17.09.2008 Справа № 10/292
за позовом державного підприємства «Енергоринок», м. Київ
до відповідача відкритого акціонерного товариства енергопостачальної компанії «Закарпаттяобленерго», м. Ужгород - Оноківці
про стягнення суми 5 863 033,98 грн. -3% річних та 28 015 844,79 грн. -інфляційних збитків.
Суддя Тисянчин В. М.
Представники:
Від позивача -Бойко М.О.,(представник за довіреністю від 29.02.2008 року)
Від відповідача -Габор О. М., (представник за довіреністю № 4985 від 11.09.2008 року)
СУТЬ СПОРУ: заявлено позов державним підприємством «Енергоринок», м. Київ до відкритого акціонерного товариства енергопостачальної компанії «Закарпаттяобленерго», м. Ужгород -Оноківці про стягнення суми 5 863 033,98 грн. -3% річних та 28 015 844,79 грн. -інфляційних збитків.
У попередніх судових засіданнях приймали участь представники позивача -Васильєв Д. В., Алмаз В. В.
Представникам сторін роз'яснено права і обов'язки передбачені ст. ст. 20, 22 ГПК України, заяв про відвід судді не поступало.
За відсутності відповідних клопотань технічна фіксація судового процесу не здійснювалась.
Представник позивача письмовими заявами (вх. № 3792 від 09.04.2008 року) та (вх. № 8814 від 17.09.2008 року) уточнив позовні вимоги, збільшивши їх від первіснозаявлених 2 587 877,12 - 3% річних та 10 389 892,28 грн. -інфляційних збитків до 5 863 033,98 грн. -3% річних та 28 015 844,79 грн. -інфляційних збитків, про що подав відповідний розрахунок.
Відповідач заперечив позов з мотивів викладених у письмовому відзиві на позов (вх. № 8815 від 17.09.2008 року), зокрема, посилається на неправомірність нарахованих до стягнення сум позову з огляду на положення ст. 1 Закону України «Про тимчасову заборону стягнення з громадян України пені за несвоєчасне внесення плати за житлово -комунальні послуги» від 13.11.1996 року, обставин несвоєчасного фінансування з державного та місцевого бюджетів наданих компанією пільг та субсидій населенню та інших підстав.
Через відкриття Вищим господарським судом України 26.12.2007 року касаційного провадження (а/с 95-Т.6) у даній справі розгляд справи господарським судом Закарпатської області зупинявся (ст.79 ГПК України), а через прийняття до уваги клопотань сторін, спонукання судом сторін до добровільного врегулювання спору -розгляд справи відкладався (ст.77 ГПК України).
За спільними письмовими заявами уповноважених представників сторін (від 09.04.2008 року -а/с-136, від 06.08.2008 року - а/с -155, від 04.08.2008 року -а/с -164) в порядку ст. ст. 22, 69 ГПК України розгляд справи продовжувався через заявлені мотиви щодо заходів добровільного врегулювання спору між сторонами.
На момент ухвалення даного рішення - доказів добровільного врегулювання спору суду не надано, проте представник відповідача заявив, що дії позивача щодо відмови від вишукання шляхів добровільного врегулювання спору містять ознаки рейдерських намірів до підприємства -відповідача після задоволення судом позову.
Вивчивши доводи позовної заяви та матеріали справи, дослідивши їх, заслухавши пояснення представників кожної сторони, суд
У жовтні 2003 року ДП «Енергоринок» (далі позивач) звернулося до господарського суду Закарпатської області із позовом до ВАТ ЕК «Закарпаттяобленерго» (далі компанія) про стягнення, з урахуванням розміру уточнених позовних вимог, 40 641 488,07 грн. вартості проданої з 01.07.2002 року по 30.09.2003 року електроенергії за договором від 22.04.2002 року № 1050/01, 9 117 754,27 грн. пені, 10 389 892,28 грн. суми, на яку збільшився борг з урахуванням встановленого індексу інфляції, 2 587 877,12 грн. 3% річних.
Рішенням господарського суду Закарпатської області від 01.07.2005 року, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду від 17.11.2005 року, позов задоволено частково, з компанії стягнуто на користь позивача 40 641 488,07 грн. заборгованості, а в решті позову відмовлено.
Постановою Вищого господарського суду України від 20.02.2006 року рішення господарського суду та постанова Львівського апеляційного господарського суду в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення пені, інфляційних та трьох відсотків річних скасовано, а справу у цій частині направлено на новий розгляд до господарського суду Закарпатської області.
Рішенням господарського суду від 09.07.2007 року позов задоволено частково, з компанії стягнуто 126 859 грн. пені, в іншій частині позову щодо стягнення пені відмовлено, а у частині стягнення інфляційних та 3% річних позов залишено без розгляду.
Постановою Львівського апеляційного господарського суду від 04.10.2007 року, залишено без змін , а постановою Вищого господарського суду України від 25.02.2008 року, рішення господарського суду Закарпатської області від 09.07.2007 року в частині залишення без розгляду позову про стягнення інфляційних та 3% річних скасовано, а справу у цій частині направлено до суду першої інстанції для розгляду позову по суті, в іншій частині рішення залишено без змін.
Ухвалою господарського суду Закарпатської області від 06.11.2007 року призначено на 22.11.2007 року новий розгляд справи в частині позову про стягнення суми 2 587 877,12 грн. -3% річних та 10 389 892,28 грн. - інфляційних збитків, однак через обставини касаційного оскарження, надіслання справи до касаційної інстанції розгляд справи зупинено до усунення обставин, які зумовили його зупинення відповідно до ст. 79 ГПК України .
Ухвалою господарського суду Закарпатської області від 20.03.2008 року поновлено провадження справі та призначено до розгляду 09.04.2008 року.
Заявами (вх. № 3792 від 09.04.2008 року) та (вх. № 8814 від 17.09.2008 року) позивачем уточнено позовні вимоги -збільшено їх від первіснозаявлених 2 587 877,12 грн. -3% річних та 10 389 892,22 грн. -інфляційних збитків до 5 863 033,98 грн. - 3% річних та 28 015 844,79 грн. - інфляційних збитків.
Аналіз спірної ситуації, кола доказів, обставин справи зобов'язують суд констатувати про відмову в задоволенні в частині позовних вимог про стягнення 5 863 033,98 грн. - 3% річних та 28 015 844,79 грн. - інфляційних збитків з огляду на наступне.
Обґрунтовуючи власні вимоги - 3% річних та інфляційні збитки, як складову предмета позову станом на 01.03.2008 року позивач посилається на застосовані ним у нарахуваннях сум позову ст. 214 ЦК УРСР, ст. ст. 526, 625 ЦК України та ст. ст. 229, 234 ГК України.
Рішенням господарського суду Закарпатської області від 01.07.2005 року стягнуто з компанії на користь позивача 40 641 488,07 грн. -основного боргу. В цій частині рішення набрало законної сили.
Вищий господарський суд України скасовуючи рішення суду першої та апеляційної інстанцій в частині відмови у задоволенні позовних вимог про стягнення пені, 3% річних та інфляційних збитків і направляючи справу у цій частині на новий розгляд, звертав увагу на необхідність суду першої інстанції під час розгляду справи врахувати викладені ним обставини, всебічно і повно встановити фактичні обставини справи на підставі об'єктивної оцінки наявних у ній доказів і залежно від встановленого - правильно застосувати норми матеріального права, що регулюють спірні правовідносини та ухвалити законне і обґрунтоване рішення (абзац 5 аркуш 5 Постанови ВГСУ від 20.02.2006 року по справі № 10/292).
Обставинами, які необхідно врахувати судом при повному розгляді є обставини, в т.ч., щодо обґрунтованості доводів відповідача про те, що існує значна дебіторська заборгованість перед відповідачем за спожиту електроенергію житлово - комунальних підприємств населення, об'єктів бюджетної та соціальної інфраструктури, закладів освіти, охорони здоров'я та інших споживачів.
Отже, правовідносини між сторонами виникли та були реалізовані до набрання чинності 01.01.2004 року Цивільного та Господарського кодексів України.
Постановою Пленуму Верховного суду України від 01.11.1996 року № 9 «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» зобов'язано суди керуватись насамперед нормами Конституції України.
Відповідно до ст. 58 Конституції України, норми якої є нормами прямої дії, закон та інші нормативно -правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.
Пунктом 4 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК України 2003 року та пунктом 5 Прикінцевих та Перехідних положень ГК України визначено, що вони застосовуються до цивільних і господарських відносин, що виникли після набрання ними чинності, крім випадків, коли за порушення господарських зобов'язань була встановлена інша відповідальність.
З урахуванням наведеного, до спірних правовідносин між сторонами слід застосовувати положення ЦК 1963 року, в т.ч., Закону України «Про внесення зміни до ст. 214 Цивільного кодексу УРСР № 1136-XIV» від 08.10.1999 року (далі Закон № 1136).
Згідно ст. ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Відповідно до ст.5 ЦК 2003 року, якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав і обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності, при цьому акт цивільного законодавства не має зворотної дії часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.
Стягнення з боржника, який прострочив виконання грошового зобов'язання, боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та трьох відсотків річних, у спірний період, було встановлено Законом України «Про внесення змін до ст. 214 Цивільного кодексу УРСР № 1136-XIV» від 08.10.1999 року (далі Закон № 1136), яким ст. 214 Цивільного кодексу викладено в редакції, на яку позивач посилається у поданому до суду позові, як на обгрунтування позовних вимог щодо стягнення 3% річних та інфляційних збитків.
Водночас, п.2 ч.2 Перехідних положень Закону № 1136 встановлено, що Закон України «По внесення зміни до ст. 214 Цивільного кодексу УРСР» не поширюється на правовідносини, що виникли з прострочення виконання грошового зобов'язання, пов'язаного з оплатою населенням комунальних послуг.
Відтак, станом на 01.01.2004 року (дати набрання чинності Цивільного кодексу України) у відповідача не існувало обов'язку перед позивачем щодо сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та 3% річних в тій частині, заборгованість в якій виникла у нього у зв'язку з несплатою спожитої електроенергії населенням та підприємствами, що надають комунальні послуги населенню щодо яких він є постачальником електричної енергії за регульованими тарифами, а тому доводи позивача щодо обґрунтованого стягнення 3% річних та інфляційних збитків є помилковими.
Також в підтвердження своїх заперечень відповідачем надано суду копії помісячних звітів форми № 1-16-енерго, якими підтверджується наявність заборгованості перед відповідачем за спожиту електроенергію житлово - комунальних підприємств, водоканалу, населення та інших споживачів.
Аналіз звітної форми № 1-16 -енерго свідчить, що рівень неоплати населенням за спожиту електроенергію складає від 5% до 60% до загальної кількості відпущеної у відповідному місяці електроенергії вказаній категорії споживачів, а рівень неоплати житлово -комунальних господарств області за спожиту електроенергію складає від 13% до 66% до загальної кількості відпущеної у відповідному місяці електроенергії вказаній категорії споживачів (таблиця № 1 додатку до письмових пояснень від 05.12.2006 року № 6-5-255), що є належним і допустимим доказом в розумінні ст. ст. 32, 34, 36 ГПК України.
Про наявність заборгованості населення та підприємств ЖКГ, основним видом діяльності яких є надання комунальних послуг населенню свідчать копії звітів за формою № 5 НКРЕ за період з липня 2002 року по вересень 2003 року, що надано суду відповідачем у судовому засіданні.
Відтак, п.3 розпорядження КМУ від 16.03.2000 року № 126-р в редакції розпорядження КМУ України від 24.06.2000 року № 297-р -енергопостачальні компанії зобов'язано подавати Міністерству палива та енергетики інформацію про стан розрахунків за електричну енергію не пізніше сімнадцятого дня після закінчення звітного періоду за формою № 1-16 -енерго для подальшого узагальнення.
Постановою НКРЕ України від 28.03.2001 року № 287 «Про відомчу статистичну звітність НКРЕ» внесено зміни до постанови НКРЕ від 09.06.1998 року № 741 «Про введення в дію форм відомчої статистичної звітності», згідно з якими з 01.04.2001 року введено в дію форму відомчої статистичної звітності № 5-НКРЕ (місячна) «Звіт про розрахунки за спожиту електричну енергію» та затверджено Інструкцію щодо заповнення даної форми звітності.
Згідно з положеннями п.3 «Порядок та термін надання інформації», територіальне представництво НКРЕ слідкує за наданням форми у встановлений термін, перевіряє дані, аналізує правильність заповнення та повноту даних, що надаються. Територіальне представництво НКРЕ візує перевірений друкований екземпляр форми звітності і пересилає його до фінансово -аналітичного управління центрального апарату НКРЕ. Крім того, представництва НКРЕ повинні здійснювати перевірки достовірності поданої інформації.
Отже, наведене скеровує суд розмежувати лінію дослідження ліміту відповідальності за зобов'язаннями сторін у конкретній справі при конкретних обставинах, як виняткових суб'єктів правовідносин господарська діяльність яких невід'ємно пов'язана між собою і першочергово впливає на суспільно -державний фактор економічної стабільності та національної безпеки, як в регіоні так і в державі, а тому вимагає від суду через призму наведеного оцінювати коло і силу доказів вимог і заперечень сторін, беручи до уваги громадянську позицію сторін щодо сприйняття ступеня негативних наслідків, їх віддзеркаленням в дійсності після ухвалення судом рішення в даній справі щодо кожного із суб'єктів спірних відносин.
Втім, вищенаведене в цілому не підсилює обгрунтування та доводи позивача в частині стягнення 3% річних та інфляційних збитків, що наведені в позові та заяві про уточнення позовних вимог від 09.04.2008 року та 17.09.2008 року за продану з 01.07.2002 року по 30.09.2003 року електроенергію, що було об'єктом неодноразової уваги суді різних інстанцій.
Між тим, даючи правову оцінку обставинам справи в іншій правовій площині і викладаючи правову позицію виходячи з аналізу наявності вини в господарському правопорушенні суд зауважує на тому, що підставою виникнення цивільно -правової відповідальності є: наявність шкоди, причиннний зв'язок між ним та наявність вини заподіювача шкоди.
Відсутність хоча б єдиного елементу складу цивільно -правової відповідальності свідчить про відсутність умов цивільно -правової відповідальності.
Наявні докази обставин справи необгрунтовують вину відповідача через зворотні «ланцюгові» негативні наслідки по зобов'язаннях кінцевого споживача, що залежить від гарантій належного державного і місцевого фінансування (різних категорій населення, бюджетні заклади і установи, об'єкти життєзабезпечення міст, сіл і т.п.), і через низьку платоспроможність створюють несприятливу економічно -господарську діяльність для підприємства -відповідача, що призводить до адміністративно -фінансової відповідальності, в т.ч., і за даним позовом у справі.
Подібні проблемні ситуації є об'єктивними та загальновідомими як явище, що існує в загальнодержавному масштабі, ліквідація якого потребує політичної волі на державному рівні в плані глобальної антимонопольної стратегії.
До того ж. представником відповідача проінформовано суд про те, що підприємством -відповідачем застосовувались (точкове і системне відключення від подачі електроенергії споживачам, рейди та перевірки, пропагандистські заходи в засобах масової інформації, притягнення боржників за споживання електроенергії до судової відповідальності), чим виконувались приписи ст. 226 ГК України, вживалися заходи необхідні для належного виконання нею зобов'язання, враховуючи інтереси другої сторони та забезпечення загальногосподарського інтересу (п.2 ст. 193 ГК України). Наведене може свідчити про існування критерію добросовісності відповідача у зобов'язальних відносинах, що впливає на суб'єктний склад вини.
Особа є невинуватою, якщо вона доведе, що вжила всіх залежних від неї заходів щодо належного виконання зобов'язання, тобто в цивільному праві діє презумпція винуватості правопорушника. Відсутність своєї вини відповідач довів достовірними доказами в судових засіданнях, в т.ч., письмовими доказами, чим ствердив добросовісність у виконанні договірних зобов'язань всупереч відсутності ознак добросовісності у суб'єкта, надання позову щодо визначення обсягу позову, як обов'язку «на вимогу кредитора» (ч.2 ст. 625 ЦК України).
Застосовуючи у нормах цивільного законодавства морально -правових категорій «справедливість», «розумність», «добросовісність» і активне застосування відповідних загальноправових та галузевих принципів при здійсненні судочинства, судом виокремлюються ті норми Цивільного кодексу України, які вимагають додержуватися моральних засад суспільства при визначенні обсягу цивільної правоздатності, здійсненні цивільних прав і обов'язків (ч.1 ст. 19, ч.4 ст. 13, ч.4 ст. 26, ч.2 ст. 300, ч.2 ст. 319 ЦК України). Законодавчо закріплений імператив добросовісності і у зобов'язальних відносинах (ч.3 ст. 509 ЦК України).
У порушеному контексті є також те значення, що надається моралі, саме як одному з головних елементів визначення суті права -у рішеннях Конституційного суду України, зокрема, (рішення КСУ від 24.03.2005 року № 2-рп/2005 та від 02.11.2004 року № 15-рп/2004), де зазначено: «одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема, норми моралі традицій, звичаїв, тощо, які легітимізовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства».
Саме тому та нищеслідуючому, судом з повагою береться до уваги Постанови Верховного суду України у справі № 6/132 від 22.02.2005 року, на які посилається позивач обґрунтовуючи позовні вимоги (заперечення на відзив № 8813 від 17.09.2008 року), проте з огляду на ст. ст. 8, ч.4 ст. 13, 58, 147, 150 (п.2) Конституції України, Постанови Пленуму Верховного суду України № 9 від 01.11.1996 року (які вибудовують засади верховенства права в першу чергу Конституцією, а потім законами України), ст. ст. 13 (п.2), 23 Закону України «Про судоустрій України», пріоритетність у визначенні надається правовій позиції у висновках Конституційного суду України. При цьому визначення конкретної позиції Господарського суду Закарпатської області при вирішенні позовних вимог у невирішеній частині позову в даній справі -зобов'язують застосувати приписи п.2 ст. 1 Закону України «Про судоустрій України», де «судочинство здійснюється Конституційним судом України та судами загальної юрисдикції».
Досліджуючи критерії розмежування вини і недобросовісності суб'єктів спірних відносин суд притримувався лінії розмежування специфічних для різних видів цивільних відносин форм дотримання або порушення обов'язкових з погляду права моральних велінь вочевидь, що має визначатися колом обставин, які зумовлюють застосування до правопорушника заходів цивільно -правової відповідальності.
Позаяк, невідповідність параметрам добросовісності конкретних характеристик діяння учасника цивільних відносин залежно від мети правового регулювання може призводити не тільки до ненабуття ним певного права або відмови йому у праві на використання того чи іншого засобу правового захисту, а й до зміни його правового становища.
При постановленні судового рішення враховується характер зобов'язання, наслідки його невиконання, особа відповідача, ступінь його вини, суспільно - державну значимість господарської діяльності сторін, обставини, що впливають на неможливість виконання відповідачем зобов'язання належним чином та межі здійснення цивільних прав (п.3 ст. 13 ЦК України), де не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах, безпідставного збагачення за рахунок погіршення фінансово -майнового стану сторони у спорі.
Вирішуючи даний спір суд намагався дотримуватись процесуальних засад господарського судочинства, де у ст. 33 ГПК України визначено правила розподілу тягаря доказування, згідно з якими кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Отже, кожна сторона повинна самостійно визначати предмет доказування, тобто коло фактів матеріально -правового значення, необхідних для вирішення справи по суті. На склад цих фактів вказує норма матеріального права, яка визначає права і обов'язки сторін у конкретній справі. Сторони мають добросовісно, відповідно до вимог ст. 22 ГПК України, користуватися належними їм процесуальними правами у процесі доказування, а отже самостійно визначати та подавати необхідні докази для обґрунтування своїх вимог і заперечень. Відповідно до вимог ст. 43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Тому мотиви рішення суду не дають підстав для висновку про неможливість подання сторонами доказів на стадії розгляду справи цим судом.
Встановлюючи дійсні обставини справи, суд посилається на фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, в даному випадку -письмовими доказами. При цьому, заяви та пояснення не приймаються судом за преюдицію, а перевіряються на достовірність.
Відповідно до вимог ст. 4-7 ГПК України -судові рішення приймаються за результатами обговорення усіх обставин справи.
Таким чином, у задоволенні позову в частині стягнення 3% річних та інфляційних збитків належить відмовити з мотивів неповноти обґрунтованості доводів позивача дійсним, об'єктивним обставинам справи.
Виходячи з викладеного, оцінивши повноту, достатність позовних матеріалів, проаналізувавши подані по справі доказові документи для вирішення спору, керуючись ст. 124 Конституції України; ст. 2 Закону України «Про судоустрій України»; ст.ст. 4, 33, 34; 36; 43, 44; 49; 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд
В задоволенні позову в частині стягнення 5 863 033,98 грн. -3% річних та 28 015 844,79 грн. -інфляційних збитків - відмовити.
Вступну та резолютивну частини рішення оголошено 17.09.2008 року.
Рішення оформлено відповідно до ст. 84 ГПК України 26.09.2008 року.
Суддя Тисянчин В. М.