Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"02" грудня 2011 р. Справа № 5023/9397/11
вх. № 9397/11
Суддя господарського суду Буракова А.М.
при секретарі судового засідання Чепак А.О.
за участю представників сторін:
позивача - ОСОБА_1 дов. від07.09.2011 року.
відповідача - ОСОБА_2 дов. від 05.01.2011 року 3-ї особи < Текст > відповідача - < Текст > 3-ї особи < Текст >
розглянувши справу за позовом Приватного підприємства "ІРБІС", м.Первомайськ 3-я особа < Текст >
до Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" м. Харків 3-я особа < Текст >
про визнання недійсним кредитного договору від 07.02.2008 року за №11295391000
Приватне підприємство "ІРБІС" (позивач) звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до відповідача - Публічного акціонерного товариства "УкрСиббанк" м. Харків про визнання недійсним кредитного договору від 07.02.2008 року за №11295391000 укладений між ПАТ «Укрсиббанк» та ПП «Ірбіс». В обгрунтування позовних вимог, позивач посилається на те, що зміст Кредитного договору не відповідає нормам чинного законодавства, з урахуванням чого просить суд задовольнити позов у повному обсязі.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 10.11.2011 року було прийнято заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її розгляд у відкритому судовому засіданні на 21.11.2011 року о 12:15 годині.
У судовому засіданні 21.11.2011 року було оголошено перерву до 02.12.2011 року о 11:30 годині.
Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримує у повному обсязі та просить суд їх задовольнити з підстав викладених у позовній заяві. Надав пояснення по суті справи.
Представник відповідача у судовому засіданні проти позову заперечує у повному обсязі та просить суд в задоволені позову відмовити. Надав пояснення по суті справи.
Враховуючи те, що норми ст.38 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, п.4 ч.3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом в межах наданих ним повноважень створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, та вважає за можливе розгляд справи за наявними у справі і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.
Беручи до уваги, що відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доказування і подання доказів покладено на сторони, а також з огляду на те, сторони були попередженні про розгляд справи за наявними матеріалами у разі їх нез'явлення в засідання суду, суд згідно за статтею 75 Господарського процесуального кодексу України розглядає справу за наявними в ній матеріалами.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив наступне.
07.02.2008р. між Акціонерним комерційним інноваційним банком «Укрсиббанк» (відповідач) та ПП «Ірбіс» (відповідач) був укладений кредитний договір у національній валюті України в сумі 839688,00 грн. за №11295391000 (Договір).
Відповідно до умов, якого відповідач зобов"язаний надати позичальнику (позивачу), а позичальник забов"язався прийняти та належним чином використовувати і повернути Банку кредит (грошові кошти) у національній валюті України в сумі 839688,00 грн. в порядку та на умовах, визначених цим Договором. (п.1.1. Договору)
Позивач, як на підставу своїх позовних вимог, посилається на те, що Акціонерно комерційний інноваційний банк "УкрСиббанк" змінив назву на Публічне акціонерне товариство «УкрСиббанк» та що Банком, як стороною за кредитним договором не було повідомлено ПП «Ірбіс» щодо змін в назві та організаційній структурі. Між Відповідачем та підпрємством не укладалося додаткових угод щодо зміни сторони кредитного договору. Пропозицій про переукладення вище зазначеного договору до ПП «Ірбіс» не надходило. Та зазначено, що ПП «Ірбіс» не могло передбачити таких змін щодо Відповідача, що позбавило Підприємство вирішити питання про продовження стосовно укладення чи не укладення кредитного договору або уклали б його на інших умовах.
З приводу, цих тверджень суд зазначає наступне, що за загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Згідно ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. Кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту (ст. 345 ГК України).
У відповідності із статтею 173 Господарського кодексу України та статтею 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконати її обов'язку.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 Господарського кодексу України).
Відповідно до частини 7 статті 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.
Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
У відповідності до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Згідно ст.ст. 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Згідно з ст.ст. 526, 527, 530 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та в строк, встановлений для його виконання.
Таким чином, узагальнюючи вищевикладене, суд зазначає, що зміни в організації або в назві підприємства (установі, організації) не позбавляє сторін за договором від виконання основного зобов"язання, тим паче, не тягне за собою наслідків таких як визнання недійсності правочину.
Також позивач, у своїй позовній заяві, посилається на те, що сторони при укладанні спірного договору не дійшли згоди щодо відсоткової ставки, тому такий договір можна вважати неукладенним. Крім того, зазначає, що при укладенні кредитного договору Банком надано графік лише по погашенню частини (тіла) кредиту, стосовно сплати процентів в даному графіку інформація відсутня, тому відповідачем при укладенні спірного договору введено позивача в оману щодо дійсної процентної ставки.
Суд, розглянувши зазначені твердження позивача виходить з наступного.
Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплена презумпція правомірності правочину, за якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним.
Згідно з частиною 1 статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним.
Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Стаття 215 Цивільного кодексу України містить підстави для визнання правочину недійсним, зокрема, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, проте у випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно до ст. 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Отже, як вбачається з матеріалів справи, спірний договір, містить в собі всі істотні умови та вимоги, які передбачені діючим законодавством до даного договору, підстави для визнання недійсності правочину відсутні.
З урахуванням ст. 4-3 та ст. 33 ГПК України (судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень) суд зазначає, що обов'язок по доведенню існування в законі підстав для визнання недійсним спірного договору та внесених змін до договору покладений на позивача.
Проте, в даному випадку цей тягар доказування позивачем не витриманий. Доказів в обгрунтування своєї позиції у справі не надано.
В силу принципу змагальності судового процесу (ст. 4-3 та ст. 33 ГПК України) ризик ненадання необхідних доказів несе сторона, котра на них посилається.
Згідно ст. 32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу.
Відповідно до ч. 1 ст. 43 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
За таких обставин суд приходить до висновку про те, що позивачем не доведено обставин, на які вони посилаються, як на підставу своїх позовних вимог, а відтак позовні вимоги є безпідставними не доведеними матеріалами справи, такими, що не ґрунтуються на Законі, а отже не підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 ГПК України. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав державне мито покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином судові витрати у даній справі покладаються на позивача.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, статтями 192, 203, 533, 525, 526, 530, 629, 1054-1057 Цивільного кодексу України, ст.ст. 1, 4, 12, 22, 32, 33, 38, 43, 44, 49, ст.ст. 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд, - < Текст >
В позові відмовити повністю.
Суддя (підпис< Текст > Буракова А.М.
Повний текст рішення по справі 5023/9397/11 складено та підписано 05.12.2011 року.