ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА
01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98
Справа № 27/19607.11.11
За позовом Приватного підприємства "Ойлпродукт"
до Публічного акціонерного товариства "ОТП Банк"
третя особа ОСОБА_1
про визнання недійсним кредитного договору № CM-SME 204/314/2008 від
01.07.2008 року.
Суддя Дідиченко М. А.
Секретар Приходько Є. П.
Представники:
від позивача: ОСОБА_2 - представник за довіреністю від 02.11.2009 року;
від відповідача: ОСОБА_3 - представник за довіреністю від 21.03.2011 року;
від третьої особи: не з'явились.
На розгляд Господарського суду міста Києва передані позовні Приватного підприємства “Ойлпродукт” до Публічного акціонерного товариства “ОТП Банк” про визнання недійсним кредитного договору № CM-SME 204/314/208 від 01.07.2008 року.
Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначив, що оспорюваний договір містить положення, які протирічять діючому в Україні законодавству та порушують принцип рівності та справедливості.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.09.2011 року порушено провадження у справі, залучено ОСОБА_1 у якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору, та призначено до розгляду на 20.09.2011 року.
Представники сторін у судове засідання 20.09.2011 року не з'явились, вимоги ухвали суду від 07.09.2011 року не виконали, однак відповідач через загальний відділ діловодства суд подав клопотання про відкладення розгляду справи.
Ухвалою суду від 20.09.2011 року розгляд справи відкладено на 04.10.2011 року.
Представник позивача в судовому засіданні 04.10.2011 року подав витребувані ухвалою суду документи, позовні вимоги підтримав у повному обсязі.
Представник відповідача в судовому засіданні 04.10.2011 року подав письмові заперечення на позовну заяву та витребувані ухвалою суду документи.
Представник третьої особи у судове засідання 04.10.2011 року не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, про поважні причини неявки суд не повідомив.
Ухвалою суду від 04.10.2011 року розгляд справи відкладено на 24.10.2011 року.
Представник відповідача у судовому засіданні 24.10.2011 року подав письмове заперечення на позов та заявив клопотання про відкладення розгляду справи.
Представник позивача у судовому засіданні 24.10.2011 року позовні вимоги підтримав та заперечував проти відкладення розгляду справи.
Представник третьої особи у судове засідання 24.10.2011 року не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, про поважні причини неявки суд не повідомив.
Ухвалою суду від 24.10.2011 року розгляд справи відкладено на 07.11.2011 року.
Представник позивача в судовому засіданні 07.11.2011 року позовні вимоги підтримав та подав письмові пояснення, у яких наголошував на необхідності визнання правочину (оспорюваного договору) недійсним у повному обсязі.
Представник відповідача у судовому засіданні подав витребуване ухвалою суду нормативно-правове обґрунтування використання при складанні оскаржуваного кредитного договору плаваючої процентної ставки (фіксований відсоток + FIDR), проти задоволення позовних вимог заперечував.
Представник третьої особи в судове засідання 07.11.2011 року не з'явився, про поважні причини неявки суд не повідомив, однак надав до суду письмові пояснення, відповідно до яких проти задоволення позовних вимог не заперечував.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представників сторін, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
01.07.2008 року між Закритим акціонерним товариством «ОТП банк»(правонаступником якого є Приватного підприємства “ ОТП банк ”) (за договором - банк) та гр. ОСОБА_1 (за договором - позичальник) було укладено кредитний договір № CM-SME 204/314/208, надалі -договір, відповідно до умов якого (п. 2 частини № 1) банк надає позичальнику кредит, а позичальник приймає його на передбачених договором умовах.
Згідно умов договору (частина 1 п. 3) сторони домовились, що для розрахунку процентів за користування кредитом буде використовуватись плаваюча процентна ставка, яка складається з фіксованого відсотка у розмірі 6, 0 % річних та FIDR.
Під »у договорі розуміється процентна ставка по строкових депозитах фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк в 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору. В залежності від зміни вартості кредитних ресурсів банку ставка FIDR може змінюватися банком (збільшуватися чи зменшуватися) в порядку, передбаченому договором. Інформація щодо розміру ставка FIDR розміщується на сайті Банку, а також в приміщенні Банку (як в головному офісі так і в інших установах банку) на інформаційних стендах.
За базовий FIDR сторони прийняли ставку FIDR діючу на момент укладення договору (п. 1.4.1.2 Кредитного договору).
Відповідно до п. 1.4.1.3 договору, плаваюча процентна ставка по кредиту підлягає корегуванню протягом дії цього договору щоразу після перебігу кожного 12 календарного місяця, починаючи з дня укладання цього договору.
Плаваюча процентна ставка за користування кредитом впродовж першого року дії договору підлягає коригуванню після перебігу 11 календарного місяця, починаючи з дня укладання цього договору.
Плаваюча процентна ставка фіксується відповідно до умов цього договору в перший банківський день місяця, наступного за місяцем закінчення вищезазначеного 11/12 місячного періоду дії попередньої плаваючої процентної ставки. З зазначених дат проценти нараховуються виходячи із ставок FIDR (фактично діюча на дату корегування) плюс фіксований відсоток з розрахунку річної бази нарахування процентів. Сторони цим висловлюють свою цілковиту згоду щодо такої зміни Плаваючої процентної ставки, стосовно всієї непогашеної суми кредиту, без укладення будь-яких додаткових угод до цього договору.
Заявляючи даний позов позивач зазначає, що пункт 1.4.1.3 договору дозволяє банку в односторонньому порядку змінювати відсоткову ставку. На думку позивача, договір у зв'язку із цим підлягає визнанню недійсним на підставі статті 215 ЦК України.
Дослідивши зміст договору, у т. ч. і вищевказані його положення, суд дійшов висновку про необґрунтованість цього твердження позивача виходячи з наступного.
Відповідно до частини 1 статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Статтею 536 ЦК України встановлено, що за користування чужими грошовими коштами боржник зобов'язаний сплачувати проценти, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншим актом цивільного законодавства.
Частиною 1 статті 1056-1 ЦК України передбачено, що розмір процентів та порядок їх сплати за договором визначаються в договорі залежно від кредитного ризику, наданого забезпечення, попиту і пропозицій, які склалися на кредитному ринку, строку користування кредитом, розміру облікової ставки та інших факторів.
Відповідно до ч. 2 ст. 1056-1 ЦК України встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком, іншою фінансовою установою в односторонньому порядку.
В силу положень ст. 3 ЦК України до загальних засад цивільного законодавства відноситься свобода договору, а також справедливість, добросовісність та розумність.
Відповідно до положень ст. 12 ЦК України особа здійснює свої цивільні права вільно, на власний розсуд.
Згідно ст. 627 ЦК України відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Як вбачається з договору, сторонами була погоджена плаваюча процентна ставка за користування кредитом, яка є залежною від ставки FIDR, що не є сталою.
Таким чином, зміна відсоткової ставки у зв'язку зі зміною розміру ставки FIDR не може розцінюватись як збільшення розміру процентів встановлених договором в односторонньому порядку.
Виходячи зі змісту п. 1.4.1.3 оскаржуваного договору, а саме: «Сторони цим висловлюють свою цілковиту згоду щодо такої зміни плаваючої процентної ставки, стосовно всієї непогашеної суми кредиту, без укладення будь-яких додаткових угод до цього договору», то суд погоджується з тим, що позивач надав цілковиту згоду на корегування плаваючою процентною ставкою, що не суперечить законодавству України.
Відповідно до норм статей 6 та 627 ЦК України позивач мав можливість відмовитися від підписання договору взагалі, зважаючи на положення пункту 1.4.1.3 договору.
Крім того, на думку позивача в оспорюваному договорі відсутня відповідальність банку за невиконання, або неналежне виконання умов останнього, а відтак договір має бути визнаний судом недійсним, на підставі ст. 215 ЦК України.
Проте, суд не може погодитись з даною позицією відповідача з наступних підстав.
Відповідно до частини 2 статті 345 Господарського кодексу України, кредитні відносини здійснюються на підставі кредитного договору, що укладається між кредитором і позичальником у письмовій формі. У кредитному договорі передбачаються мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права і відповідальність сторін щодо видачі та погашення кредиту.
Пунктами 8, 9 частини 1 статті 6 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг»передбачено, що фінансові послуги відповідно до положень цього Закону надаються суб'єктами підприємницької діяльності на підставі договору. Договір, якщо інше не передбачено законом, повинен містити, зокрема, порядок зміни і припинення дії договору, а також права та обов'язки сторін, відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання умов договору.
Позивач вважає, що договір підлягає визнанню недійсними, оскільки у договорі не містяться положення щодо відповідальності відповідача за невиконання або неналежне виконання умов цього договору.
Проте, відсутність у договорі вказаних положень не може бути підставою для визнання цього договору недійсним.
Так, відповідно до статті 215 ЦК України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України.
Частиною 1 статті 203 ЦК України встановлено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства.
Частиною 1 статті 628 ЦК України передбачено, що зміст договору (як дво- або багатостороннього правочину) становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Отже, виходячи з даної норми у зміст договору, крім погоджених сторонами умов, входять і ті положення (умови), які приймаються ними як обов'язкові в силу чинного цивільного законодавства. Тобто в договорі немає потреби дублювати положення, які є загальними для даного виду договору і передбачені у відповідних нормативних актах, оскільки сторони повинні керуватися ними незалежно від того, включені вони в договір чи ні.
Умови про відповідальність сторін за порушення зобов'язань (їх невиконання або виконання з порушенням умов) передбачені, наприклад, у главі 51 ЦК України. Так, згідно зі статтею 611 ЦК України у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
Порядок зміни і припинення дії (розірвання) договору врегульований статтями 631, 651-654 ЦК України, частиною 7 статті 180, статтею 188 ГК України.
Таким чином, у статті 203 ЦК України мова йде про відповідність закону саме змісту правочину, а не його форми. Тому суд не вбачає підстав для визнання договору недійсним на тих підставах, що він не містить певних умов, зокрема, умов про відповідальність банку не можна.
Обґрунтовуючи свої позовні вимоги, позивач також посилається на те, що в договорі встановлені умов, які примушують позичальника придбавати послуги банку (зокрема щодо сплати комісії за оформлення справи з відкриття кредитного рахунку) та зобов'язують позичальника укласти певні договори (зокрема договори страхування).
З зазначеним твердженням позивача суд не погоджується виходячи із наступного. Положеннями статті 3 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільне законодавство ґрунтується, зокрема, на принципах свободи договору.
Згідно з вимогами ст. 4 Цивільного кодексу України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу.
Відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Як вбачається з матеріалів справи, договір є підписаним сторонами, тобто сторони врегулювали свої відносини на власний розсуд в порядку ст. 6 Цивільного кодексу України, та дісталися згоди щодо усіх його умов, що не тягне за собою визнання вказаного договору недійсним.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.
Відповідно до роз'яснення Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними” від 12.03.1999 р. № 02-5/111, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.
Відповідно до ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Таким чином, оскільки умови кредитного договору № CM-SME 204/314/208 від 01.07.2008 року повністю відповідають вимогам чинного законодавства, та враховуючи, що позивачем не доведено недійсність оспорюваного договору, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог.
Витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, відповідно до ст. 49 ГПК України покладаються на позивача.
Враховуючи наведене, керуючись ст. ст. 32, 33, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
В задоволені позовних вимог відмовити.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
Суддя Дідиченко М. А.
Дата підписання: 14.11.2011 року