17.11.11 Справа № 5021/2672/2011.
За позовом: Товариства з обмеженою відповідальністю «ФАЛВІ», м. Суми
до відповідача: Акціонерного товариства відкритого типу «Свемон-Восток», м. Харків
про визнання договору дійсним
СУДДЯ КОТЕЛЬНИЦЬКА В.Л.
За участю представників сторін:
від позивача - ОСОБА_1 (довіреність № 82 від 05.10.2011 р.)
від відповідача - керуючий санацією Кузнєцова І.В.
При секретарі судового засідання Лаврик О.В.
Суть спору: позивач згідно поданого позову просить суд визнати дійсним та таким, що відповідає вимогам розділів 52, 53 Цивільного кодексу України договір суперфіцію № 1-ПС від 14.07.2011 р., укладений ним з відповідачем.
Відповідач письмового відзиву на позовну заяву не подав, в судовому засіданні представник відповідача пояснив, що для укладення нотаріально посвідченого договору суперфіцію відсутні правові підстави.
Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін та оцінивши наявні в матеріалах справи докази, суд
14 липня 2011 року між ТОВ «ФАЛВІ» (позивачем) та АТВТ «Свемон-Восток» (відповідачем) був укладений договір суперфіцію за № 1-ПС.
Відповідно до п. 1.1 укладеного договору відповідач надав, а позивач прийняв у безстрокове платне користування земельну ділянку, яка знаходиться на території Сумської міської ради для будівництва та експлуатації комплексу «Виробнича база за адресою: м. Суми, вул. Черкаська, 15/2», необхідних позивачу для здійснення своєї господарської діяльності.
З метою оформлення права власності на об'єкт завершеного будівництва відповідно до вимог чинного законодавства, позивач листом № 37 від 29.08.2011 р. звернувся до відповідача з пропозицією нотаріально посвідчити укладений між ними договір суперфіцію № 1-ПС.
Відповідач листом від 31.08.2011р. повідомив позивача, що не вбачає підстав для вчинення зазначених дій, в зв'язку з чим позивач був змушений звернутись до господарського суду з вимогою визнати дійсним договір суперфіцію № 1-ПС, укладений ним з АТВП «Свемон-Восток».
Разом з тим, суд зазначає, що не вбачає підстав для задоволення поданого позову з огляду на наступне:
Відносини, що виникли між сторонами у справі регулюються положеннями глави 16-1 Земельного кодексу України («Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови») та глави 34 Цивільного кодексу України («Право користування чужою земельною ділянкою для забудови»).
Відповідно до частини 1 статті 120-1 Земельного кодексу України право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис) і право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) виникають на підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для таких потреб, відповідно до Цивільного кодексу України.
Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій) може виникати також на підставі заповіту.
Згідно частини 5 цієї статті укладення договорів про надання права користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України з урахуванням вимог цього Кодексу.
Аналогічні підстави виникнення права користування чужою земельною ділянкою для забудови містяться в частині 1 статті 413 Цивільного кодексу України, відповідно до приписів якої власник земельної ділянки має право надати її в користування іншій особі для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель (суперфіцій). Таке право виникає на підставі договору або заповіту.
При цьому, суд зазначає, що договір про встановлення суперфіцію укладається в письмовій формі (ст.ст. 206, 208 Цивільного кодексу України), вимога щодо нотаріального посвідчення законодавством не передбачена. Натомість, чинним законодавством встановлена вимога щодо необхідності державної реєстрації такого договору (ст.ст. 182, 210 Цивільного кодексу України, ст. 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень»).
Так, стаття 210 Цивільного кодексу України встановлює, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках, встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації.
Стаття 4 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» (зокрема частина 1) вказує на те, що обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, а саме:
1) право власності на нерухоме майно;
2) право володіння; право користування (сервітут); право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); право забудови земельної ділянки (суперфіцій); право господарського відання; право оперативного управління; право постійного користування та право оренди земельної ділянки; право користування (найму, оренди) будівлею або іншими капітальними спорудами, їх окремими частинами; іпотека; довірче управління майном;
3) інші речові права відповідно до закону;
4) податкова застава, предметом якої є нерухоме майно, та інші обтяження.
Крім того, частиною 3 статті 640 ЦК України передбачено, що договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
Згідно частини 2 статті 220 ЦК України якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Однак, суд зазначає, що правила статті 220 Цивільного кодексу України не поширюються на правочини, які підлягають державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210, 640 ЦК України пов'язується з державною реєстрацією, тому вони є неукладеними і такими, що не породжують для сторін права та обов'язки.
Так, відповідно до п.13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін. При розгляді таких справ суди повинні з'ясувати, чи підлягає правочин обов'язковому нотаріальному посвідченню, чому він не був нотаріально посвідчений, чи дійсно сторона ухилилася від його посвідчення та чи втрачена така можливість, а також чи немає інших підстав нікчемності правочину. У зв'язку з недодержанням вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину договір може бути визнано дійсним лише з підстав, встановлених статтями 218 та 220 ЦК. Інші вимоги щодо визнання договорів дійсними, в тому числі заявлені в зустрічному позові у справах про визнання договорів недійсними, не відповідають можливим способам захисту цивільних прав та інтересів. Такі позови не підлягають задоволенню.
Відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Оскільки, укладаючи договір суперфіцію від 14.07.2011р., сторони не домовлялися про його нотаріальне посвідчення, діюче законодавство також не вимагає обов'язкового нотаріального посвідчення цього договору, за таких обставин суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для застосування правил ст.220 Цивільного кодексу України та визнання судом договору суперфіцію від 14.07.2011р. дійсним, та про відмову в задоволенні позову.
На підставі викладеного, керуючись ст.ст.44-49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. В задоволенні позову - відмовити.
СУДДЯ (підпис) КОТЕЛЬНИЦЬКА В.Л.
Повний текст рішення складено 22.11.11р.