13 лютого 2012 р. Справа № 2а/0470/2002/12
Дніпропетровський окружний адміністративний суд у складі:
головуючого суддіЗлатіна Станіслава Вікторовича
при секретаріЛісна А.М.
за участю:
представника позивача
представника відповідача ОСОБА_3
Лещенко В.О.
розглянувши у відкритому судовому засіданні у місті Дніпропетровську адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_3 до Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів про визнання дій незаконними, поновлення на роботі та стягнення грошових коштів за вимушений прогул та по лікарняному листу
02.02.2012 року позивач звернуся з позовом до Дніпропетровського окружного адміністративного суду, у якому просить:
- визнати незаконними дії керівництва Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів щодо звільнення мене з Головного управління по пункту 1 статті 40 КЗпП України;
- зобов'язати керівництво Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів скасувати наказ № 180-к від 30.12.2011 року, як незаконно виданий та відповідно до статті 235 КЗпП України негайно поновити мене на посаді головного спеціаліста відділу по контролю у сфері послуг та реклами Головного управління;
- зобов'язати керівництво Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів виплатити мені грошові кошти за час вимушеного прогулу з 17.01.2012 року по день розгляду справи;
- зобов'язати керівництво Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів виплатити мені грошові кошти за листком непрацездатності серія НОМЕР_1.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 30.12.2011 року відповідачем звільнено позивача на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України у зв'язку з ліквідацією Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів. Позивач вважає вказане звільнення протиправним, оскільки на момент звільнення останній перебував на лікарняному, а також був членом профспілки, яка не давала згоду на його звільнення. Крім того, позивач зазначив, що постанови Кабінету Міністрів України від 29.06.2011 року № 775 «Про утворення територіальних органів Держспоживстандарту України», якою дуло ліквідовано відповідача взагалі не існує.
Ухвалою від 03.02.2012 року відкрито провадження у справі.
У судовому засіданні позивач підтримав заявлені позовні вимоги.
Відповідач у судовому засіданні позов не визнав, вважає, що звільнення позивача було проведено на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив наступне.
Позивач працював у відповідача на посаді головного спеціаліста відділу контролю у сфері послуг та реклами Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів.
Згідно до трудової книжки позивача останній прийняв присягу державного службовця та на момент звільнення мав 12 ранг державного службовця.
Відповідачем 08.08.2011 року попереджено позивача про наступне вивільнення працівників, у зв'язку з ліквідацією Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів, що не заперечується позивачем.
30 грудня 2011 року відповідачем видано наказ № 180-к «Про звільнення ОСОБА_3», у відповідності до якого позивача звільнено з займаної посади головного спеціаліста відділу контролю у сфері послуг та реклами Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України, у зв'язку з ліквідацією Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів; виплачено позивачу компенсацію за невикористані дні відпустки та вихідну допомогу в розмірі середньомісячного заробітку згідно статті 44 КЗпП України.
Наказ відповідача № 180-к від 30.12.2011 року виданий на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 29.06.2011 року № 775 «Про утворення територіальних органів Держспоживстандарту України» та попередження про наступне вивільнення працівників від 08.08.2011 року.
У відповідності до інформаційного листа Вищого адміністративного суду України від 26.05.2010 року № 753/11/13-10 «Про розв'язання спорів, що виникають з відносин публічної служби» розглядаючи спори щодо звільнення публічних службовців, суди мають враховувати правову позицію Верховного Суду України, викладену у справі за позовом гр. Ж. до Президента України про скасування Указу Президента України стосовно звільнення та поновлення на посаді, яка полягає у тому, що під час вирішення спорів зазначеної категорії пріоритетними є норми спеціальних законів, а норми трудового законодавства підлягають застосуванню лише у випадках, якщо нормами спеціальних законів не врегульовано спірних відносин, та коли про можливість такого застосування прямо зазначено у спеціальному законі.
Тому, якщо у спеціальному законі (Закони України "Про міліцію", "Про Кабінет Міністрів України" тощо) не передбачено або прямо заборонено застосування норм трудового законодавства, то особа може бути звільнена виключно з підстав передбачених цими законами. В той же час, ряд спеціальних законів (Закони України "Про державну службу", "Про службу в органах місцевого самоврядування" та ін.) передбачають можливість поширення на службові відносини трудового законодавства. У зв'язку з цим, судам необхідно виходити з того, що підстави припинення служби у такому випадку діляться на загальні, передбачені Кодексом законів про працю України (далі - КЗпП), та спеціальні, передбачені відповідними спеціальними законами України.
У статті 30 Закону України «Про державну службу» передбачено можливість застосування загальних підстав, передбачених Кодексом законів про працю України у випадку припинення державної служби.
Судом встановлено, що звільнення позивача було проведено на підставі п.1 ст. 40 КЗпП України, тому відповідач під час звільнення позивача повинен був дотримуватися і гарантій встановлених Кодексом законів про працю України.
Згідно п.1 ст. 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у разі зміни в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників.
При цьому як встановлено правилами частини 2 цієї статті, звільнення із зазначених підстав допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.
Згідно підпункту 1 пункту 1 інформаційного листа Вищого адміністративного суду України від 26.05.2010 року № 753/11/13-10 «Про розв'язання спорів, що виникають з відносин публічної служби» згідно частини другої статті 40 КЗпП України звільнення з
підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 цієї статті, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу, у випадку ліквідації юридичної особи публічного права.
Згідно постанови Верховного Суду України від 22.09.2009 року, яка згадується у інформаційному листі Вищого адміністративного суду України від 26.05.2010 року № 753/11/13-10 «Про розв'язання спорів, що виникають з відносин публічної служби», у справі за позовом гр. П. до Державної митної служби України про визнання протиправним та скасування наказів щодо звільнення у зв'язку з ліквідацією митного поста «Рава-Руська» Західної регіональної митниці розглядаючи справи про звільнення публічного службовця з посади у зв'язку з ліквідацією публічної установи, суди повинні:
по-перше, перевірити наявність чи відсутність факту ліквідації юридичної особи публічного права згідно Конституцією та чинним законодавством,
по-друге, встановити, чи вжито адміністрацією публічного органу всіх зусиль для переміщення або переведення публічного службовця, чи іншого його працевлаштування, як це передбачено ч.2 ст. 40 КЗпП України.
Судом встановлено, що Кабінет Міністрів України постановою від 29.06.2011 року № 775 «Про утворення територіальних органів Державної інспекції з питань захисту прав споживачів» ліквідував територіальні органи Державного комітету з питань технічного регулювання та споживчої політики за переліком згідно з додатком 2, в тому числі і Головне Дніпропетровське обласне управління у справах захисту прав споживачів та утворив як юридичні особи публічного права територіальні органи Державної інспекції з питань захисту прав споживачів за переліком згідно з додатком 1.
Вищевказана постанова була опублікована у Офіційному віснику України 29.07.2011 року № 55 та в газеті «Урядовий кур'єр» від 04.08.2011 року № 141.
Згідно змісту вказаної постанови територіальні органи Державного комітету з питань технічного регулювання та споживчої політики не являються правонаступниками територіальних органів Державної інспекції з питань захисту прав споживачів, таким чином Кабінет Міністрів України вирішив саме ліквідувати Головне Дніпропетровське обласне управління у справах захисту прав споживачів без визначення правонаступників.
Суд зазначає, що Державний комітет з питань технічного регулювання та споживчої політики, а також Державна інспекція з питань захисту прав споживачів згідно Указів Президента України від 01.10.2002 року № 887/2002 «Про Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики та від 13.04.2011 року № 465/2011 «Про Положення про Державну інспекцію України з питань захисту прав споживачів» являються центральними органами виконавчої влади.
Суд зазначає, що порядок утворення та ліквідації територіальних органів центрального органу виконавчої влади визначений статтею 21 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади», який набув чинності 09.04.2011 року.
Відповідно до вказаного закону України територіальні органи центрального органу виконавчої влади утворюються як юридичні особи публічного права в межах граничної чисельності державних службовців та працівників центрального органу виконавчої влади і коштів, передбачених на його утримання, ліквідовуються, реорганізовуються за поданням міністра, який спрямовує та координує діяльність центрального органу виконавчої влади, Кабінетом Міністрів України.
Згідно ч.1 ст. 49 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці.
Судом встановлено, що позивача попереджено про наступне вивільнення працівників, у зв'язку з ліквідацією Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів.
Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації. При відсутності роботи за відповідною професією чи спеціальністю, а також у разі відмови працівника від переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації працівник, за своїм розсудом, звертається за допомогою до державної служби зайнятості або працевлаштовується самостійно. Водночас власник або уповноважений ним орган доводить до відома державної служби зайнятості про наступне вивільнення працівника із зазначенням його професії, спеціальності, кваліфікації та розміру оплати праці.
Державна служба зайнятості пропонує працівникові роботу в тій же чи іншій місцевості за його професією, спеціальністю, кваліфікацією, а при її відсутності - здійснює підбір іншої роботи з урахуванням індивідуальних побажань і суспільних потреб. При необхідності працівника може бути направлено, за його згодою, на навчання новій професії (спеціальності) з наступним наданням йому роботи. (ч.3 та 4 ст.49-2 КЗпП України).
Відповідач у встановленому ч.3 ст.49-2 КЗпП України порядку повідомив державну службу зайнятості про наступне вивільнення працівників, в тому числі і позивача, що підтверджується звітом про заплановане вивільнення працівників станом на 08.08.2011 року, копія якого знаходиться у матеріалах справи.
Судом встановлено, що відповідач під час попередження про наступне вивільнення позивача не пропонував останньому на іншу роботу у відповідності до ч.2 ст. 40 КЗпП України, та не вжив всіх зусиль для переміщення або переведення публічного службовця, чи іншого його працевлаштування, оскільки останній не надав суду відповідних доказів в тому числі і на вимогу суду.
Суд також зазначає, що згідно постанови Кабінету Міністрів України від 17.06.1994 року № 423 «Про деякі питання практики застосування статей 4, 15 і 27 Закону України «Про державну службу» установлено, що без конкурсного відбору або стажування можуть прийматися: державні службовці, які перебували на відповідних посадах у державних органах та виконавчих органах Рад, у тому числі в тих, що ліквідуються, до новостворених органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування.
Враховуючи те, що згідно постанови Кабінету Міністрів України від 29.06.2011 року № 775 ««Про утворення територіальних органів Державної інспекції з питань захисту прав споживачів» територіальні органи Державного комітету з питань технічного регулювання та споживчої політики були ліквідовані та створені територіальні органи Державної інспекції з питань захисту прав споживачів, які згідно наказу Міністерства економічного розвитку і торгівлі України від 09.11.2011 року № 206 «Про затвердження Положення про інспекції з питань захисту прав споживачів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі» мають майже ідетичні завдання і функції як і ліквідовані територіальні органи Державного комітету з питань технічного регулювання та споживчої політики згідно наказу Державного комітету з питань технічного регулювання та споживчої політики № 229 від 23.06.2009 року «Про затвердження Положення про управління у справах захисту прав споживачів в Автономній Республіці Крим, областях,містах Києві та Севастополі», то відповідач повинен був звернутися до новоутворених територіальних органів Державної інспекції з питань захисту прав споживачів з пропозицією щодо переведення позивача до новоствореного органу державної виконавчої влади згідно постанови Кабінету Міністрів України від 17.06.1994 року № 423 «Про деякі питання практики застосування статей 4, 15 і 27 Закону України «Про державну службу» та запропонувати позивачу переведення до новоутвореного органу державної виконавчої влади.
Крім того, суд зазначає, що наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики (Держспоживстандарт України) № 8655-8-7/16 від 14.12.2011 року, копія якого знаходиться у матеріалах справи, передбачено, що з метою ефективного та раціонального використання бюджетних коштів необхідно забезпечити звільнення працівників територіальних органів Держспоживстандарту України за переведенням для подальшої роботи в територіальних органах Державної інспекції України з питань захисту прав споживачів або відповідно до п.1 ст. 40 КЗпП України до 30.12.2011 року.
На підставі викладеного, суд вважає протиправним дії в.о. начальника Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів - голови комісії з проведення ліквідації Головного управління ОСОБА_5 щодо звільнення ОСОБА_3 з Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів за пунктом 1 статті 40 КЗпП України, оскільки останній не вжив всіх зусиль для переміщення або переведення позивача, чи іншого його працевлаштування згідно ч.2 ст. 40 КЗпП України, у зв'язку з ліквідацією публічної установи.
Щодо позовної вимоги про зобов'язання керівництва Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів скасувати наказ № 180-к від 30.12.2011 року, як незаконно виданий та відповідно до статті 235 КЗпП України негайно поновити мене на посаді головного спеціаліста відділу по контролю у сфері послуг та реклами Головного управління, то суд зазначає наступне.
Способом захисту порушеного права у відносинах публічної служби є, зокрема, скасування судом наказу про звільнення державного службовця та поновлення його на посаді.
У відповідності до статті 11 КАС України суд може вийти за межі заявлених позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для поновного захисту прав, свобод та інтересів сторін та третіх осіб, про захист яких вони просять.
Таким чином, суд вважає за необхідне вийти за межі заявлених позивачем позовних вимог та скасувати наказ в.о. начальника Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів - голови комісії з проведення ліквідації Головного управління № 180-к від 30.12.2011 року, оскільки останній був прийнятий з порушення норм статей 40 та 49-2 КЗпП України в частині порядку звільнення позивача, та поновити ОСОБА_3 на посаді головного спеціаліста відділу контролю у сфері послуг та реклами Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів, оскільки це є необхідних для повного захисту права та інтересів позивача.
Судом відхиляються доводи позивача стосовно неможливості звільнення працівника під час його перебування на лікарняному, через те, що статтею 40 КЗпП України прямо передбачено, що не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 цієї статті), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.
Враховуючи те, що відбувається повна ліквідація відповідача, останній вправі був звільнити позивача в період його тимчасової непрацездатності.
Згідно ч.1 ст. 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.
Аналогічні положення містяться у ст.41 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності».
На підставі викладеного, суд відхиляє доводи позивача стосовно необхідності отримання згоди профспілки, членом якої є позивач, на звільнення останнього, у разі ліквідації відповідача.
Судом також відхиляються доводи позивача, що стосовно того, що постанова Кабінету Міністрів України № 775 від 29.06.2011 року «Про утворення територіальних органів Держспоживстандарту України» не існує, оскільки відповідач у оскаржуваному наказі просто допустив описку та частково невірно написав назву постанови Кабінету Міністрів України № 775 від 29.06.2011 року, а саме: замість слів «Про утворення територіальних органів Державної інспекції з питань захисту прав споживачів» написав «Про утворення територіальних органів Держспоживстандарту України».
Судом також зазначає, що у п. 2 оскаржуваного наказу допущено описку, а саме: замість прізвища ОСОБА_3 написано ОСОБА_3
Судом з пояснень позивача встановлено, що останній отримав середньомісячний заробіток згідно ст.44 КЗпП України при звільнення.
Щодо позовної вимоги щодо зобов'язання керівництва Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів виплатити мені грошові кошти за листком непрацездатності серія НОМЕР_1, то суд зазначає наступне.
Згідно ч.1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.
Судом встановлено, що позивач на момент його звільнення не працював, оскільки перебував на лікарняному, що підтверджується копією листка непрацездатності серія НОМЕР_1, який знаходиться у матеріалах справи.
Згідно ч.2 ст. 35 Закону України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» оплата перших п'яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов'язаної з нещасним випадком на виробництві, здійснюється за рахунок коштів роботодавця у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.
Порядок обчислення середньої заробітної плати (доходу, грошового забезпечення) для розрахунку виплат за загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням визначений постановою Кабінету Міністрів України від 26.09.2001 року № 1266.
Судом встановлено, що відповідач не виплатив позивачу при звільненні оплату тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання.
Враховуючи те, що на момент звільнення позивач не працював, а перебував на лікарняному, то згідно статті 116 КЗпП України грошові кошти мають бути виплачені позивачу не пізніше наступного дня після пред'явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок.
Судом встановлено, що позивач не пред'являв відповідачу вимогу про розрахунок, а також листок непрацездатності серія НОМЕР_1, а тому у відповідача відсутній обов'язок на момент звернення позивача до адміністративного суду щодо оплати позивачу днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання.
Щодо заявленої позовної вимоги щодо зобов'язання керівництва Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів виплатити мені грошові кошти за час вимушеного прогулу з 17.01.2012 року по день розгляду справи, то суд зазначає наступне.
Відповідно до ч. 2 ст. 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України “Про оплату праці” за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100 (далі - Порядок).
З урахуванням цих норм, зокрема абз. 3 п. 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто, що передують дню звільнення працівника з роботи.
Ураховуючи, що звільнення позивача відбулося 30 грудня 2011 року, то середня заробітна плата позивача повинна обчислюватися з виплат, отриманих ним за попередні два місяці роботи, а саме за листопад і грудень 2011 року.
Відповідно до п. 5 розд. ІV Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 цього Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством - календарних днів за цей період.
Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику, здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 Порядку).
Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абз. 3 п. 8 Порядку).
Аналогічну позицію висловлює Верховний Суд України в ухвалі 23.01.2012 року по справі № 6-92цс11.
Згідно п.32 постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.1992 року «Про практику розгляду судами трудових спорів» при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується заробіток за місцем нової роботи (одержана допомога по тимчасовій непрацездатності, вихідна допомога, середній заробіток на період працевлаштування, допомога по безробіттю), який працівник мав у цей час.
У позовній заяві позивач просить суд виплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17.01.2012 року по день розгляду справи, оскільки саме 17.01.2012 позивачу приписано стати до роботи згідно листка непрацездатності серії НОМЕР_1, який знаходиться у матеріалах справи.
Останнім днем розгляду справи є 13.02.2012 року.
Таким чином, строк вимушеного прогулу позивача складає менше одного календарного місяця.
Враховуючи викладене, а також те, що при присудженні оплати за час вимушеного прогулу зараховується вихідна допомога при звільненні, отримання позивачем при звільненні вихідної допомоги у вигляді середньомісячного заробітку, то середній заробіток за час вимушеного прогулу з 17.01.2012 року по 13.02.2012 року буде дорівнювати нулю, оскільки отримана при звільненні вихідна допомога у вигляді середньомісячного заробітку буде більшою при здійсненні зарахування ніж середній заробіток за час вимушеного прогулу.
Крім того, суд зазначає, що способом захисту у справі про присудження оплати за час вимушеного прогулу є стягнення вищевказаної суми з роботодавця, а не зобов'язання роботодавця здійснити певні дії.
На підставі викладеного, суд відмовляє у задоволенні позовної вимоги зобов'язання керівництва Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів виплатити мені грошові кошти за час вимушеного прогулу з 17.01.2012 року по день розгляду справи.0
Відповідно до вимог ст. 256 КАС України постанова суду про поновлення на посаді у відносинах публічної служби підлягає негайному виконанню.
З огляду на зазначене вище, суд прийшов до висновку, що постанова в частині поновлення позивача на роботі підлягає негайному виконанню.
Відповідно до вимог ч. 1 та ч. 2 ст. 94 КАС України, якщо адміністративний позов задоволено частково, судові витрати, здійснені позивачем, присуджуються йому відповідно до задоволених вимог, а відповідачу - відповідно до тієї частини вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Однак, відповідно до статті 5 Закону України «Про судовий збір», від сплати судового збору звільнені позивачі - робітники та службовці - за позовами про стягнення заробітної плати й за іншими вимогами, що випливають з трудових правовідносин.
Керуючись ст.ст.94, 158-163, 186, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, суд,
Адміністративний позов ОСОБА_3 до Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів про визнання незаконними дій, поновлення на роботі та стягнення грошових коштів за вимушений прогул та по лікарняному листу - задовольнити частково.
Визнати протиправним дії в.о. начальника Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів - голови комісії з проведення ліквідації Головного управління ОСОБА_5 щодо звільнення ОСОБА_3 з Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів за пунктом 1 статті 40 КЗпП України.
Скасувати наказ в.о. начальника Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів - голови комісії з проведення ліквідації Головного управління № 180-к від 30.12.2011 року.
Поновити ОСОБА_3 на посаді головного спеціаліста відділу контролю у сфері послуг та реклами Головного Дніпропетровського обласного управління у справах захисту прав споживачів.
В частині інших позовних вимог - відмовити.
Постанова, в частині поновлення ОСОБА_3 на посаді підлягає негайному виконанню.
Постанова суду може бути оскаржена до Дніпропетровського апеляційного адміністративного суду шляхом подання апеляційної скарги через Дніпропетровський окружний адміністративний суд з одночасним направленням копії апеляційної скарги особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі складення постанови у повному обсязі, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
У разі якщо справа розглядалась судом за місцезнаходженням суб'єкта владних повноважень і він не був присутній у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, але його було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо у суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Постанова суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Повний текст постанови складено 13 лютого 2012 року
Суддя
С.В. Златін