Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"02" грудня 2011 р. Справа № 5023/9301/11
вх. № 9301/11
Суддя господарського суду Буракова А.М.
при секретарі судового засідання Чепак А.О.
за участю представників сторін:
позивача - ОСОБА_1 за дов. від 08.12.2010 року,
відповідача - не з'явився, 3-ї особи < Текст > відповідача - < Текст > 3-ї особи < Текст >
розглянувши справу за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_4, м. Харків 3-я особа < Текст >
до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3, м. Харків 3-я особа < Текст >
про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення від 25.03.2008 року
Фізична особа - підприємець ОСОБА_4, м. Харків (позивач) звернувся до господарського суду Харківської області з позовом до відповідача - Фізичної особи - підприємця ОСОБА_3, м. Харків про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення від 25.03.2008 року. В обґрунтування позовних вимог, позивач посилається на те, що спірний договір суперечить інтересам сторін та діючому законодавству, з урахуванням чого просить суд визнати недійсним договір оренди нежитлового приміщення від 25.03.2008 року з моменту його укладання.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 09 листопада 2011 року було прийнято заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її розгляд у відкритому судовому засіданні на 21 листопада 2011 року о 11:45 годині.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 21 листопада 2011 року розгляд справи було відкладено на 02.12.2011 року о 11:15 годині. Крім того, було клопотання (вх. 34366) представника позивача про витребування доказів - задоволено та зобов'язано відповідача надати до суду договір іпотеки, відповідно до якого були передані в іпотеку нежитлові приміщення за адресою АДРЕСА_1. В задоволенні клопотання представника відповідача про витребування з канцелярії господарського суду матеріалів справи 61/19-10 та 38/221-10 - відмовлено.
Представник позивача у судовому засіданні позовні вимоги підтримує у повному обсязі та просить суд їх задовольнити. Надав пояснення по суті справи.
Представник відповідача в призначене судове засідання не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, про час та місце проведення судового засідання був повідомлений належним чином, про що свідчить поштове повідомлення про вручення, яке міститься в матеріалах справи. Проте, до господарського суду Харківської області 28.11.2011 року була надана заява (вх. 35011) про застосування наслідків спливу позовної давності (в порядку ст. 267 ЦК України)також зазначено, що у разі нез'явлення представника відповідача у судові засідання, просить суд розглянути справу без участі представника відповідача та направити на адресу відповідача копію судового рішення по справі.
Надані документи були досліджені судом та долучені до матеріалів справи.
Враховуючи те, що норми ст.38 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, п.4 ч.3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом в межах наданих ним повноважень створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів, та вважає за можливе розгляд справи за наявними у справі і додатково поданими на вимогу суду матеріалами і документами.
Беручи до уваги, що відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України обов'язок доказування і подання доказів покладено на сторони, а також з огляду на те, сторони були попередженні про розгляд справи за наявними матеріалами у разі їх нез'явлення в засідання суду, суд згідно за статтею 75 Господарського процесуального кодексу України розглядає справу за наявними в ній матеріалами.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, всебічно та повно дослідивши матеріали справи та надані учасниками судового процесу докази, заслухавши пояснення представників сторін, суд встановив наступне.
25.03.2008р. між ФОП ОСОБА_3 (позивач) та ФОП ОСОБА_4 (відповідач) було укладено договір оренди нежитлового приміщення загальною площею 231,6 кв.м. в будинку за адресою : АДРЕСА_1 за цільовим призначенням - використання під кафе.
Строк дії договору оренди встановлено п.4.1 договору, з 25.03.2008р. по 25.02.2011р.
Відповідно до п.4.2 договору оренди , якщо одна із сторін в строк за 30 днів до закінчення строку дії договору оренди не повідомить іншу строну про розірвання договору , договір автоматично пролонгується на строк 35 місяців.
Також 25.03.2008р. між позивачем та відповідачем було укладено додаткову угоду до договору оренди від 25.03.2008р., якою викладено в новій редакції п.5.1 та п.5.2 договору оренди, у зв"язку з тим , що приміщення, яке передається в оренду , вимагає ремонту , орендодавець поступається на проведення ремонту грошовою сумою 107000,00грн. в рахунок майбутньої орендної плати, а орендар зобов"язується виконати цей ремонт та якщо буде потреба , вкласти свої додаткові кошти (п.5.1).
За загальним положенням цивільного законодавства, зобов'язання виникають з підстав, зазначених у статті 11 Цивільного кодексу України. За приписами частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов'язку, зокрема, є договори та інші правочини, інші юридичні факти. Підставою виникнення цивільних прав та обов'язків є дії осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.
Відповідно до вимоги ст.759 Цивільного кодексу України, згідно якої за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов'язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк, а також вимоги ст.901 Цивільного кодексу України, згідно якої за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу.
У відповідності із статтею 173 Господарського кодексу України та статтею 509 Цивільного кодексу України, господарським визнається зобов'язання, що виникає між суб'єктом господарювання та іншим учасником (учасниками) відносин у сфері господарювання з підстав, передбачених цим кодексом, в силу якого один суб'єкт (зобов'язана сторона, у тому числі боржник) зобов'язаний вчинити певну дію господарського чи управлінсько-господарського характеру на користь іншого суб'єкта (виконати роботу, передати майно, сплатити гроші, надати інформацію тощо), або утримуватися від певних дій, а інший суб'єкт (управлена сторона, у тому числі кредитор) має право вимагати від зобов'язаної сторони виконати її обов'язку.
Господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, з господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать (стаття 174 Господарського кодексу України).
Відповідно до частини 7 статті 179 Господарського кодексу України, господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом з урахуванням особливостей, передбачених цим кодексом.
Відповідно до статті 526 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу.
Частиною 1 статті 530 Цивільного кодексу України передбачено, якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
У відповідності до ст. 629 ЦК України договір є обов'язковим для виконання сторонами. Згідно ст.ст. 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом. Зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Частиною першою статті 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться.
Згідно з ст.ст. 526, 527, 530 Цивільного кодексу України зобов'язання має виконуватись належним чином, відповідно до умов договору та в строк, встановлений для його виконання.
Статтею 204 Цивільного кодексу України закріплена презумпція правомірності правочину, за якою правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або він не визнаний судом недійсним.
Згідно з частиною 1 статті 207 Господарського кодексу України, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним.
Вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Стаття 215 Цивільного кодексу України містить підстави для визнання правочину недійсним, зокрема, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.
Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається, проте у випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним.
Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).
Відповідно до ст. 203 Цивільного кодексу України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину є: 1. Зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. 2. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. 3. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. 4. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. 5. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. 6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно до ст. 207 Цивільного кодексу України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою.
Отже, як вбачається з матеріалів справи, спірний договір оренди, містить в собі всі істотні умови та вимоги, які передбачені діючим законодавством .
Щодо посилань позивача на ст. 9 ЗУ «Про іпотеку», відповідно до якої іпотекодавець має право виключно на підставі згоди іпотекодержателя: зводити, знищувати або проводити капітальний ремонт будівлі (споруди), розташованої на земельній ділянці, що є предметом іпотеки, чи здійснювати істотні поліпшення цієї земельної ділянки; передавати предмет іпотеки у наступну іпотеку: відчужувати предмет іпотеки: передавати предмет іпотеки в спільну діяльність, лізинг, оренду, користування.
Суд зазначає, що зазначене положення стосується виклячно правовідносин між іпотекодавцем та іпотекодержателем, проте зазначене положення не може означати те, що позивач по справі не повинен виконувати умови договору оренди.
Крім того, положеннями ст. 1 Закону України “Про Іпотеку” встановлено, що іпотекою є вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.
Таким чином, згідно наведеної вище норми, вбачається, що нерухоме майно, яке перебуває в іпотеці, залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, який в свою чергу може володіти та користуватись спірним майном на власний розсуд.
Крім того, в матеріалах справи наявна заява відповідача, відповідно до якої, зазначено, що заявлені позивачем вимоги про визнання договору оренди нежитлового приміщення від 25 березня 2008 року недійсним, заявлені після спливу загального строку позовної давності, встановленого ст. 257 Цивільного кодексу України трьохрічного строку позовної давності.
Відповідно до ст. 256 ЦК України, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Згідно статті 257 ЦК України, загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Пунктом 2 ст. 267 Цивільного кодексу України передбачено, що заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.
Згідно до положень ст. 267 Цивільного кодексу України заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності, позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Крім того, пунктом 5 ст.267 ЦК України передбачено, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності , порушене право підлягає захисту.
Відповідно до п.1 ст.261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
З матеріалів справи вбачається, що позивач просить визнати недійсним договір оренди нежитлового приміщення від 25 березня 2008 року, а тому перебіг строку позовної давності починається з 25.03.2008р., проте, з позовом позивач звернувся до суду лише 07.11.2011р. Відповідно до положень п.5 ст.267 ЦК України позивач доказів поважності спливу строків позовної давності суду не надав, а тому, суд прийшов до висновку про відсутність поважності причин пропуску строків позовної давності та необґрунтованість позовних вимог ФОП ОСОБА_4 до ФОП ОСОБА_3 про визнання недійсним договору оренди нежитлового приміщення від 25.03.2008 року.
З урахуванням ст. 4-3 та ст. 33 ГПК України (судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень) суд зазначає, що обов'язок по доведенню існування в законі підстав для визнання недійсним спірного договору покладений на позивача.
Проте, в даному випадку цей тягар доказування позивачем не витриманий. Доказів в обгрунтування своєї позиції у справі не надано.
В силу принципу змагальності судового процесу (ст. 4-3 та ст. 33 ГПК України) ризик ненадання необхідних доказів несе сторона, котра на них посилається.
За таких обставин суд приходить до висновку про те, що позивачем не доведено обставин, на які вони посилаються, як на підставу своїх позовних вимог, а відтак позовні вимоги є безпідставними, такими, що не ґрунтуються на Законі, а отже не підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 ГПК України. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав державне мито покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.Таким чином судові витрати суд покладає на позивача.
Враховуючи викладене та керуючись ст.ст. 6, 8, 19, 58, 124, 129 Конституції України, ст.ст.5, 203, 215, 207, 208, 256, 257, 267, 627 Цивільного кодексу України, ст.ст. 1, 3, 18 Закону України „Про іпотеку”, ст.ст. 1, 4, 12, 22, 33, 43, 47-49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд - < Текст >
В позові відмовити повністю.
Суддя (підпис< Текст > Буракова А.М.
Повний текст рішення по справі 5023/9301/11 складено та підписано 05.12.2011 року.