01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
18.10.2011 № 40/241
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Яковлева М.Л.
суддів:
при секретарі:
при секретарі судового засіданні - Марченко Ю.І.,
за участю представників сторін: згідно протоколу судового засідання від 18.10.2011 року по справі № 40/241 (в матеріалах справи)
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю Фірма «Т.М.М.», м. Київ на рішення господарського суду міста Києва від 11.08.2011 року (оформленого відповідно до ст. 84 ГПК України 17.08.2011 року) по справі № 40/241 (суддя - Пукшин Л.Г.)
за позовом товариства з обмеженою відповідальністю Фірма «Т.М.М.»,
м. Київ
до товариства з обмеженою відповідальністю Фірма «Ласка Лізинг»,
м. Київ
про визнання частково недійсним договору фінансового лізингу
№ 690/03/2007
До господарського суду міста Києва в порядку позовного провадження звернулося товариство з обмеженою відповідальністю Фірма «Т.М.М.», м. Київ до товариства з обмеженою відповідальністю Фірма «Ласка Лізинг», м. Київ про визнання частково недійсним договору фінансового лізингу № 690/03/2007.
Рішенням господарського суду міста Києва від 11.08.2011 року (підписаного 17.08.2011 року) в задоволення позовних вимог відмовлено повністю.
Не погоджуючись з рішенням місцевого суду, позивач, товариство з обмеженою відповідальністю Фірма «Т.М.М.», м. Київ звернувся з апеляційною скаргою до Київського апеляційного господарського суду та просить скасувати рішення господарського суду міста Києва і прийняти нове, яким позовні вимоги задовольнити повністю.
Апеляційну скаргу позивач мотивує тим, що суд першої інстанції не з'ясував в повному обсязі обставини, що мають значення для справи, зокрема, судом першої інстанції не було взято до уваги, що у спірному договорі фінансового лізингу відсутня така істотна умова договору, як ціна.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 01.09.2011 року по справі № 40/241 апеляційну скаргу було прийнято до провадження і призначено перегляд рішення на 18.10.2011 року.
Представник відповідача проти вимог апеляційної заперечує з підстав, викладених у відзиві на апеляційну скаргу, поданого в порядку ст. 96 ГПК України.
Заслухавши доповідь судді - доповідача, виступ представників сторін, перевіривши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, проаналізувавши застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення господарського суду міста Києва від 11.08.2011 року по справі № 40/241 - слід залишити без змін, виходячи з наступного.
Згідно зі ст. 99 ГПК України, в апеляційній інстанції справи переглядаються за правилами розгляду цих справ у першій інстанції з урахуванням особливостей, передбачених у розділі ХІІ ГПК України.
Слід зазначити, що відповідно ст. 101 ГПК України, у процесі перегляду справи апеляційний господарський суд не зв'язаний доводами апеляційної скарги і перевіряє законність і обґрунтованість рішення місцевого господарського суду у повному обсязі.
Як вбачається з матеріалів справи та встановлено місцевим господарським судом, 15.03.2007 року між товариством з обмеженою відповідальністю «Ласка Лізинг» (лізингодавець) та фірмою «Т.М.М.» - товариство з обмеженою відповідальністю (лізингоодержувач) був укладений договір фінансового лізингу № 690/03/2007 (далі - договір фінансового лізингу).
Відповідно до п. 1 договору, лізингодавець (відповідач) зобов'язується придбати у свою власність транспортний засіб (далі - майно) у відповідності до встановленої лізингоодержувачем специфікації:
Тип: Вантажний автомобіль;
Марка, модель: МАЗ-630305-220 (дві одиниці);
№ шасі : буде встановлений в акті здачі-приймання майна;
Рік випуску: 2007 р.;
Пробіг на момент придбання до 2000 км.;
Специфікація продавця: додаток до договору купівлі-продажу від 15.03.2007 року;
та передати його без надання послуг з керування та технічної експлуатації лізингоодержувачу у якості предмету лізингу у тимчасове володіння та користування за плату, а лізингоодержувач зобов'язується прийняти його на умовах даного договору.
Спір виник внаслідок того, що позивач вважає, що п. 7.1.2. та п.п. 13.4., 13.5., 13.6., 13.8. договору фінансового лізингу не відповідають вимогам чинного законодавства, а тому є недійсними.
Частиною 7 ст. 179 Господарського кодексу України визначено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, встановлених Господарським кодексом.
Статтею 2 Закону України «Про фінансовий лізинг» встановлено, що відносини, які виникають у зв'язку з договором фінансового лізингу, регулюються положеннями Цивільного кодексу України про лізинг, найм (оренду), купівлю-продаж, поставку з урахуванням особливостей, що встановлюються цим Законом.
Відповідно до ст. 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладанні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно зі ст. 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови, визначені на розсуд сторін і погодженні ними, та умови, які є обов'язковими відповідно до актів цивільного законодавства.
Відповідно до ст. 180 Господарського кодексу України визначає, що господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору. Строком дії господарського договору є час, впродовж якого існують господарські зобов'язання сторін, що виникли на основі цього договору.
В порядку ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
За договором лізингу одна сторона (лізингодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (лізингоодержувачеві) у користування майно, що належить лізингодавцю на праві власності і було набуте ним без попередньої домовленості із лізингоодержувачем (прямий лізинг), або майно, спеціально придбане лізингодавцем у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов (непрямий лізинг), на певний строк і за встановлену плату (лізингові платежі) (ст. 806 ЦК України).
Стаття 6 Закону України «Про фінансовий лізинг» встановлює, що договір лізингу має бути укладений у письмовій формі. Істотними умовами договору лізингу є: предмет лізингу; строк, на який лізингоодержувачу надається право користування предметом лізингу (строк лізингу); розмір лізингових платежів; інші умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.
Строк лізингу визначається сторонами договору лізингу відповідно до вимог цього Закону.
Згідно п. 2.1. договору, майно придбається лізингодавцем у продавця майна на умовах договору купівлі-продажу для подальшої передачі його в лізинг.
Відповідно до п. 2.6 договору, лізингоодержувач самостійно обрав предмет лізингу та продавця.
Предметом лізингу за даним договором є майно визначене сторонами в п. 1. договору.
Відповідно до п. 2.3. договору, вартість майна, яке передається лізингодавцем лізингоодержувачу, складає суму еквівалентну 112 526,00 «у.о.», в тому числі ПДВ у розмірі 20% - 18 754,33 «у.о.», виражена у гривнях України. Вартість майна, що передається лізингодавцем лізингоодержувачу, в гривнях становить суму авансу, внесеного у відповідності до п. 7.4. договору, загальну суму платежів в погашення вартості майна, зазначену в Графі 4 Графіку внесення платежів (додаток № 1 до договору) по Курсу1 та викупну вартість, зазначену в додатку № 1 до договору по Курсу1.
Вартість переданого в лізинг майна, що становить загальну суму платежів в погашення майна та його викупну вартість погоджено сторонами в додатку № 1 - Графік внесення платежів, який є невід'ємною частиною договору, а відтак місцевий господарський суд правомірно вважає помилковим твердження позивача, що сторонами не визначено такої істотної умови як ціна договору.
Згідно з п. 7.1. договору сторони погодили, що валютою договору є умовна одиниця. Під умовною одиницею розуміється сума, відображена в гривнях та дорівнює одному долару США по курсу згідно пункту 7.1.1. договору.
Пунктом 7.1.1. договору визначені такі поняття:
- Курс1 - курс, встановлений НБУ для одного долара США станом на 15.03.2007;
- Курс 2 - курс, встановлений НБУ для одного долара США на дату, визначену для проведення чергового лізингового платежу згідно графіку внесення платежів (додаток № 1) до даного договору.
Відповідно до п. 7.1.2. договору, поточний лізинговий платіж, який підлягає оплаті в гривнях, розраховується як добуток суми лізингового платежу відображеної в «у.о.» згідно Графи 3 додатку № 1 на відповідну дату проведення платежу та Курсу 2. При цьому в погашення вартості майна відноситься сума, відображена в гривнях та розрахована як додаток відповідної суми в «у.о.», зазначеної в Графі 4 додатка № 1 та Курсу 1.
Різниця загальної суми поточного лізингового платежу, вираженого у гривнях та суми платежу, який відноситься в погашення вартості майна, вираженого в гривнях, вважається комісією лізингодавця.
В разі, якщо сума поточного лізингового платежу розрахована у відповідності до абзацу першого цього пункту менша або дорівнює добутку відповідної суми в «у.о.» зазначеної в Графі 4 додатку № 1 на відповідну дату та Курсу 1, то поточний лізинговий платіж, що підлягає оплаті в гривнях, розраховується як добуток відповідної суми в «у.о.» зазначеної в Графі 4 додатку № 1 на відповідну дату і Курсу 1 та 20,00 грн. При цьому в погашення вартості майна відноситься сума, що виражена у гривнях та розрахована як добуток відповідної суми в «у.о.» зазначеної в Графі 4 додатку № 1 і Курсу 1, а різниця - в комісію лізингодавця.
До того ж, судом першої інстанції встановлено, що сторони домовились що комісія лізингодавця, розрахована у відповідності з правилами, зазначеними вище, протягом 8 періоду (-ів) починаючи з 1 періоду збільшується на 1/8 грошової суми, яка у відповідності з умовами даного договору повинна бути внесена лізингоодержувачем як аванс комісії.
Комісія лізингодавця за кожний період лізингу розрахована у відповідності з даним пунктом договору, нараховується на відповідну дату, зазначену в Графі 2 додатку № 1 даного договору.
Таким чином, місцевим господарським судом встановлено, що згідно умов спірного договору сторонами було погоджено певний порядок розрахунків, який передбачає проведення коригування усіх лізингових платежів, які будуть перераховані позивачем саме на час здійснення відповідних розрахунків, а тому момент коригування лізингового платежу пов'язаний з моментом фактичного перерахування відповідачем грошових коштів на рахунок відповідача.
В зв'язку з цим, твердження позивача, що здійснення конвертації на умовах п. 7.1.2. договору сум відшкодування вартості предмета лізингу виражених в «у.о.» по Курсу 2 в гривню у відповідності до курсових коливань призводить до зміни вартості предмета лізингу за договором не відповідає фактичним обставинам справи.
Згідно ст.ст. 6, 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Згідно ч. 4 ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначити зміст договору на основі вільного волевиявлення, коли сторони мають право погоджувати на свій розсуд будь-які умови договору, що не суперечать законодавству.
Коригування лізингових платежів, в основі якого лежить зміна курсової різниці, а саме - зміна курсу гривні по відношенню до долару США, прямо не заборонена та не суперечить чинному законодавству України, що підтверджується наступними нормами.
Згідно ч. 1 ст. 524 Цивільного кодексу України зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України - гривні.
Сторони можуть визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (ч. 2 ст. 524 Цивільного кодексу України).
Відповідно д ч. 1 ст. 533 Цивільного кодексу України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях.
Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом (ч. 2 ст. 533 Цивільного кодексу України).
Відповідно до ч. 1 ст. 189 Господарського кодексу України ціна (тариф) у цьому Кодексі є формою грошового визначення вартості продукції (робіт, послуг), яку реалізують суб'єкти господарювання.
Ціна є істотною умовою господарського договору. Ціна визначається в договорі у гривнях (ч. 2 ст. 189 Господарського кодексу України).
Пунктом 1 Постанови Кабінету міністрів України «Про удосконалення порядку формування цін» від 18.12.1998 року № 1998 встановлено, що формування, встановлення та застосування суб'єктами підприємництва вільних цін на території України здійснюється виключно у національній грошовій одиниці. Вважати під час формування цін обґрунтованим врахування витрат у доларовому еквіваленті лише в частині імпортної складової структури ціни.
Згідно п. 1 Класифікатора іноземних валют та банківських металів, затверджених постановою Правління Національного Банку України від 04.02.1998 року № 34, валюта долар США, так само як і євро, віднесена до вільно конвертованої валюти, яка широко використовується для здійснення платежів за міжнародними операціями та продається на головних валютних ринках світу і дозволяється для здійснення інвестицій в Україну, та банківські метали (1 група).
Водночас, жодних обмежень можливості використовувати співвідношення курсу іноземної валюти при проведенні індексації плати за надання майна в користування а ні вказаною постановою, а ні іншими нормами законодавства, не передбачено.
Отже, чинне законодавство обмежує застосування іноземної валюти лише як засобу платежу в розрахунках між резидентами і не містить приписів щодо заборони на вираження грошових зобов'язань і визначення ціни продукції, робіт чи послуг в іноземній валюті.
Таким чином, колегія апеляційного господарського суду вважає положення договору фінансового лізингу та Графіки сплати лізингових платежів повністю відповідають вимогам наведених вище норм чинного законодавства, оскільки визначають розмір лізингових платежів в гривнях та передбачають, що платежі мають сплачуватись в гривнях.
Пунктом 7.1.2. договору передбачено, що сума зазначена у графі 4 Графіку, виражена у гривнях розраховується на Курс1 - станом на 15.03.2007 року, та є сумою що сплачується в погашення вартості майна, а отже є незмінною і не свідчить про зростання вартості майна. Таким чином, місцевий суд правомірно зазначає, що посилання позивача на зростання вартості майна переданого в лізинг не підтверджується фактичними обставинами справи.
Згідно п. 13.4. договору вилучення майна із володіння та користування лізингоодержувача не тягне за собою припинення платіжних зобов'язань лізингоодержувача, визначених умовами договору.
Відповідно до п. 13.5. договору, якщо порушення зобов'язань, що стали підставою для вилучення майна не усуваються в строк, встановлений лізингодавцем, або у визначений строк лізингоодержувач не передав майно лізингодавцю, то лізингодавець має право в односторонньому порядку розірвати договір, в письмовому вигляді, повідомивши про це лізингоодержувача, продати майно за розумною ціною. Протягом 15 календарних днів з моменту розірвання договору лізингоодержувач має переважне право придбання майна.
Згідно п. 13.6. договору, отримана від продажу майна грошова сума направляється в погашення суми припинення договору, що включає поточний борг лізингоодержувача, несплачені лізингові платежі, строк оплати яких згідно графіку внесення платежів настав, штрафи та/або пені, що підлягають оплаті лізингоодержувачем на умовах договору станом на день розірвання договору, а також суми необхідної для покриття витрат та збитків лізингодавця, пов'язаних з вилученням та реалізацією майна та погашенням можливих зобов'язань лізингодавця перед третіми особами, що виникли внаслідок виконання договору. В разі якщо отримана від продажу майна грошова сума менше ніж сума припинення договору, то лізингодавець вправі вимагати від лізингоодержувача відшкодування цієї різниці.
Пунктом 13.8. договору визначено, що в разі якщо договір порушується лізингоодержувачем, в тому числі у випадках, зазначених в п. 13.1. договору, лізингодавець має право в односторонньому порядку припинити права володіння та користування будь-яким майном, переданим лізингоодержувачу за будь-яким з договорів, укладених сторонами без виплати будь-яких компенсацій.
Статтею 611 Цивільного кодексу України передбачено, що у разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: 1) припинення зобов'язання внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання, якщо це встановлено договором або законом, або розірвання договору; 2) зміна умов зобов'язання; 3) сплата неустойки; 4) відшкодування збитків та моральної шкоди.
Відповідно до ст. 7 Закону України «Про фінансовий лізинг», лізингоодержувач має право відмовитися від договору лізингу в односторонньому порядку, письмово повідомивши про це лізингодавця, у разі якщо прострочення передачі предмета лізингу становить більше 30 днів, за умови, що договором лізингу не передбачено іншого строку.
Лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу та вимагати повернення предмета лізингу від лізингоодержувача у безспірному порядку на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо лізингоодержувач не сплатив лізинговий платіж частково або у повному обсязі та прострочення сплати становить більше 30 днів.
Згідно п. 3, 4 ст. 10 Закону України «Про фінансовий лізинг», лізингодавець має право відмовитися від договору лізингу у випадках, передбачених договором лізингу або законом та вимагати розірвання договору та повернення предмета лізингу у передбачених законом та договором випадках.
Таким чином, проаналізувавши зазначені норми закону, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції правомірно прийшов до висновку, що умови пунктів 13.4, 13.5, 13.6, 13.8 договору не суперечать вимогам чинного законодавства України.
Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 6 Цивільного кодексу України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Договір було підписано та скріплено печаткою позивача без жодних застережень з його боку, що свідчить про розуміння останнім на момент укладення договору про можливі наслідки виконання та порушення зобов'язань.
Статтею 203 Цивільного кодексу України встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема:
- зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;
- особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
- волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
- правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
- правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
- правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.
Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, скориставшись при цьому належним способом захисту, зокрема, наведеними статтею 16 ЦК України: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право та ін.
Згідно роз'яснення Вищого господарського суду України № 02-5/111 від 12.03.1999 року «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними», вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
З огляду на викладене, господарським судом міста Києва встановлено, що правові підстави для визнання пунктів 7.1.2., 13.4., 13.5., 13.6., 13.8. договору фінансового лізингу № 690/03/2007 від 15.03.2007 недійсними відсутні, з чим погоджується колегія суддів апеляційної інстанції.
Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересі.
Обов'язок доказування та подання доказів відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України розподіляється між сторонами виходячи з того, хто посилається на певні юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення.
Це стосується позивача, який мав довести наявність тих обставин, на підставі яких він звернувся до господарського суду з позовними вимогами.
Зважаючи на вищенаведене, колегія апеляційного господарського суду підтримує висновок місцевого суду щодо необґрунтованості позовних вимог та визнання їх такими, що не підлягають задоволенню повністю.
За правилами ст. 4-7 ГПК України, судове рішення приймається колегіально за результатами обговорення усіх обставин справи.
Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень та подати до суду відповідні докази.
Як встановлено ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Згідно постанови Пленуму Верховного суду України від 18.12.2009 року № 14 «Про судове рішення у цивільній справі», рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, а також правильно витлумачив ці норми. Обґрунтованим визнається рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених доказами, які були досліджені в судовому засіданні і які відповідають вимогам закону про їх належність та допустимість, або обставин, що не підлягають доказуванню, а також якщо рішення містить вичерпні висновки суду, що відповідають встановленим на підставі достовірних доказів обставинам, які мають значення для вирішення справи.
Виходячи з викладеного вище, колегія суддів Київського апеляційного господарського суду дійшла висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення господарського суду міста Києва від 11.08.11 року у справі № 40/241 - залишається без змін.
З огляду на вищезазначене, керуючись ст. 4-7, 33, 43, 99, 101-103, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд,
1. Апеляційну скаргу товариства з обмеженою відповідальністю Фірма «Т.М.М.», м. Київ на рішення господарського суду міста Києва від 11.08.2011 року у справі № 40/241 залишити без задоволення.
2. Рішення господарського суду міста Києва від 11.08.2011 року у справі № 40/241 залишити без змін.
3. Матеріали справи № 40/241 повернути до господарського суду міста Києва.
Постанова набирає законної сили з дня її прийняття.
Постанову апеляційної інстанції може бути оскаржено у касаційному порядку
Головуючий суддя
Судді
21.10.11 (відправлено)