, а невірне посилання сторони на норми права не може бути підставою для відмови в задоволенні позовних вимог. Також, суд не звернув увагу на те, що позивач в позовній заяві посилається на норми ст. 625 ЦК України(а.с.2).
Таким чином, судова колегія вважає, що доводи апеляційної скарги є суттєвими і дають підстави для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, які призвели призвести до неправильного вирішення справи.
За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції не може залишатись в силі та підлягає скасуванню з постановленням нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.
Керуючись ст.ст. 303, 307, 308, 309, 313 ЦПК України, колегія суддів, -
Апеляційну скаргу ОСОБА_2 - задовольнити.
Рішення Верхньодніпровського районного суду Дніпропетровської області від 26 грудня 2011 року скасувати.
Позовні вимоги ОСОБА_2 -задовольнити частково.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 суму боргу за договором позики у розмірі 7 765, 19 грн.
В задоволенні решти позовних вимог - відмовити.
Стягнути з ОСОБА_3 на користь ОСОБА_2 судові витрати у розмірі 250 грн.
Рішення апеляційного суду набирає законної сили з моменту проголошення та може бути оскаржено в касаційному порядку до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ протягом двадцяти днів
Головуючий:
Судді: