Автономна Республіка Крим, 95003, м.Сімферополь, вул.О.Невського/Річна, 29/11, к. 313
Іменем України
19.12.2011Справа №5002-24/4755-2011
За позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Торгівельний дім "Меркурій", АР Крим, м. Севастополь
До відповідача Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, АР Крим, м.Сімферополь
Про визнання договору частково недійсним
Суддя ГС АР Крим Г.Г. Колосова
Від позивача - ОСОБА_4, представник за довіреністю № 01/12/09 від 01.12.2010р., паспорт серія НОМЕР_1 від 26.01.2010р.
Від відповідача - ОСОБА_5, представник за довіреністю № 9754 від 14.09.2011р., паспорт ЕС 11.07.1997р.
Обставини справи: до господарського суду звернулося Товариство з обмеженою відповідальністю "Торгівельний дім "Меркурій" з позовом до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 про визнання договору частково недійсним.
Позовні вимоги вмотивовані наступним: 05.06.2009 року між позивачем та відповідачем укладено договір суборенди холодильного обладнання № 169.
Позивач вважає пункти 1.5, 5.3.8, 7.7 та 7.8 вказаного договору такими, що не відповідають чинному законодавству.
На підставі викладеного, позивач просить суд визнати недійсним договір суборенди холодильного обладнання № 169 від 05.06.2009 року у частині пунктів 1.5, 5.3.8, 7.7 та 7.8.
Також позивач просить стягнути з відповідача судові витрати.
Позивач у поясненнях по справі від 28.11.2011 р. повідомив про те, що договір суборенди холодильного обладнання №169 від 05.06.2009 р. не містить всіх суттєвих умов договору, а тому є неукладеним, тобто не створює для сторін прав та обов'язків. На підставі вказаного позивач вважає, що передбачені даним договором неустойка та застава, що вказані у спірних пунктах договору не відповідають вимогам ст. 546 ЦК України, оскільки забезпеченими можуть бути тільки існуючі зобов'язання та ті, що підлягають виконанню. Також позивач зауважив на тому, що п. 7.7 договору суборенди підлягає визнанню недійсним на підставі ч. 2 ст. 207 ГК України, оскільки даний пункт вимагає від позивача оплати непропорційно великого розміру санкцій і не встановлює аналогічних санкцій для відповідача.
На підставі вказаного просить позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.
Відповідач проти задоволення позовних вимог заперечує по мотивам, викладеним у відзиві на позов.
Розгляд справи відкладався в порядку статті 77 Господарського процесуального кодексу України.
Розглянувши матеріали справи, дослідивши представлені докази, заслухавши пояснення представників сторін, суд -
05.06.2009 р. між відповідачем по справі ( Орендодавець ) та позивачем (суборендар) був укладений договір №169 суборенди холодильного обладнання ( а. с. 14 - 16 ).
Відповідно до п. 1.1 вказаного договору орендодавець передає, а суборендар приймає у тимчасове користування наступне холодильне обладнання: холодильні вітрини - тринадцять штук, при умові, що суборендар зобов'язується здійснювати покупку продукції, яка вказана у п. 1.2 договору торгових марок виключно у орендаря.
Відповідно до п. 1.5 вказаного договору загальна заставна вартість обладнання складає 65 000 грн.
Відповідно до п. 3.1 вказаного договору орендодавець передає, а суборендар приймає обладнання з моменту підписання акту приймання - передачі.
У виконання вказаного відповідачем було передано позивачу передбачене договором холодильне обладнання, що підтверджується актом приймання - передачі від 05.06.2009 р. ( а. с. 17 ).
Відповідно до п. 5.3.8 вказаного договору сторони встановили, що у разі пошкодження, втрати або не повернення обладнання у встановлений строк, суборендар сплачує орендодавцю заставну вартість обладнання.
Також відповідно до п. 7.7. вказаного договору зазначено, що у разі порушення строку повернення орендованого обладнання ( якої - небудь його частини ) з суборенди суборендар ( позивач по справі ) сплачує орендодавцю ( відповідачу по справі ) штраф у розмірі 150% від заставної вартості орендованого обладнання.
Також у п. 7.8 вказаного договору сторонами було передбачено, що у разі, коли виникли обставини, встановлені п. п. 7.5, 7.6 і 7.7 даного договору, суборендар зобов'язаний повернути все, що було переміщено з обладнання, на протязі трьох календарних днів з моменту встановлення таких фактів орендодавцем і на протязі трьох календарних днів письмово повідомити про таке повернення орендодавця, а також на протязі трьох днів після пред'явлення орендодавцем відповідної вимоги про повернення з суборенди обладнання ( його частини ) передати орендодавцю не повернуте з суборенди обладнання. У разі не вчинення суборендарем дій в строки встановлені даним договором обладнання вважається повністю втраченим і суборендар, окрім штрафних санкцій, встановлених даним договором, зобов'язаний сплатити орендодавцю повну заставну вартість обладнання.
Позивач звернувся до суду з вказаним позовом, оскільки вважає пункти 1.5, 5.3.8, 7.7 та 7.8 вказаного договору такими, що не відповідають чинному законодавству, в зв'язку з чим просить суд вказані пункти договору визнати недійсними.
Дослідивши матеріали справи, суд дійшов висновку відмовити у задоволенні позовних вимог, виходячи з наступних підстав.
Позивач позовні вимоги обґрунтовує тим, що умови, зазначені у п. п. 1.5, 5.3.8 та 7.8 договору суборенди № 169 від 05.06.2009 р. не відносяться до основного зобов'язання по суборенді майна відповідно до ст. 779 Цивільного Кодексу України, так як в змісті договору № 169 не йдеться про усунення пошкоджень орендованого майна та/або про відшкодування збитків у зв'язку із неможливістю поновлення орендованого майна (його втратою).
З даного приводу суд зазначає, що відповідно до ст. 779 Цивільного кодексу України наймач зобов'язаний усунути погіршення речі, які сталися з його вини. У разі неможливості відновлення речі наймодавець має право вимагати відшкодування завданих йому збитків.
При таких обставинах посилання позивача на вищевказану норму є неправомірним, оскільки у вказаній нормі йдеться тільки про погіршення речі, а в п. п. 5.3.8 та 7.8 вищевказаного договору суборенди мова йдеться не тільки про випадок погіршення речі, переданої в суборенду, але і про її втрату та неповернення.
До того ж, вказуючи про обов'язок позивача сплатити вартість орендованого обладнання у разі настання вищевказаних випадків, сторони цим фактично визначили вартість майбутніх збитків у разі втрати обладнання.
Також у позовній заяві підставою недійсності п. п. 1.5, 5.3.8 та 7.8 договору позивач вказує визначення вартості обладнання у разі його втрати, пошкодження чи неповернення як заставної.
Обґрунтовуючи заявлені позовні вимоги, він посилається на ст. ст. 574 та 576 Цивільного кодексу України, що регулюють відносини застави та ст. ст. 4, 13 та 14 Закону України «Про заставу» та вважає, що вказані приписи не можуть бути застосовані у договорі суборенди.
Дослідивши спірний договір, суд дійшов висновку, що він не має ознак договору застави, а є договором суборенди майна.
Посилання позивача на вищевказані норми права суд вважає безпідставними, оскільки в договорі суборенди № 169 вказано про заставну, а саме загальну вартість орендованого майна.
Як встановлено судом, у договорі суборенди № 169 та в акті від 05.06.2009р. прийому - передачі орендованого обладнання до цього договору вказана саме загальна вартість орендованого майна, яка в договорі тільки називається як заставна вартість.
Відповідно до ст. 641 ЦК України пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна із сторін майбутнього договору. Пропозиція укласти договір має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття.
Відповідно до ст. 642 ЦК України відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною.
Відповідно до ч. 1 ст. 640 ЦК України договір є укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції.
Слід звернути увагу на те, що сторони при підписанні вказаного договору суборенди погодились з вказаними сумами та вимогами договору суборенди холодильного обладнання, про що свідчать підписи уповноважених представників сторін та відповідні печатки.
Отже, невірно застосована у договорі за погодженням сторін назва вартості - заставна не впливає на правовідносини, що склалися між сторонами на підставі спірного договору, та на їх юридичну оцінку.
Також позивач у позові посилається на ч. 2 ст. 549 Цивільного кодексу України та вважає, що п. 7.7 та п. 7.8 договору суперечать приписам вказаної норми, оскільки розмір штрафу встановлений від заставної вартості обладнання.
Відповідно до ч. 2 ст. 549 Цивільного кодексу України штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання.
Відповідно до ч. 1 ст. 224 Господарського кодексу України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено.
Відповідно до ч. 1 ст. 225 Господарського кодексу України до складу збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, включаються, зокрема, вартість втраченого, пошкодженого або знищеного майна, визначена відповідно до вимог законодавства.
Також суд зазначає, що відповідно до ч. 3 ст. 3 Цивільного Кодексу України загальними началами цивільного законодавства є свобода договору, тобто сторони в праві самі встановлювати вимоги договору, які не суперечать нормам діючого законодавства.
Оскільки спірний договір суборенди був підписаний сторонами добровільно, при цьому позивач по справі, як сторона за вищевказаним договором, не скористався своїм правом щодо складення протоколу розбіжностей до договору, отже сторони при укладенні вказаного договору погодились з його вимогами, в тому числі і відносно умов щодо визначення розміру та порядку застосування штрафних санкцій.
Таким чином, суд вважає, що сторони при укладенні договору встановили штрафні санкції за домовленістю, а тому п. 7.7 та п. 7.7 договору не суперечать приписам чинного законодавства.
Також позивач у позовній заяві в обґрунтування заявлених позовних вимог посилався також на положення ст. 207 Господарського кодексу України.
У письмових поясненнях від 28.11.2011р. та у судових засіданнях позивач конкретизував свої вимоги посиланням на ч. 2 ст. 207 Господарського кодексу України.
Відповідно до вимог ст. 207 ГК України господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Частиною 2 ст. 207 ГК України передбачено, що недійсною може бути визнано також нікчемну умову господарського зобов'язання, яка самостійно або в поєднанні з іншими умовами зобов'язання порушує права та законні інтереси другої сторони або третіх осіб. Нікчемними визнаються, зокрема, такі умови типових договорів і договорів приєднання, що:
виключають або обмежують відповідальність виробника продукції, виконавця робіт (послуг) або взагалі не покладають на зобов'язану сторону певних обов'язків;
допускають односторонню відмову від зобов'язання з боку виконавця або односторонню зміну виконавцем його умов;
вимагають від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця.
З даного приводу суд зазначає, що жодне з вказаних підстав, що зазначені в ст. 207 ГК України, про визнання зобов'язань недійсними не відповідають фактичним обставинам по справі, не порушають інтересів суспільства та держави, не порушають спеціальну правосуб'єктність, не виключають та не обмежують відповідальність виробників товарів, виконавців послуг, не допускають односторонньої відмови від зобов'язань, не вимагають від одержувача товарів або послуг непропорційних санкцій.
До того ж, ч. 2 ст. 207 ГК, що передбачає визнання недійсним зобов'язання, яке вимагає від одержувача товару (послуги) сплати непропорційно великого розміру санкцій у разі відмови його від договору і не встановлюють аналогічної санкції для виконавця (саме на яку посилається позивач) стосується умов типових договорів і договорів приєднання, до яких спірний договір не відноситься.
Позивач у поясненнях по справі від 28.11.2011 р. доповнив підстави позову, а саме вказав, що договір суборенди холодильного обладнання №169 від 05.06.2009 р. не містить всіх суттєвих умов договору, а тому є неукладеним, тобто не створює для сторін прав та обов'язків. На підставі вказаного позивач вважає, що передбачені даним договором неустойка та застава, що вказані у спірних пунктах договору не відповідають вимогам ст. 546 ЦК України, оскільки забезпечені можуть бути тільки існуючі зобов'язання та ті, що підлягають виконанню.
З даного приводу суд зазначає, що відповідно до ст. 22 ГПК України до початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.
Розгляд вказаної справи по суті розпочався 14.11.2011 р., про що було зазначено у судовому засіданні, яке фіксувалося за допомогою технічних засобів, а також в ухвалі ГС АР Крим від 14.11.201 р., а тому у позивача станом на 28.11.2011р. відсутнє право змінювати підстави позову.
Також суд зазначає, що фактичні дії сторін у виконання спірного договору за договором свідчать про те, що договір суборенди є укладеним. Визначення договору як неукладеного може мати місце на стадії укладення договору в разі, якщо сторони не досягли згоди з усіх його істотних умов, а не за наслідками виконання договору сторонами.
Вказану правову позицію підтримано Верховним судом України у постанові від 25.06.2011 р. по справі №7/221-09.
При таких обставинах суд дійшов висновку у задоволенні позовних вимог відмовити.
У судовому засіданні оголошені вступна та резолютивна частини рішення відповідно до статті 85 Господарського процесуального кодексу України. Повний текст рішення складений та підписаний згідно до вимог статті 84 Господарського процесуального кодексу України 21.12.2011 р.
З урахуванням викладеного, керуючись статями 33, 34, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд
У позові відмовити.
Суддя Господарського суду
Автономної Республіки Крим Колосова Г.Г.