79018, м. Львів, вул. Чоловського, 2
21 листопада 2011 р. м. Львів № 2а-12535/11/1370
12 год. 36 хв.
Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Сподарик Н.І., за участі секретаря судового засідання Янчака П.О., представника позивача Зеліска Т.М., розглянув у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом управління Пенсійного фонду України в Буському районі Львівської області до Відділу державної виконавчої служби Буського районного управління юстиції у Львівській області про скасування постанови про накладення штрафу,
встановив:
Управління Пенсійного фонду України в Буському районі Львівської області (далі -УПФУ в Буському районі) звернулося до Львівського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Відділу державної виконавчої служби Буського районного управління юстиції у Львівській області про скасування постанови про накладення штрафу (далі - ВДВС Буського РУЮ) з позовною вимогою: скасувати постанову про накладення штрафу у сумі 680 грн. від 19.10. 2011 року ВП № 28372753.
Позовні вимоги обґрунтовано тим, що на виконання рішення суду позивач відповідним Розпорядженням нарахував стягувачу у виконавчому провадженні ОСОБА_2 підвищення до пенсії як дитині війни, а пенсійну справу ОСОБА_2 скерував Головному управлінню ПФУ у Львівській області, про що листом від 04.08.2011 року повідомив державного виконавця. Оскільки пенсійні виплати здійснюються з урахуванням наявного фінансового ресурсу бюджету Пенсійного фонду України на 2011 рік, рішення суду не виконано з незалежних від боржника причин, а тому підстав для прийняття постанови від 19.10.2011 року про накладення штрафу, на його думку, не було. Представник позивача у судовому засіданні таку позицію підтримав, просив позов задовольнити.
Відповідач заперечив позовну заяву з підстав викладених у письмових запереченнях від 18.11.2011 року за № 09-20/9856 за вх. № 53724, просив справу розглядати без участі представника відповідача. Спростовуючи твердження позивача, постанова про накладення штрафу винесена з дотриманням вимог ст.ст. 11, 75, 89 Закону України «Про виконавче провадження». Позивач лише частково виконав рішення суду, а невиконання судового рішення є підставою для відповідальності, встановленою законом.
Суд заслухав пояснення представника позивача, повно та всебічно дослідив долучені до матеріалів справи письмові докази та встановив наступні фактичні обставини справи :
На підставі виконавчого листа № 2а-10131/2008, виданого Львівським окружним адміністративним судом 14.07.2011року, державний виконавець ВДВС Буського РУЮ виніс постанову від 26.08.2011 року про відкриття виконавчого провадження № 28372753 про зобов'язання УПФУ у Буському районі Львівської області нарахувати та виплатити ОСОБА_2 підвищення до пенсії в розмірі 30% мінімальної пенсії за віком за період з 18.12.2007 року по 31.12.2007 року та 22.05.2008 року по 31.12.2008 року на підставі положень ст. 6 Закону України “Про соціальний захист дітей війни”, яка обчислюється відповідно до ст. 28 Закону України “Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування” з урахуванням виплачених сум. Згідно з цієї ж постанови боржнику було встановлено строк до 02.09.2011 року для добровільного виконання рішення суду, яке він не виконав. У свою чергу управління ПФУ листом від 01.09.2011 року повідомило, що на виконання рішення суду нарахувало ОСОБА_2 підвищення до пенсії, а пенсійну справу скерувало Головному УПФУ у Львівській області -для проведення виплати. Встановивши, що рішення у визначений строк не виконано без поважних причин, державний виконавець на підставі ст. 89 Закону України “Про виконавче провадження” виніс спірну постанову від 19.10.2011 року про накладення на боржника штрафу в сумі 680 грн.
Не погодившись з цією постановою боржник оскаржив її до суду з тих мотивів, рішення суду не було виконано у строк через відсутність для цього коштів. Боржник вжив всі можливі від себе заходи для виконання вимог державного виконавця, а останній у свою чергу цього не врахував і як наслідок прийшов до безпідставного висновку про неповажність причин невиконання рішення суду.
Представник позивача на запитання суду повідомив, що: як станом на дату прийняття оскаржуваної постанови, так і станом на дату розгляду справи кошти ОСОБА_2 не виплачено.
Вирішуючи питання щодо правомірності рішення державного виконавця суд керувався наступним:
Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
За змістом ч. 1 ст. 181 КАС України учасник виконавчого провадження має право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця порушено його права, свободи чи інтереси. Відповідно до ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є захист прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної виконавчої влади.
Підстави та процедура відкриття виконавчого провадження регламентуються Законом України “Про виконавче провадження” у редакції, що діє з 09.03.2011 року (далі - Закон № 606). Пунктом 1 частиною 2 статті 17 згаданого Закону встановлено, що примусове виконання рішень державною виконавчою службою здійснюється на підставі виконавчих документів, визначених цим Законом, серед яких такі, як виконавчі листи, що видаються судами.
Відповідно до ст. 19 Закону № 606 державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа у т.ч. за заявою стягувача або його представника про примусове виконання рішення.
Державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження. У постанові державний виконавець вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення суду буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягнення з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим законом (ч. 2 ст. 25 Закону № 606).
Згідно зі ст. 5 Закону № 606, вимоги державного виконавця щодо виконання рішень обов'язкові для всіх органів, організацій, посадових осіб, фізичних і юридичних осіб на території України. Невиконання законних вимог державного виконавця тягне за собою відповідальність згідно з законом.
Відповідно до вимог статті 89 Закону № 606, у разі невиконання без поважних причин у встановлений державним виконавцем строк рішення, що зобов'язує боржника виконати певні дії, та рішення про поновлення на роботі державний виконавець виносить постанову про накладення штрафу на боржника - фізичну особу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; на посадових осіб - від двадцяти до сорока неоподатковуваних мінімумів доходів громадян; на боржника - юридичну особу - від сорока до шістдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян та встановлює новий строк виконання.
Оцінюючи доводи позивача про протиправність постанови державного виконавця про накладення штрафу суд встановив, що такі зводяться до обґрунтування поважності причини, з якої рішення Львівського окружного адміністративного суду не було виконано у визначений державним виконавцем строк, та не було виплачено підвищення до пенсії ОСОБА_2
Оскільки відповідно до ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України , то суд розцінює дії УПФУ в Буському районі щодо оскарження постанови від 19.10.2011 року не інакше, як ухилення від виконання судового рішення щодо нарахування та виплатити ОСОБА_2 у розмірі 30% мінімальної пенсії за віком.
Згідно зі ст. 263 КАС України за наявності обставин, що ускладнюють виконання судового рішення (відсутність коштів на рахунку, відсутність присудженого майна в натурі, стихійне лихо тощо), сторона виконавчого провадження може звернутись до адміністративного суду, що видав виконавчий лист із заявою про відстрочення або розстрочення виконання, зміну чи встановлення способу і порядку виконання судового рішення.
Позивач (як сторона виконавчого провадження, на яку Законом покладено обов'язок виконати рішення суду) у зв'язку із наявністю обставин, що ускладнюють виконання рішення суду, мав процесуальну можливість та обов'язок звернутися до суду, який видав виконавчий лист, із заявою в порядку ст. 263 КАС України. Суд встановив, що позивач наданим йому процесуальним законом правом не скористався, до суду із заявою про відстрочку/розстрочку виконання судового рішення не звертався. З огляду на це його доводи про наявність поважних причин невиконання рішення суду як підстави для скасування постанови державного виконавця про накладення штрафу, за даних обставин, є необґрунтованими.
Оцінюючи доводи позивача, суд застосовує практику Європейського суду з прав людини, яка відповідно до вимог ст. 17 Закону України “Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини” є джерелом права в Україні. Практика Європейського суду з прав людини свідчить про те, що органи державної влади не можуть посилатися на відсутність коштів як на причину невиконання своїх обов'язків. Зокрема, у справі “Кечко проти України”, рішення від 08.11.2005р., вказано що реалізація особою права, що пов'язане з отриманням бюджетних коштів, яке базується на спеціальних та чинних на час виникнення спірних правовідносин нормативно-правових актів національного законодавства, не може бути поставлена у залежність від бюджетних асигнувань, тобто посилання органами державної влади на відсутність коштів як причину невиконання своїх зобов'язань судами не повинні братися до уваги; відсутність ресурсів для оплати заборгованості, присудженої рішенням суду не може бути підставою для зволікання із його виконанням (справа “Михайленки та інші проти України” від 03.11.2004р.).
Отже, позиція позивача, з огляду на аргументи, якими він доводить її правомірність, зумовила невиконання судового рішення, що набрало законної сили, що в свою чергу позбавляє судове рішення ефективності та спричиняє порушення вимог ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 р., яка відповідно до ст. 9 Конституції України є частиною національного законодавства України.
Суд прийшов до переконання, що постанова від 19.10.2011 року про накладення штрафу на боржника у виконавчому провадженні видана державним виконавцем в межах наданих йому повноважень та у спосіб передбачений законом.
З врахуванням наведеного, суд вважає, що позовні вимоги УПФУ у Буському районі Львівської області є безпідставними, а тому в їх задоволенні слід відмовити.
Відповідно до ст. 94 Кодексу адміністративного судочинства України, судові витрати у формі судового збору, не належить стягувати.
Керуючись ст.ст. 17-19, 94, 160-163,167 КАС України, суд -
постановив:
У задоволені позову відмовити повністю.
Апеляційну скаргу на постанову суду першої інстанції може бути подано протягом десяти днів з дня отримання повного тексту постанови. Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Повний текст постанови складено 25 листопада 2011року
Суддя Сподарик Н.І.