23.03.2012
Справа №410/482/12
23 березня 2012 року Дніпропетровський районний суд Дніпропетровської області у складі:
головуючого - судді Бойка О.М.,
при секретарі Карпенко І.Ю.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в смт. Ювілейне цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ПАТ «СЕБ Банк», ОСОБА_2 про визнання договору застави недійсним,
Представник позивача у судовому засіданні підтримав вищевказаний позов та просив позовні вимоги задовольнити у повному обсязі і визнати недійсним договір застави майна від 26.12.2002 року про передачу в заставу житлового будинку АДРЕСА_1. Надав відповідну позовну заяву.
Відповідачі у судове засідання не з'явилися, про час та дату розгляду справи були повідомлені належним чином. За таких обставин, зі згоди представника позивача, суд ухвалює рішення при заочному розгляді справи на підставі наявних у справі доказів, що відповідає положенням ст.224 ЦПК України.
Вислухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, суд дійшов наступного.
Встановлено, що 26 грудня 2002 року, між ОСОБА_2, та АБ «Факторіал-Банк»(правонаступником якого є ПАТ «СЕБ Банк»), був підписаний договір застави серії ВАС №549072, про передачу в заставу житлового будинку в АДРЕСА_1.
Згідно з вказаним договором застави у заставу був переданий житловий будинок, право власності на який зареєстровано на ОСОБА_2, але зазначене майно було набуте ОСОБА_2 під час зареєстрованого шлюбу з позивачем ОСОБА_1 за спільні кошти, що підтверджується рішенням Дніпропетровського районного суду Дніпропетровської області від 03 грудня 2010 року, яким визнано за ОСОБА_1 право власності на ? частину житлового будинку АДРЕСА_1, а також визнано право власності на ? частину земельної ділянки площею 0,30 га на якій знаходиться зазначений будинок. Зазначені обставини відповідають нормам ст. 60 СК України, згідно якої, майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).
Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Так ст. 63 Сімейного кодексу України передбачає, що дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
З вищенаведеного вбачається, що ОСОБА_2 та ОСОБА_1 є спільними власниками майна, яке було передано у заставу.
У відповідності до ст. 182, ЦК Української РСР, який діяв на момент підписання договору застави:
Заставодавець повинен бути власником заставленого майна.
Але як вбачається із матеріалів справи, майно передане у заставу не є і не було власністю ОСОБА_2, адже у відповідності до ст.22 Кодексу про шлюб та сім'ю, який діяв на час укладення договору застави -
Майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною вчасністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном.
Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарств доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.
Згідно до ст. 4 Закону України «Про заставу»-
предметом застави може бути майно, відповідно до законодавства України може бути відчужено заставодавцем та на яке може бути звернено стягнення.
У відповідності до наведеного вважаю, що ОСОБА_2 не мала права передавати в заставу будинок який є сумісною власністю подружжя.
У відповідності до ст. 6 Закону України «Про заставу»- Майно, що перебуває у спільній власності, може бути передано в заставу тільки за згодою всіх співвласників.
Майно, що перебуває у спільній частковій власної (частки, паї), може
бути самостійним предметом застави за умови виділення його в натурі.
Майно передане ОСОБА_2 у заставу не є майном, що перебуває у спільній частковій власності та не виділено в натурі, а позивач своєї згоди на передачу їхньої сумісної власності у заставу не надавав.
Відповідна згода, згідно законодавства повинна нотаріально посвідчуватися.
Стаття 11 Закону України «Про заставу», чітко вказує, що заставодавцем при заставі майна може бути його власник, який має право відчужувати заставлене майно на підставах, передбачених законом, а також особа, якій власник у встановленому порядку передав майно і право застави на це майно.
Заставодавець, тобто ОСОБА_2, не мала права відчужувати майно без згоди ОСОБА_1, тому передача їхнього спільного майна у заставу не є правомірною.
Відповідно до ст.215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п?ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.
Згідно вимог ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Таких вимог при укладенні оспорюваного договору застави квартири відповідачами АКБ «Факторіал Банк»та ОСОБА_2 дотримано не було.
Нормою ст. 321 ЦК України передбачено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.
Відповідно до ст.328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.
На підставі ст.355 ЦК України майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Право спільної власності виникає з підстав, незаборонених законом.
Згідно ст.368 ЦК України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб'єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, якщо інше не встановлено законом.
Відповідно ст.369 ЦК України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.
З огляду на вище зазначені обставини, та юридичні підстави позивач має право власності на ? частку житлового будинку та на ? частку земельної ділянки, які розташовані по АДРЕСА_1
Угоди, укладені з порушенням встановленого законом порядку купівлі-продажу, дарування, застави, обміну земельних ділянок, визнаються недійсними за рішенням суду, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (ст.210 Земельного кодексу України, ч.3 ст.215 ЦК України).
Недійсний правочин за приписами ч. 1 ст. 216 ЦК України не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю.
У разі недійсності правочину кожна зі сторін зобов?язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Таким чином, позовні вимоги позивача суд вважає обґрунтованими та підлягаючими задоволенню частково.
Відносно вимог позивача про зняття заборони відчуження пов'язані з недійсним договором застави з житлового будинку в АДРЕСА_1, та земельної ділянки за тією ж адресою, що є предметом застави за Договором застави майна від 26 грудня 2002 року, то в цій частині суд вважає за необхідне задовольнити позовні вимоги.
Що стосується скасування заборони відчуження житлового будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1, вчинених на підставі виконавчого напису Дніпропетровського нотаріального округу від 01.03.2005 року, то суд вважає за необхідне відмовити позивачу у задоволені цієї частини позовних вимог, оскільки питання про виконавчий напис у судовому засіданні не розглядалось та не було предметом розгляду справи.
Керуючись ст.ст. 10, 11, 60, 61, 79, 88, 212, 215, 214 ЦПК України, ст.ст. 3, 11, 15-16, 203, 215, 216, 658 ЦК України, ст.210, п.15 Перехідних положень Земельного кодексу України, суд -
Позов ОСОБА_1 до ПАТ «СЕБ Банк», ОСОБА_2 про визнання договору застави недійсним -задовольнити частково.
Визнати недійсним договір застави майна від 26.12.2002 року, про передачу в заставу житлового будинку в АДРЕСА_1, укладений ОСОБА_2 з АБ «Факторіал-Банк».
Скасувати заборону відчуження житлового будинку та земельної ділянки по АДРЕСА_1, вчинену 25.04.2007 року Приватним нотаріусом ОСОБА_4 на підставі договору застави № 3266 від 26.12.2002 року.
У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовити.
Заочне рішення може бути переглянуто судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом десяти днів з дня отримання його копії.
Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до апеляційного суду Дніпропетровської області через Дніпропетровський районний суд шляхом подачі в десятиденний строк з дня проголошення рішення апеляційної скарги.
Суддя О.М. Бойко