21036, м. Вінниця, Хмельницьке шосе, 7 тел. 66-03-00, 66-11-31 http://vn.arbitr.gov.ua
30 листопада 2011 р. Справа 7/166/2011/5003
за позовом: Ілляшівської сільської ради Тростянецького району Вінницької області, с.Ілляшівка, Тростянецький район, Вінницька область < адреса позивача >
до: Приватного підприємства "Надія-Е", смт. Літин, Літинського району, Вінницької області < адреса відповідача >
про стягнення 4 500,00 грн. та визнання недійсним договору №16 від 06.05.2009 р.
Головуючий суддя Банасько О.О.
Cекретар судового засідання Ольхова Т.О.
Представники:
позивача: Василенко Л.Д. - голова Ілляшівської сільської ради, посвідчення № 070, паспорт серія НОМЕР_1 виданий 18.02.1998 року.
відповідача: не з'явився.
Ілляшівською сільською радою Тростянецького району Вінницької області, с.Ілляшівка, Тростянецький район, Вінницька область заявлено позов до Приватного підприємства "Надія-Е", смт. Літин, Літинського району, Вінницької області про стягнення 4 500,00 грн. та визнання недійсним договору №16 від 06.05.2009 року.
Ухвалою від 31.10.2011 року за вказаним позовом порушено провадження у справі № 7/166/2011/5003 та призначено до розгляду на 16.11.2011 року.
Ухвалою суду від 16.11.2011 року розгляд справи відкладено до 30.11.2011 року.
В судове засідання призначене на 30.11.2011 року представник відповідача не з'явився, причин неявки не повідомив, документів витребуваних ухвалою суду не надав, хоча про час та місце судового засідання повідомлявся належним чином, що підтверджується поштовим відправленням від 30.11.2011 року (вх.№ 6768), яке наявне в матеріалах справи.
Згідно витягу з ЄДРЮОФОП № 11220990 місцезнаходженням відповідача значиться вул. Лесі Українки, буд. 51, смт. Літин, Вінницька область, 22300, яка є ідентичною тій по якій було направлено ухвалу від 16.11.2011 року.
Відповідно до вимог частин 1, 3 ст.18 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних та фізичних осіб-підприємців", якщо відомості, які підлягають внесенню до Єдиного державного реєстру, були внесені до нього, то такі відомості вважаються достовірними і можуть бути використані в спорі з третьою особою, доки до них не внесено відповідних змін.
Виходячи з вимог ч.2 ст.34 Господарського процесуального кодексу України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.
Варто зазначити, що відповідно до ч. 1 ст. 64 ГПК України ухвала про порушення провадження у справі надсилається зазначеним особам за повідомленою ними господарському суду поштовою адресою. У разі ненадання сторонами інформації щодо їх поштової адреси, ухвала про відкриття провадження у справі надсилається за адресою місцезнаходження (місця проживання) сторін, що зазначена в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців. У разі відсутності сторін за такою адресою, вважається, що ухвала про порушення провадження у справі вручена їм належним чином.
При неявці відповідача в судове засідання суд враховує, що відповідно до ч.1 ст.19 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців" у разі якщо зміна відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі, не пов'язана із змінами, що вносяться до установчих документів юридичної особи, або не підлягає державній реєстрації, особа, уповноважена діяти від імені юридичної особи (виконавчого органу), подає (надсилає рекомендованим листом з описом вкладення) державному реєстратору за місцезнаходженням реєстраційної справи юридичної особи заповнену реєстраційну картку про внесення змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі.
Крім того суд звертає увагу на п.4 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 02.06.2006 року № 01-8/1228 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році", п.11 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 15.03.2007 року № 01-8/123 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2006 році" в яких наголошується, що до повноважень господарських судів не віднесено установлення фактичного місцезнаходження юридичних осіб або місця проживання фізичних осіб - учасників судового процесу на час вчинення тих чи інших процесуальних дій. Тому відповідні процесуальні документи надсилаються господарським судом згідно з поштовими реквізитами учасників судового процесу, наявними в матеріалах справи.
Також суд зазначає, що відповідно до пункту 3.5.11 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Вищого господарського суду України від 10.12.2002 року № 75 (з подальшими змінами), перший, належним чином підписаний, примірник процесуального документа (ухвали, рішення, постанови) залишається у справі; на звороті у лівому нижньому куті цього примірника проставляється відповідний штамп суду з відміткою про відправку документа, що містить: вихідний реєстраційний номер, загальну кількість відправлених примірників документа, дату відправки, підпис працівника, яким вона здійснена.
Як наголошується в п.19 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 13.08.2008 року № 01-8/482 "Про деякі питання застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у першому півріччі 2008 року" дана відмітка, за умови, що її оформлено відповідно до наведених вимог названої Інструкції, є підтвердженням належного надсилання копій процесуального документа сторонам та іншим учасникам судового процесу.
На першому примірнику ухвал від 30.10.2011 року та від 16.11.2011 року, які наявні в справі, є штамп суду з відміткою про відправку документа. Дана відмітка оформлена відповідно до вимог Інструкції з діловодства в господарських судах України наведених вище, а тому суд дійшов висновку, що вона є підтвердженням належного надсилання копій процесуального документа сторонам.
Враховуючи викладене суд вважає, що вжив всі залежні від нього заходи для повідомлення відповідача належним чином про час і місце розгляду судової справи і забезпечення явки останнього в судове засідання для реалізації ним права на судовий захист своїх прав та інтересів.
При цьому суд враховує, що статтею 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованою Верховною Радою України (Закон України від 17.07.1997 року № 475/97 - ВР), кожній особі гарантовано право на справедливий і відкритий розгляд при визначенні її громадських прав і обов'язків впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.
Враховуючи те, що норми ст.ст.38, 65 Господарського процесуального кодексу України, щодо обов'язку господарського суду витребувати у сторін документи і матеріали, необхідні для вирішення спору, кореспондуються з диспозитивним правом сторін подавати докази, п.4 ч.3 ст. 129 Конституції України визначає одним з принципів судочинства свободу в наданні сторонами суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, суд вважає, що господарським судом в межах наданих ним повноважень створені належні умови для надання сторонами доказів та здійснені всі необхідні дії щодо витребування додаткових доказів.
Проте, відповідач своїм правом на участь у засіданні суду та наданні письмових або усних пояснень не скористався, а тому, беручи до уваги приписи ч.1 ст.69 ГПК України щодо строків вирішення спору та той факт, що неявка в засідання суду відповідача або його представника, належним чином та відповідно до законодавства повідомленого про дату, час та місце судового засідання, не перешкоджає розгляду справи суд дійшов висновку про розгляд справи за наявними у ній матеріалами, відповідно до приписів ст. 75 Господарського процесуального кодексу України.
За відсутності відповідного клопотання справа розглядається без фіксації судового процесу технічними засобами.
Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, з'ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтується позов, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті судом встановлено наступне.
06.05.2009 року між Ілляшівською сільською радою Тростянецького району Вінницької області (Замовник) та Приватним підприємством "Надія-Е" (Виконавець) укладено договір № 16 на виконання проектних робіт (а.с.43-45, т.1).
Відповідно п.1.1 Договору Виконавець бере на себе зобов'язання на власний ризик виконати проектні роботи по виготовленню проектно-кошторисної докумен тації на "Капітальний ремонт дорожнього покриття по вул. 8 Березня в с. Ілляшівка Тростянецького району".
Згідно п.1.2 Договору Виконавець виконує роботи і здає Замовнику згідно акту виконаних робіт, що є додатком до Договору і є його невід'ємною частиною.
Робота вважається виконаною після підписання акту виконання робіт Замовником або повноважним представником Замовника (п.1.5 Договору).
Замовник зобов'язаний прийняти результати виконаних робіт в термін 7-и днів з моменту письмового повідомлення про їх виконання (п.2.2 Договору).
Якщо Замовник виявить припущені Виконавцем відступи від умов цього Договору або недоліки в роботі, погіршуючи її результати, він має право вимагати їх ліквідації у встановленому цим Договором порядку (п. 2.3 Договору).
Відповідно п.2.4 Договору Замовник зобов'язаний здійснити оплату виконаних робіт згідно догово ру протягом 7-и робочих днів з моменту підписання акту виконаних робіт.
Виконавець зобов'язаний своєчасно і якісно, відповідно до Державних будівельних норм, виконувати роботи і передавати Замовнику всі резу льтати виконаних робіт (п.3.2 Договору).
У разі невиконання або не належного виконання своїх обов'язків кожна із сторін має право достроково розірвати Договір з повідомленням другої сторони в термін 3-х днів (п.4.1 Договору).
У випадку несвоєчасного початку виконання робіт або виконання з суттєвими порушеннями строків, передбачених умовами Догово ру, Замовник має право достроково розірвати Договір з пред'явленням вимог про відшкодування збитків (п.4.2 Договору).
Як вбачається із матеріалів справи 06.05.2009 року між сторонами підписано акт виконаних робіт від 06.05.2009 року відповідно до якого Замовником отримано робочий проект (документація) проектно-кошторисної документації на "Капітальний ремонт дорожнього покриття по вул.8 Березня в с.Ілляшівка Тростянецького району" (а.с.46, т.1).
Судом встановлено, що позивачем згідно платіжного доручення № 5 від 06.05.2009 року перераховано грошові кошти в сумі 4 500,00 грн. за виготовлення проектно-кошторисної документації (а.с.47, т.1).
Як вказує позивач для погодження та виділення грошових коштів зазначену проектно-кошторисну документацію надано до головного управління житлово-комунального господарства, енергетики та зв'язку Вінницької обласної державної адміністрації під час чого було виявлено, що у Приватного підприємства "Надія-Е" відсутня ліцензія на такий вид діяльності, як виконання проектних робіт для ремонту дорожного покриття.
10.06.2010 року та 17.06.2010 року на адресу відповідача надіслано листи № 79 та № 82 відповідно з вимогою повернення грошових коштів в сумі 4500,00 грн. сплачених за виготовлення проектно-кошторисної документації, оскільки такі роботи були проведені без наявності відповідної ліцензії на таку діяльність (а.с.83, т.1).
За твердженням позивача відповідачем відповіді на листи надано не було, кошти в сумі 4 500, 00 грн. повернено не було.
Неповернення грошових коштів та відсутність у відповідача ліцензії спонукала позивача звернутись з відповідним позовом до суду.
Як вбачається із матеріалів справи обґрунтовуючи позовні вимоги про визнання недійсним договору позивач посилається на те, що при укладенні оспорюваного правочину було порушено діюче законодавство, а також встановлені законодавством наслідки визнання договору недійсним в судовому порядку.
В якості нормативно-правової підстави позовних вимог позивач посилається на приписи ст.ст. 91, 203, 215, 216, 227 ЦК України тощо.
Враховуючи встановлені обставини справи суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позову виходячи з наступного.
Стаття 11 Цивільного кодексу України вказує, що цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки, й серед підстав виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, передбачає договори та інші правочини.
Як зазначено в ст.174 Господарського кодексу України, господарські зобов'язання можуть виникати, зокрема, із господарського договору та інших угод, передбачених законом, а також з угод, не передбачених законом, але таких, які йому не суперечать.
Виходячи із змісту договору, характеру взятих на себе зобов'язань, з підписанням 06.05.2009 року сторонами договору № 16 між ними виникли правовідносини регулювання яких здійснюється § 4 (Підряд на проектні та пошукові роботи) Глави 61 ЦК України (Підряд) (ст.ст.887-891 ЦК України).
Згідно ч.1 ст.887 ЦК України за договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт підрядник зобов'язується розробити за завданням замовника проектну або іншу технічну документацію та (або) виконати пошукові роботи, а замовник зобов'язується прийняти та оплатити їх.
Згідно п.1 ч.1 ст.889 ЦК України замовник зобов'язаний, якщо інше не встановлено договором підряду на проведення проектних та пошукових робіт сплатити підрядникові встановлену ціну після завершення усіх робіт чи сплатити її частинами після завершення окремих етапів робіт або в іншому порядку, встановленому договором або законом;
У п.1 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" вказано, що угода може бути визнана недійсною з підстав, передбачених законом. Загальні підстави і наслідки недійсності угод встановлені статтею 48 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс), за якою недійсною визнається угода, що не відповідає вимогам закону. Правило, встановлене цією нормою, повинно застосовуватись в усіх випадках, коли угода вчинена з порушенням закону і не підпадає під дію інших норм, які встановлюють спеціальні підстави та наслідки недійсності угод, зокрема статей 49, 50, 56, 57, 58 Цивільного кодексу, абзацу другого пункту 6 статті 29 Закону України "Про приватизацію державного майна", пункту 2 статті 20 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)", пункту 3 статті 14 Закону України "Про оренду землі" тощо. При цьому вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Згідно п.2 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" судам необхідно враховувати, що згідно із статтями 4, 10 та 203 ЦК зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України (статті 1, 8 Конституції України). Відповідність чи невідповідність правочину вимогам законодавства має оцінюватися судом відповідно до законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.
В п.10 роз'яснення Вищого Арбітражного суду України від 12.03.1999 року № 02-5/111 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" зазначено, що відповідність чи невідповідність угоди вимогам законодавства має оцінюватися господарським судом стосовно законодавства, яке діяло на момент укладення спірної угоди. У разі коли після укладення угоди набрав чинності акт законодавства, норми якого інакше регулюють договірні відносини, ніж ті, що діяли в момент укладення угоди, сторони вправі керуватися умовами договору, а не цим нормативним актом, якщо останній не має зворотної сили.
В п.7 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 року № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.
Згідно з підпунктом 2 частини 2 статті 16 ЦК України одним із способів захисту судом цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.
Загальні підстави визнання недійсними угод і настання відповідних наслідків встановлені статтями 215, 216 ЦК України.
Так, відповідно до частин 1 та 3 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу, відповідно до яких, зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Частиною 1 ст.227 ЦК України встановлено, що правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.
Коло видів діяльності, на здійснення яких необхідно отримати ліцензії, визначається ЗУ "Про ліцензування певних видів підприємницької діяльності", ГК, а також іншими законами.
Стаття 227 надає суду право визнавати недійсними правочини, вчинені без відповідного дозволу, який іменується ліцензією, а відтак ця стаття не поширюється на правочини, на вчинення яких необхідно мати інші дозволи.
Згідно ч.3 ст.91 ЦК зазначено, що юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії).
Відповідно до закону ліцензією є документ державного зразка, який засвідчує право суб'єкта господарювання на провадження зазначеного в ньому виду господарської діяльності протягом визначеного строку за умови виконання ліцензійних умов (ст. 14 ГК України, ст. 1 ЗУ "Про ліцензування певних видів господарської діяльності").
Юридична особа вважається такою, що не має ліцензії, якщо: а) вона не отримала ліцензії; б) ліцензія відкликана відповідним органом; в) закінчився строк дії ліцензії.
Згідно ч.2 ст.2 ЗУ "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" (в редакції на момент укладення оспорюваного правочину) ліцензування банківської діяльності, професійної діяльності на ринку цінних паперів, діяльності з надання фінансових послуг, зовнішньоекономічної діяльності, ліцензування діяльності в галузі телебачення і радіомовлення, ліцензування у сфері електроенергетики та використання ядерної енергії, ліцензування у сфері освіти, ліцензування у сфері інтелектуальної власності, виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами, у сфері телекомунікацій, будівництві здійснюється згідно з законами, що регулюють відносини у цих сферах.
Згідно ч.1 ст.17 ЗУ "Про архітектурну діяльність" (в редакції на момент укладення оспорюваного правочину) господарська діяльність, пов'язана із створенням об'єктів архітектури, підлягає ліцензуванню відповідно до законодавства.
Статтею 1 названого Закону (в редакції на момент укладення оспорюваного правочину) встановлено, що об'єктами архітектурної діяльності (об'єкти архітектури) є будинки і споруди житлово-цивільного, комунального, промислового та іншого призначення, їх комплекси, об'єкти благоустрою, садово-паркової та ландшафтної архітектури, монументального і монументально-декоративного мистецтва, території (частини територій) адміністративно-територіальних одиниць і населених пунктів, а проектом є документація для будівництва об'єктів архітектури, що складається з креслень, графічних і текстових матеріалів, інженерних і кошторисних розрахунків, які визначають містобудівні, об'ємно-планувальні, архітектурні, конструктивні, технічні та технологічні рішення, вартісні показники конкретного об'єкта архітектури, та відповідає вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил.
Виходячи з наведених вище приписів законодавчих норм суд приходить до висновку, що діяльність відповідача по виконанню проектних робіт стосовно капітального ремонту дорожнього покриття на момент на момент укладення оспорюваного правочину підпадала під ознаки ліцензованої діяльності.
Разом з тим судом встановлено, що такої ліцензії у відповідача, як на момент укладення оспорюваного правочину так і на момент розгляду даної справи немає.
Факт відсутності у відповідача ліцензії на здійснення проектувальних робіт по ремонту автомобільних доріг підтверджується листом інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Вінницькій області від 28.11.2011 року № 05-20-668.
Враховуючи наведене вище суд приходить до висновку про те, що оспорювана угода вимогам законодавства не відповідає, оскільки при її укладенні у відповідача була відсутня ліцензія наявність якої для здійснення проектних робіт по ремонту автомомобільних доріг встановлено імперативними нормами ч.2 ст.2 ЗУ "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" та ч.1 ст.17 ЗУ "Про архітектурну діяльність"" (в редакції на момент укладення оспорюваного правочину).
Згідно приписів ч.1 ст.216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.
Як визначає ст.32 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до ст.ст. 34, 43 Господарського процесуального кодексу України докази подаються сторонами та іншими учасниками судового процесу. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення для господарського суду не є обов'язковим.
За змістом статті 33 Господарського процесуального кодексу України, обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги і заперечення.
Всупереч наведеним вище нормам та вимогам ухвали суду відповідач не подав до суду жодних доказів в спростування позовних вимог позивача щодо визнання недійсним договору та стягнення 4500,00 грн. оплати за нього.
Також суд розглянувши вимогу позивача про відшкодування 500,00 грн. витрат на оплату правової допомоги вважає, що остання задоволенню не підлягає виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 44 ГПК України судові витрати складаються з судового збору, сум, що підлягають сплаті за проведення судової експертизи, призначеної господарським судом, витрат, пов'язаних з оглядом та дослідженням речових доказів у місці їх знаходження, оплати послуг перекладача, адвоката та інших витрат, пов'язаних з розглядом справи.
З пункту 10 роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 04.03.1998 року № 02-5/78 "Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України" вбачається, що витрати позивачів та відповідачів, пов'язані з оплатою ними послуг адвокатів, адвокатських бюро, колегій, фірм, контор та інших адвокатських об'єднань з надання правової допомоги щодо ведення справи в господарському суді, розподіляються між сторонами на загальних підставах, визначених частиною п'ятою статті 49 ГПК.
Відшкодування цих витрат здійснюється господарським судом шляхом зазначення про це у рішенні, ухвалі, постанові за наявності документального підтвердження витрат , як-от угоди про надання послуг щодо ведення справи у суді та/або належно оформленої довіреності, виданої стороною представникові її інтересів у суді, і платіжного доручення або іншого документа, який підтверджує сплату відповідних послуг.
Виходячи з викладеного, відшкодування витрат пов'язаних з оплатою послуг адвоката з надання правової допомоги можливе при сукупності наступних підстав: послуги повинні надаватись адвокатом (адвокатським бюро, колегією, фірмою, конторою чи іншими адвокатськими об'єднаннями); реальної оплати таких послуг до прийняття рішення у справі та підтвердження цієї оплати відповідними фінансовими документами .
Відповідно до ч. 3 ст. 48 ГПК витрати, що підлягають сплаті за послуги адвоката, визначаються у порядку, встановленому Законом України "Про адвокатуру". Дія цього Закону поширюється тільки на осіб, які є адвокатами. Поняття особи, яка є адвокатом, наводиться в ст. 2 Закону України "Про адвокатуру", де зазначено, що адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менше двох років, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України. Згідно ст.12 вказаного Закону, оплата праці адвоката здійснюється на підставі письмової угоди між громадянином чи юридичною особою і адвокатським об'єднанням чи адвокатом.
Відповідно до ст.49 ГПК України, суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.
Як вбачається із матеріалів справи позивачем не надано доказів того, що представництво його інтересів в суді здійснював адвокати, а також належних доказів сплати витрат за отримані юридичні послуги адвокату.
Так, незважаючи на вимоги ухвали від 16.11.2011 року стосовно надання письмового пояснення з наданням підтверджуючих доказів в якому обґрунтувати вимогу про стягнення 500,00 грн. витрат на юридичну допомогу (платіжні доручення, виписки банку, договори тощо) позивачем не надано жодного доказу як то договору, свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, договору, ордера тощо.
За таких обставин, суд дійшов висновку про часткове задоволення позову з врахуванням вищевикладених мотивів щодо відмови в задоволенні позову в частині стягнення витрат на правову допомогу.
30.11.2011 року в судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Керуючись ст.ст. 4-3, 4-5, 22, 32, 33, 34, 36, 43, 44, 45, 46, 47, 49, 82, 84, 87, 115, 116 Господарського процесуального кодексу України, суд-
1. Позов задовольнити частково.
2. Визнати недійсним договір № 16 від 06.05.2009 року на виконання проектних робіт укладений між Ілляшівською сільською радою Тростянецького району Вінницької області та Приватним підприємством "Надія-Е", смт.Літин Літинського району Вінницької області.
3. Стягнути з Приватного підприємства "Надія-Е", вул. Лесі Українки, буд. 51, смт. Літин, Літинський район, Вінницька область, 223000 (інформація про реквізити - ідентифікаційний код - 36102072) на користь Ілляшівської сільської ради Тростянецького району Вінницької області, вул. Братів Попиків, 65, с.Ілляшівка, Тростянецький район, Вінницька область, 24330 (інформація про реквізити - ідентифікаційний код - 04331060) - 4 500 грн. 00 коп. - боргу, 187 грн. 00 коп. - відшкодування витрат пов'язаних зі сплатою державного мита та 236 грн. 00 коп. - відшкодування витрат на інформаційно-технічне забез6печення судового процесу.
4. В стягненні витрат на оплату правової допомоги в сумі 500 грн. 00 коп. відмовити.
5. Видати наказ після набрання рішенням законної сили.
6. Копію рішення надіслати відповідачу рекомендованим листом з повідомленням про вручення поштового відправлення.
Суддя Банасько О.О.
Повний текст рішення суду оформлено і підписано відповідно до вимог ст.84 ГПК України 05 грудня 2011 р.
віддрук. 2 прим.:
1 - до справи.
2 - відповідачу - вул.Лесі Українки, 51, смт.Літин, Літинського району, Вінницької області, 22300.