"20" грудня 2011 р. Справа № 61/88
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
Головуючий суддя
суддіМуравйов О.В.
Полянський А.Г.
Яценко О.В.(доповідач у справі)
розглянувши матеріали
касаційної скаргиПриватного акціонерного товариства "Фінансова компанія "Сантанна"
на постановуКиївського апеляційного господарського суду від 27.09.2011р.
по справі№ 61/88 господарського суду міста Києва
за позовомВійськового прокурора Київського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України
до1. Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління капітального будівництва та інвестиції"
2. Товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Антар"
3. Приватного акціонерного товариства "Фінансова компанія "Сантанна"
пропро визнання недійсним договору № 40 від 10.12.2004 року
в судовому засіданні
взяли участь
представники сторін
від прокуратури
від позивача
від відповідача 3 ОСОБА_1 дов. № 2974 від 28.07.2011 року
ОСОБА_2 дов. № 220/17/д від 05.01.2011 року
ОСОБА_3 дов. б/н від 20.10.2011 року
Військова прокуратура Київського гарнізону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України звернулась до господарського суду міста Києва з позовною заявою до Державного підприємства Міністерства оборони України "Управління капітального будівництва та інвестиції" (далі за текстом -ДП МО України "Управління капітального будівництва та інвестиції"), товариства з обмеженою відповідальністю "Будівельна компанія "Антар" (далі за текстом -ТОВ "Будівельна компанія "Антар") та приватного акціонерного товариства "Фінансова компанія "Сантанна" (далі за текстом -ПАТ "Фінансова компанія "Сантанна") про визнання недійсним договору № 40 від 10.12.2004 року.
Рішенням господарського суду міста Києва від 15.06.2011 року у справі № 61/88 позовні вимоги військової прокуратури Київського гарнізону про визнання недійсним договору № 40 від 10.12.2004 року було задоволено в повному обсязі.
Не погоджуючись з винесеним рішенням закрите акціонерне товариство "Фінансова компанія "Сантанна" подало апеляційну скаргу, в якій просило скасувати рішення господарського суду міста Києва від 15.06.2011 року та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити у повному обсязі.
Апелянт вважає, що оскаржуване рішення суду прийняте судом з порушенням норм матеріального права при неповному з'ясуванні обставин, що мають значення для справи.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 27.09.2011 року апеляційну скаргу відповідача-3 залишено без задоволення, рішення господарського суду міста Києва від 15.06.2011 року у справі № 61/88 залишено без змін.
Не погоджуючись з прийнятою постановою ПАТ "Фінансова компанія "Сантанна", яке є правонаступником закритого акціонерного товариства "Сантанна", звернулось до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду міста Києва від 15.06.2011 року та постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.09.2011 року у справі № 61/88 та прийняти нове рішення у справі, яким відмовити у задоволенні позовних вимог в повному обсязі, аргументуючи свої вимоги порушенням норм права, зокрема ст. ст. 216, 267, 1130, 1131 Цивільного Кодексу України, ст. ст. 125, 126 Земельного кодексу України.
Учасників судового процесу відповідно до статті 1114 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) належним чином повідомлено про час і місце розгляду касаційної скарги.
Колегія суддів Вищого господарського суду України, переглянувши у касаційному порядку рішення суду першої інстанції та постанову апеляційної інстанції, на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши застосування судом першої та апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 10.12.2004 року між ДП МО України "Управління капітального будівництва та інвестицій", ТОВ "Будівельна компанія "Антар" та закритим акціонерним товариством "Фінансова компанія "Сантанна" було укладено договір № 40 про пайову (дольову) участь у будівництві, предметом якого є дольова (пайова) участь сторін у будівництві житлового будинку на земельній ділянці орієнтовною площею 1, 62 га, яка розташована за адресою: вул. Антонова (Повітрофлотський проспект, 30) у Солом'янському районі м. Києва.
Відповідно до п. 2.1. договору відповідач-3 вносить пай у вигляді грошових коштів на фінансування робіт (послуг, витрат) по відведенню земельної ділянки, проектуванню та будівництву шляхом здійснення оплати за власний рахунок всіх робіт з будівництва об'єкту, а часткою відповідача-1 є пай у вигляді майнового права використання земельної ділянки шляхом надання цієї ділянки під будівництво об'єкту.
Пунктом 2.3. вказаного Договору встановлено, що з метою реалізації будівництва об'єкту сторони приймають дольову (пайову) участь у будівництві шляхом внесення паїв.
Згідно п. 3.1. спірного Договору після введення об'єкту в експлуатацію відповідач-1 отримає частку в розмірі 20 % приміщень будинку, а відповідач-2 отримує частку в розмірі 80 % приміщень.
Як вбачається з матеріалів справи та вірно встановлено господарськими судами попередніх інстанцій спірний правочин за своєю природою є змішаним договором, оскільки останній містить елементи договору про сумісну діяльність та інвестиційного договору, які регулюються главою 77 Цивільного кодексу України та законом України "Про інвестиційну діяльність".
Відповідно до ч. 1 ст. 1130 Цивільного кодексу України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов'язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові.
Стаття 1132 Цивільного кодексу України встановлює, що за договором простого товариства сторони (учасники) беруть зобов'язання об'єднати свої вклади та спільно діяти з метою одержання прибутку або досягнення іншої мети.
Вкладом учасника вважається все те, що він вносить у спільну діяльність (спільне майно), в тому числі грошові кошти, інше майно, професійні та інші знання, навички та вміння, а також ділова репутація та ділові зв'язки (ч. 1 ст. 1133 вказаного Кодексу).
Згідно абзацу 2 ч. 1 ст. 1134 Цивільного кодексу України внесене учасниками майно, яким вони володіли на підставах інших, ніж право власності, використовується в інтересах усіх учасників і є їхнім спільним майном.
Відповідно до ст. ст. 125, 126 Земельного кодексу України право постійного користування на земельну ділянку виникає після одержання її користувачем документа, що посвідчує право постійного користування земельною ділянкою, та його державної реєстрації. Право постійного користування земельною ділянкою посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України.
З матеріалів справи вбачається, що ДП МО України "Управління капітального будівництва та інвестицій", у спільне зведення сторонами спірного об'єкта будівництва, було вкладено право користування земельною ділянкою за адресою: м. Київ, Солом'янський район, проспект Повітрофлотський, 30 (вулиця Антонова), військове містечко 29, а відповідачем-3, в свою чергу, грошові кошти на фінансування будівництва житлового будинку.
Місцевим та апеляційним господарськими судами було встановлено, що як на момент укладення спірного договору, так і на даний час, земельна ділянка за адресою: м. Київ, Солом'янський район, проспект Повітрофлотський, 30 (вулиця Антонова), військове містечко 29, право користування якою ДП МОУ "Управління капітального будівництва та інвестицій", за спірним Договором, зобов'язалось надати для будівництва житлового будинку, відведено у тимчасове користування квартирно-експлуатаційній частині Київського військового округу та належить до земель оборони, що підтверджується листом Київського квартирно-експлуатаційного управління Міністерства оборони України та рішенням звуженого засідання виконкому Київської міської Ради депутатів трудящих "Про поновлення відведення та закріплення меж земельних ділянок військових містечок Київського гарнізону у Залізничному районі м. Києва" № 51 від 31.08.1950 року.
Відповідно до ст. 77 Земельного кодексу України, яка кореспондується з положеннями ст. ст. 1, 4 Закону України "Про використання земель оборони", землями оборони визнаються землі, надані для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України. За погодженням з органами місцевого самоврядування або місцевими органами виконавчої влади і в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, військові частини можуть дозволяти фізичним і юридичним особам вирощувати сільськогосподарські культури, випасати худобу та заготовляти сіно на землях, наданих їм у постійне користування.
Відповідно до п. б, ч. 3, ст. 84 Земельного кодексу України встановлено, що до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну власність, належать землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничого та житлового призначення.
До земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать землі оборони (п. в, ч. 4, ст. 84 вказаного Кодексу).
З огляду на вищевказані норми, колегія суддів Вищого господарського суду України зазначає, що у ДП МО України "Управління капітального будівництва та інвестицій" право домовлятись про передачу військового майна у вигляді права користування земельною ділянкою будь-яким іншим особам, в тому числі у спільне користування, було відсутнє.
Таким чином, господарські суди попередніх інстанцій дійшли вірного висновку, що відповідач-1 не мав права передавати право користування земельною ділянкою, в тому числі у спільне користування, особам приватного права, з іншою метою, ніж цільове призначення цієї земельної ділянки та використовувати цю земельну ділянку в інтересах осіб приватного права, в тому числі у спільних інтересах, з огляду на те, що така земельна ділянка має використовуватись виключно для розміщення і постійної діяльності військових частин, установ, військово-навчальних закладів, підприємств та організацій Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, які дислокуються на території держави відповідно до завдань оборони, стратегічного плану застосування і завдань Збройних Сил України з урахуванням військово-адміністративного поділу території України та соціально-економічних умов районів дислокації.
Частиною 2 ст. 20 Земельного кодексу України встановлено, що зміна цільового призначення земель проводиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування.
Наслідками порушення порядку зміни цільового призначення земель, є визнання недійсними угод щодо земельних ділянок (п. б ст. 21 зазначеного Кодексу).
Проте, в порушення вищевказаних норм, сторонами спірного Договору при його укладенні було фактично змінено цільове призначення вказаних земель, які відносяться до земель оборони та не відводились уповноваженими органами для будівництва, експлуатації та обслуговування житлового комплексу з соціальною інфраструктурою.
Відповідності до ст. 1 Закону України "Про інвестиційну діяльність" інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект. Такими цінностями можуть бути кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери, рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності), а також права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права.
Указом Президента України "Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України та членів їх сімей" від 01.07.1993 року № 240/93 введено в дію Положення "Про інвестування будівництва та придбання житла для військовослужбовців Збройних Сил України", відповідно до п. 3 якого погашення інвестицій інвесторам, зазначеним у п. 1 цього Положення, виконується шляхом набуття ними у власність до 35 відсотків від загальної площі побудованого на інвестиційні кошти житла.
Порядок погашення інвестицій іншим інвесторам обумовлюється угодою (контрактом). Замовникам будівництва дозволено -Міністерствам та іншим центральним органам державної виконавчої влади, які мають військові формування, в окремих випадках збільшувати частку житла, яка передається у власність інвестора, до 50 відсотків.
Отже, вказаним Указом Президента України встановлено граничну частку житла, яке може бути передано інвестору в рахунок погашення інвестицій, а саме: до 50 відсотків.
Як вже було вказано вище спірний Договір є змішаним та містить елементи інвестиційного договору, а тому відповідно до вимог ст. 5 Закону України "Про інвестиційну діяльність" відповідач-1 є суб'єктами інвестиційної діяльності.
Таким чином, колегія суддів Вищого господарського суду України наголошує, що положення спірного Договору, якими загальну площу об'єкту будівництва розподілено у відношенні відповідачу-3 -80 % загальної площі завершеного будівництвом об'єкту, а відповідачу-1 -20 %, є такими, що суперечать нормам чинного законодавства, зокрема Цивільного кодексу України, Земельного кодексу України, Закону України "Про інвестиційну діяльність", Закону України "Про використання земель оборони".
Аналогічна правова позиція визначена Верховним Судом України в постанові Верховного Суду України від 20.02.2007 року.
Отже, колегія суддів касаційної інстанції приходить до висновку, що під час розгляду справи судомами попередніх інстанцій фактичні обставини справи встановлено на основі повного, всебічного і об'єктивного дослідження поданих доказів, висновки місцевого та апеляційного господарських судів відповідають цим обставинам і їм надана вірна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.
Підставою для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.
Відповідно до п. 1 ст. 1119 ГПК України касаційна інстанція за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити рішення першої інстанції або постанову апеляційної інстанції без змін, а скаргу -без задоволення.
Касаційна скарга залишається без задоволення, коли суд визнає, що рішення місцевого та постанова апеляційного господарських судів прийняті з дотриманням вимог матеріального та процесуального права, з'ясуванням всіх обставин, які мають значення для правильного вирішення спору.
За таких обставин, колегія суддів Вищого господарського суду України погоджується з висновками місцевого та апеляційного господарських судів, які відповідають матеріалам справи та чинному законодавству, у зв'язку з чим підстав для скасування чи зміни оскаржуваних судових актів не вбачається.
Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України, суд
1. Касаційну скаргу приватного акціонерного товариства "Фінансова компанія "Сантанна" на постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.09.2011 року у справі № 61/88 залишити без задоволення.
2. Постанову Київського апеляційного господарського суду від 27.09.2011 року у справі № 61/88 залишити без змін.
Головуючий суддя О. В. Муравйов
Судді А. Г. Полянський
О. В. Яценко