Харківський окружний адміністративний суд
61004 м. Харків вул. Мар'їнська, 18-Б-3
Харків
05 жовтня 2011 р. № 2а- 3851/11/2070
Харківський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів:
головуючого судді - Шляхова О.М.,
суддів - Мар"єнко Л.М., Сагайдак В.В.,
за участі секретаря - Беззубко А.О.,
за участі представника позивача -ОСОБА_1 (довіреність б/н від 22.08.2011р.);
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду справу за адміністративним
Громадянки Киргизстану ОСОБА_3
до Державного комітету України у справах національностей та релігій, Державної міграційної служби
проскасування рішення,-
Позивач звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з зазначеним позовом в якому просить суд визнати протиправним та скасувати рішення від 17.02.2011 року № 138-11 Державного комітету України у справах національностей та релігій про відмову в наданні статусу біженця, зобов"язати Державний комітет України у справах національностей та релігій переглянути рішення про відмову в наданні статусу біженця ОСОБА_3. В обґрунтування позовної заяви позивач зазначив, що 25 .10.2010 році він звернувся до органів міграційної служби в Харківській області з заявою про надання йому в Україні статусу біженця. 17 лютого 2011 року рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій йому відмовлено в наданні статусу біженця . На думку позивача, спірне рішення є неправомірним, оскільки відповідачем не надано вірної оцінки побоювань позивача стати жертвою переслідувань та при співбесіді не було встановлено низку обставин, які мають бути досліджені відповідно до змісту Конвенції про статус біженців та Закону України “Про біженців” . Представник позивача у судовому засіданні підтримав позов та просив суд задовольнити його у повному обсязі.
Представник відповідача - Державного комітету України у справах національностей та релігій у судове засідання не прибув, про дату, час та місце судового розгляду повідомлені належним чином. Через канцелярію суду 20.09.2011р. надав листа, в якому Державний комітет України у справах національностей та релігій просив суд розглядати справу без його участі в межах наявних документів у справі. Також через канцелярію суду представником Державного комітету України у справах національностей та релігій надано письмове заперечення проти позову, в якому він посилається на необхідність відмовити у задоволенні позову з тих підстав, що позивач не обґрунтував свої побоювання стати жертвою переслідування конкретними фактами ні в заяві, ні в ході співбесіди. Також на думку відповідача , позивач є мігрантом, а не біженцем відповідно до наданих письмових та усних пояснень.
Представник відповідача - Державної міграційної служби, у судове засідання не прибув, про дату, час та місце судового розгляду повідомлені належним чином. Клопотань або заяв про розгляд справи без його участі до суду не надавав.
Суд, дослідивши матеріали справи, заслухавши доводи позивача та заперечення проти нього, пояснення представника позивача, встановив наступне.
Позивач - ОСОБА_3, є громадянином Киргизстану, що підтверджується копією національного паспорту №НОМЕР_1, яка покинула країну своєї громадянської належності 29 липня 2010 року та прибула в Україну 29 липня 2010 року транзитом через Російську Федерацію на підставі паспорту громадянина Киргизької республіки.
26 жовтня 2010 року громадянка Киргизстану ОСОБА_3 звернулась до Управління міграційної служби в Харківській області із заявою про надання статусу біженця , в якій вказала, що у країні її громадянства, де вона проживала - в Киргизької республіки, її життю загрожує небезпека.
27 лютого 2011 року рішенням Державного комітету України у справах національностей та релігій позивачу відмовлено в наданні статусу біженця .
Згідно Повідомлення Управління міграційної служби в Харківській області від 28.02.2011 року №17-01-04-10 позивачу відмовлено в наданні статусу біженця на підставі рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій від 27 лютого 2011 року.
Як вбачається з матеріалів особової справи позивача, підставами для прийняття рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій стало те, що необхідних аргументів на підтвердження обставин щодо загрози йому на батьківщині позивач не надав, не навів жодного конкретного факту або інших доказів того, що його побоювання в разі повернення на батьківщину є обґрунтованими та відповідають вимогам, визначеним абзацом 2 статті 1 Закону України "Про біженців" № 2557-III від 21 червня 2001 року. Таким чином, оскільки, на думку відповідача, не виявлено ознак переслідування, заява позивача є очевидно необґрунтованою.
Відповідно до абз. 2 ст. 1 Закону України “Про біженців” від 21 червня 2001 року, який діяв на момент виникнення спірних правовідносин, біженець - особа, яка не є громадянином України і внаслідок цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань, перебуває за межами країни своєї громадянської належності та не може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких побоювань, або, не маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання, не може чи не бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань.
У відповідності до абзацу 7 статті 11 Закону України „Про біженців" від 21 червня 2001 року, до заяви про надання статусу біженця додаються документи, які посвідчують особу заявника, а також; документи та матеріали, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця.
Відповідно до п. 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважитися біженцем, особа, яка клопоче про отримання статусу біженця, повинна вказати переконливу причину, чому вона особисто побоюється стати жертвою переслідування.
Відповідно до п. 66 Керівництва з процедур і критеріїв визначення статусу біженця УВКБ ООН для того, щоб вважитися біженцем, особа повинна надати свідчення повністю обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань за конвенційними ознаками.
Виходячи із змісту Конвенції про статус біженців 1951 року та статті 1 Закону України “Про біженців”, поняття “біженець” включає підстави, за наявності яких особі може бути наданий статус біженця. До таких підстав відносяться:
- знаходження особи за межами країни своєї національної належності або, якщо особа не має визначеного громадянства -за межами країни свого колишнього місця проживання;
- неможливість або побоювання користуватись захистом країни походження;
- наявність цілком обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань;
- побоювання стати жертвою переслідувань повинно бути пов'язано з причинами, які вказані в Конвенції про статус біженців 1951 року, а саме расова належність, релігія, національність (громадянство), належність до певної соціальної групи, політичні погляди.
Частиною 2 статті 22 Закону України “Про біженців” від 21 червня 2001 року передбачено, що особа, стосовно якої прийнято рішення про відмову в оформленні документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця, про відмову у наданні, втрату або позбавлення статусу біженця і яка оскаржує відповідне рішення до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у справах міграції або до суду, до прийняття рішення за скаргою має права та обов'язки, передбачені статтею 18 цього Закону, в якій пунктом 1 частини 2 передбачено, що особа, стосовно якої прийнято рішення про оформлення документів для вирішення питання щодо надання статусу біженця зобов'язана: подати до відповідного органу міграційної служби відомості, необхідні для вирішення питання щодо надання статусу біженця.
Відповідно до Позиції УВКБ ООН “Про обов'язки та стандарти доказів у біженців” 1998 року факти в підтвердження заяв біженців визначаються шляхом надання підтвердження або доказів викладеного. Докази можуть бути як усні, так і документальні. Загальними правовими принципами доказового права, обов'язок доказу покладається на особу, яка висловлює це твердження. Таким чином, у заяві про надання статусу біженця заявник повинен довести достовірність своїх тверджень і точність фактів, на яких ґрунтується його заява.
Таким чином, обов'язок доказування покладається на заявника, який повинен надавати правдиві обґрунтування фактів, викладених у заяві, і щоб на підставі цих фактів могло бути прийняте належне рішення. Це означає, що заявник повинен переконати посадову особу органу міграційної служби в правдивості своїх фактичних тверджень.
З матеріалів справи вбачається, що позивачем не було надано до управління міграційної жодних переконливих доказів, які б свідчили про переслідування позивача на батьківщині. Так, ОСОБА_3 додала інформацію по країні походження , однак ці матеріали свідчать про загальновідому ситуацію в країні і не містять інформації щодо переслідування або утисків особисто позивача в країні його громадянської належності.
Ч.5 ст. 14 Закону України "Про статус біженців" від 21 червня 2001 року закріплено, що на основі всебічного вивчення і оцінки всіх документів та матеріалів, що можуть бути доказом наявності умов для набуття статусу біженця, спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції приймає рішення про надання статусу біженця або про відмову у наданні статусу біженця.
Згідно з п.п. 99-100 глави 2 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН, під відмовою в захисті країни громадянської належності необхідно розуміти, що особі відмовлено в послугах (тобто відмова видати національний паспорт, або і продовжити термін дії, або відмова в дозволі повернутися на свою територію).
Судом встановлено, що позивач користується захистом країни своєї громадянської належності, що підтверджується наступним.
З матеріалів справи вбачається, що, ОСОБА_3 має національний паспорт Киргизької Республіки, безперешкодно оформила документи на дитину, має можливість повернутись на батьківщину, родина позивача має власність на родині: будинок.
Таким чином, позивач добровільно звернувся до компетентних органів держави за отриманням паспорта громадянина Киргизької Республіки, безперешкодно його отримав, тобто добровільно прийняв захист від країни своєї громадянської належності.
Аналіз матеріалів особової справи дозволяє зробити висновок, що ОСОБА_3 не обґрунтувала неможливість повернення до країни громадянської належності через особисті побоювання стати жертвою переслідувань за ознаками національності.
Судом встановлено, що позивач у політичних, громадських, військових та релігійних організаціях не перебувала, утисків на батьківщині за жодною з конвенційних ознак не мала.
Що стосується посилань позивача на той факт, що будучи узбечкою, вона не може повернутися до країни свого походження , оскільки узбекам в Киргизстані загрожує небезпека з боку киргизів, судом встановлено наступне.
Судом встановлено, що на даний момент ситуація в Киргизстані почала стабілізуватися та до країни після червневих подій повернулося близько 78 675 біженців, про що повідомляє представник уряду на півдні країни (а.с.36). Країна має нову Конституцію, яка гарантує захист прав і свобод усіх громадян Киргизстану, що підтверджується відповіддю Державного Комітету України у справах національностей та релігій Департамент у справах біженців та притулку Відділ Інформації по країнах походження.
Як вбачається з матеріалів справи , що міжетнічний конфлікт не призвів до будь-яких руйнівних наслідків у родині позивача та позивач не має побоювань небезпеки життю у разі повернення на батьківщину.
Позивач не навів жодних доказів, які б свідчили про те, що в разі повернення на батьківщину він буде підданий нелюдському поводженню та матиме загрозу смерті внаслідок особистого переслідування, а його посилання на події 4 червня 2010 року в Киргизстані не можуть бути визнані належним обґрунтуванням побоювань за своє життя.
Таким чином будь-яких посилань або доказів про обґрунтованість побоювань за особисту небезпеку та переслідувань на батьківщині позивачем не наведено.
Враховуючи викладене, суд дійшов до висновку, що доводи позивача є надуманими, останній не навів фактів та обставин, які можна розцінювати як переконливі докази обґрунтованих побоювань стати жертвою переслідувань та котрі впливають на наслідки прийнятого відповідачем рішення при розгляді його заяви про надання статусу біженця. Причини, які він має, щоб залишитись в Україні, не пов'язані з його обґрунтованими побоюваннями стати жертвою переслідувань за ознаками раси, віросповідування, національності, громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань.
З аналізу зібраних по справі доказів судом встановлено, що позивач звернувся до Управління міграційної служби у Харківській області не з метою отримання міжнародного захисту, а виключно в пошуках легалізації на території України, оскільки його родичі переїхали на України та на його батьківщині йому важко знайти роботу. Вищенаведене підтверджується протоколом співбесіди від 17.12.2010р.(а.с.82).
З реєстраційного листку на особу, яка звернулась із заявою про надання статусу біженця зазначено, що причиною виїзду з останньої країни постійного проживання позивачем зазначено- сімейні / особисті обставини.
З протоколу співбесіди на запитання "як ви оцінюєте теперішню ситуацію в Киргизстані", позивач відповів :"там тяжко, там не має роботи" (протокол співбесіди від 17.12.2010 року). Додатково позивач повідомив, що будинок, в якому він мешкав на батьківщині знаходиться у нормальному стані, та продавати його родина не збирається, оскільки раптом прийдеться повернутись.
Згідно пункту F Керівництва по процедурам та критеріям визначення статусу біженця “мігрант - це особа, яка добровільно залишає свою країну, щоб поселитися в іншому місці, а її дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру".
На підставі зазначеного, суд вважає, що відповідачем зроблено обґрунтований висновок, що у дійсності основною метою звернення позивача до управління міграційної служби є бажання легалізації перебування на території України, оскільки на території України він має родичів та бажає знайти роботу, але ця умова не відповідає критеріям поняття “біженець”, а підпадає під поняття “мігрант”.
Таким чином, позивача згідно з п. 62 Керівництва з процедур і критеріїв з визначення статусу біженця УВКБ ООН необхідно розглядати як мігранта - особу, яка добровільно залишає свою країну, щоб оселитися в іншому місці, а його дії мотивуються бажанням змін чи пригод, сімейними чи іншими причинами особистого характеру.
Щодо посилань позивача на той факт, що відмова в наданні статусу біженця порушує вимоги ст. з Європейської Конвенції “про захист прав людини та основних свобод” від 04.11.1950 р., суд зазначає, що це є необґрунтованим та безпідставним, оскільки уповноважений центральний орган виконавчої влади у справах міграції визначає правовий статус позивача в Україні , а не займається його поверненням до країни громадянської належності.
Також, суд зазначає, що рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій про відмову в наданні статусу біженця громадянину Киргизстану ОСОБА_3 від 17 лютого 2011 року з підстав того, що відсутні умови, передбачені абз. 2 ст. 1 Закону України “Про біженців”, не позбавляє його права залишатись на території України, якщо він має інші законні для цього підстави.
Отже, рішення Державного комітету України у справах національностей та релігій про відмову в наданні статусу біженця громадянину від 17 лютого 2011 прийнято в межах компетенції, згідно з вимогами законодавства, є правомірним, обґрунтованим та на підставі повного і всебічного вивчення обставин особової справи позивача. Таким чином, позовні вимоги позивача про його скасування не підлягають задоволенню. Інші позовні вимоги є похідними, у зв'язку з чим в їх задоволенні також належить відмовити.
З норм Закону України " Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту ", який прийнято 8 липня 2011 року за № 3671-VI судом також встановлено, що рішення про відмову в наданні статусу біженця громадянину від 17 лютого 2011 є обґрунтованим та таким, що відповідає нормам діючого закону, тому дане рішення не підлягає скасуванню.
Відповідно до ч. 2 ст. 94 КАС України у разі ухвалення судового рішення на користь сторони, яка є суб'єктом владних повноважень, сплачений судовий збір позивачу не повертається.
На підставі вищевикладеного, керуючись ст.ст. 2, 8-14, 17, 70, 71, 86, 94, 159-163, 167, 186
Кодексу адміністративного судочинства України, суд -
У задоволенні адміністративного позову Громадянки Киргизстану ОСОБА_3 до Державного комітету України у справах національностей та релігій, Державної міграційної служби про скасування рішення - відмовити у повному обсязі. < Текст > < Сума задоволення >
Постанова може бути оскаржена.
Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення протягом десяти днів з дня її проголошення, у разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
У разі подання апеляційної скарги судове рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Повний текст постанови виготовлено 07 жовтня 2011 року.
Головуючий Суддя Шляхова О.М.
Суддя - Сагайдак В.В.
Суддя - Мар"єнко Л.М.