ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА
01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98
Справа № 5005/2198/2011-27/5604.10.11
За позовом Іноземне підприємство “Технопарк”
до Товариства з обмеженою відповідальністю “Райффайзен Лізинг Аваль”
про визнання договору фінансового лізингу недійсним
Суддя Дідиченко М. А.
Секретар Приходько Є. П.
Представники сторін:
від позивача: не з'явився;
від відповідача: ОСОБА_1 - представник за довіреністю від 27.12.2010 року.
Обставини справи:
Позивач, Іноземне підприємство “Технопарк”, звернувся до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю “Райффайзен Лізинг Аваль” про визнання договору фінансового лізингу № ІЛ 731-02/08 від 01.02.2008 року недійсним.
Вимоги позивач обґрунтовує тим, що сторони, що встановили специфікацію предмета лізингу в додатку № 2 до оспорюваного договору, після придбання предмету лізингу відповідачем в свою власність і передачі його позивачу змінили специфікацію предмету лізингу. Позивач також вважає, що лізингові платежі за договором фінансового лізингу не є лізинговими платежами, оскільки їх склад не відповідає ч. 2 ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг». Крім того, позивач зазначає, що спірний договір підписано особою, яка не має необхідного обсягу цивільної дієздатності, а також договір не спрямований на реальне настання правових наслідків.
Ухвалою Господарського суду Дніпропетровської області від 18.02.2011 року порушено провадження у справі № 5005/2198/2011 та призначено розгляд справи на 22.03.2011 року.
У судовому засіданні 22.03.2011 року встановлено, що місцезнаходження відповідача: м. Київ, пр. Московський, 9, корп. 5, оф. 101, у зв'язку із чим справу направлено за підсудністю до Господарського суду міста Києва для розгляду.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.03.2011 року прийнято справу № 5005/2198/2011 до провадження, присвоєно справі № 5005/2198/2011-27/56 та призначено до розгляду на 12.04.2011 року.
05.04.2011 року до Господарського суду міста Києва надійшов запит від Господарського суду Дніпропетровської області, відповідно до якого останній просив суд скерувати справу № 5005/2198/2011 до Дніпропетровського апеляційного господарського суду у зв'язку із надходженням апеляційної скарги Іноземного підприємства “Технопарк” на ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 22.03.2011 року.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 07.04.2011 року зупинено провадження у справі до вирішення питання щодо перегляду ухвали від 22.03.2011 року № 5005/2198/2011 Дніпропетровським апеляційним господарським судом.
Постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11.05.2011 року апеляційну скаргу Іноземного підприємства “Технопарк” залишено без задоволення, ухвалу Господарського суду Дніпропетровської області від 22.03.2011 року -без змін.
25.05.2011 року справа № 5005/2198/2011-27/56 після розгляду апеляційної скарги Іноземного підприємства “Технопарк” повернулася до Господарського суду міста Києва.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 30.05.2011 року поновлено провадження у справі та призначено її до розгляду на 20.06.2011 року.
03.06.2011 року до Господарського суду міста Києва надійшов запит від Господарського суду Дніпропетровської області, відповідно до якого останній просить суд скерувати справу № 5005/2198/2011 до Господарського суду Дніпропетровської області у зв'язку із надходженням касаційної скарги Іноземного підприємства “Технопарк” на постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11.05.2010 року.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 06.06.2011 року зупинено провадження у справі до вирішення питання щодо перегляду постанови Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11.05.2010 року Вищим господарським судом України.
Постановою Вищого господарського суду України від 02.08.2011 року касаційну скаргу Іноземного підприємства “Технопарк” залишено без задоволення, постанову Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 11.05.2011 року -без змін.
29.08.2011 року справа № 5005/2198/2011-27/56 після розгляду касаційної скарги Іноземного підприємства “Технопарк” повернулася до Господарського суду міста Києва.
Ухвалою суду від 05.09.2011 року поновлено провадження у справі № 5005/2198/2011-27/56, та призначити її до судового розгляду на 20.09.2011 року.
Представник позивача в судове засідання 20.09.2011 року не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, про поважні причини неявки суд не повідомив.
Представник відповідача в судовому засіданні 20.09.2011 року подав відзив на позов, у якому проти задоволення позовних вимог заперечував.
Ухвалою суду від 20.09.2011 року розгляд справи відкладено на 04.10.2011 року.
Представник позивача в судове засідання 04.10.2011 року не з'явився, вимоги ухвали суду не виконав, про поважні причини неявки суд не повідомив.
Представник відповідача в судовому засіданні 04.10.2011 року заперечував проти позовних вимог.
Розглянувши подані сторонами документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно і повно з'ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об'єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -
01.02.2008 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг Аваль»(за договором лізингодавець) та Іноземним підприємством «Технопарк»(за договором лізингоодержувач) укладено договір фінансового лізингу № L1731-02/08 (надалі за текстом договір), відповідно до п. 1 якого, лізингодавець на підставі договору купівлі-продажу зобов'язався придбати у свою власність і передати на умовах фінансового лізингу, без надання послуг з управління та технічної експлуатації, у тимчасове володіння та користування за плату майно, найменування, технічний опис, модель, рік випуску, ціна одиниці, кількість і загальна вартість якого зазначаються в специфікації, а лізингоодержувач зобов'язався прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі на умовах цього договору.
Згідно п. 2.1. договору, лізингоодержувач самостійно та на власний ризик обрав предмет лізингу та продавця (постачальника) предмета лізингу - Товариство з обмеженою відповідальністю «Альфатех».
З матеріалів справи вбачається, що 01.02.2008 року між Товариством з обмеженою відповідальністю «Альфатех»(продавець), Товариством з обмеженою відповідальністю «Райффайзен Лізинг Аваль»(лізингодавець) та Іноземним підприємством «Технопарк»(лізингоодержувач) було укладено договір купівлі-продажу № Р1731-02/08, у відповідності до умов якого на підставі акту приймання-передачі предмета лізингу від 18.02.2008 року продавець передав у власність лізингодавцю, а лізингоодержувач прийняв у користування за договором фінансового лізингу предмет лізингу: екскаватор гусеничний Hundai R320LC-7 (2007 рік випуску), серійний номер 90210194.
Вартість зазначеного предмету лізингу встановлена в розмірі 1 213 173, 18 грн. (п. 2.1. договору купівлі-продажу та п. 3.1. договору фінансового лізингу).
28.02.2009 між позивачем та відповідачем було укладено угоду про внесення змін до договору фінансового лізингу. Згідно п. 1 вказаної угоди у зв'язку з наявністю у лізингоодержувача простроченої заборгованості у розмірі 216 187, 00 грн. за договором фінансового лізингу № L1731-02/08 від 01.02.2008 року на підставі рахунку-фактури № L 1731-02/08/10 від 01.12.2008, № L 1731-02/08/11 від 02.01.2009, № L 1731-02/08/12 від 02.02.2009, № L 1731-02/08/8 від 01.10.2008, № L 1731-02/08/9 від 03.11.2008, № L 1731-02/08/р від 19.01.2009, № L 1731-02/08/р1 від 17.02.2009, № L 1731-02/08/р3 від 21.10.2008 року, № L 1731-02/08/р3 від 18.11.2008, № L 1731-02/08/р5 від 18.12.2008 та враховуючи, що лізингоодержувачем було виявлено бажання здійснити реструктуризацію цієї заборгованості, сторони дійшли згоди внести зміни до договору на наступних умовах:
1.1.1. Реструктуризація заборгованості здійснюється шляхом збільшення заборгованості лізингоодержувача з погашення вартості предмета лізингу на суму нарахованої комісії та штрафних санкцій за простроченими рахунками, а також переоцінену на підставі п. 6.1.4 додатку № 4 «загальні умови фінансового лізингу»до договору фінансового лізингу.
1.1.2. Подальше нарахування лізингових платежів за користування предметом лізингу здійснюється виходячи з такої переоціненої заборгованості лізингоодержувача перед лізингодавцем щодо погашення вартості предмета лізингу в сумі 1 255 346, 37 грн.
При цьому курсом графіку, що використовується для складання Графіку платежів, є курс 7,546 грн. за 1 долар США. Розмір поточних лізингових платежів, зазначений у Графіку платежів, не є остаточним та підлягає зміні у випадках, визначених договором фінансового лізингу, викладеним у новій редакції.
1.1.3. В іншій частині сторони керуються положенням договору фінансового лізингу, викладеним в новій редакції (додаток № 1 до цієї угоди).
Згідно п. 2 угоди, ця угода набирає чинності з дня її підписання уповноваженими представниками сторін. З моменту підписання цієї угоди та договору в новій редакції попередня редакції договору фінансового лізингу втрачає чинність.
28.02.2009 року сторонами укладено договір фінансового лізингу за № L1731-02/08 в новій редакції.
Згідно п. 3.1. договору фінансового лізингу в новій редакції вартість предмета лізингу становить 1 733 201, 81 грн. в томі числі ПДВ.
Спір виник внаслідок того, що позивач вважає, що договір фінансового лізингу є недійсним, оскільки сторони, що встановили специфікацію предмета лізингу в додатку № 2 до договору в попередній редакції після придбання предмету лізингу відповідачем у свою власність і передачі його позивачу змінили специфікацію предмету лізингу. Позивач також вважає, що лізингові платежі за договором фінансового лізингу не є лізинговими платежами, оскільки їх склад не відповідає ч. 2 ст. 16 Закону України «Про фінансовий лізинг». Крім того, позивач зазначає, що спірний договір підписано особою, яка не має необхідного обсягу цивільної дієздатності, оскільки він підписаний лише Генеральним директором, підпис якого має юридичну чинність тільки при наявності підпису начальника операційного управління, а також договір не спрямований на реальне настання правових наслідків.
Суд не погоджується із зазначеним у зв'язку із наступним.
Загальні правові та економічні засади фінансового лізингу визначені Законом України “Про фінансовий лізинг”.
Так, у відповідності до ч. 2 ст. 1 Закону України “Про фінансовий лізинг” за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Положеннями статті 3 Цивільного кодексу України встановлено, що цивільне законодавство ґрунтується, зокрема, на принципах свободи договору.
Згідно з вимогами ст. 4 Цивільного кодексу України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу.
Відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.
Статтею 627 Цивільного кодексу України передбачено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Як вбачається з матеріалів справи, договір фінансового лізингу № L1731-02/08 від 01.02.2008 року з додатковими угодами і специфікаціями до нього є підписаним сторонами, тобто сторони дісталися згоди щодо усіх його умов та умов додатків до договору.
Крім того, відносно посилання позивача на відмінність специфікацій, необхідно зазначити, що в додатку № 2 до договорів зазначено, що предметом лізингу є екскаватор гусеничний Hundai R320LC-7 (2007 рік випуску). Аналогічні положення зазначені в акті приймання-передачі предмета лізингу.
Таким чином, найменування предмета лізингу, зазначене в специфікаціях та акті приймання-передачі предмета лізингу, повністю співпадає.
Що ж до тверджень позивача стосовно того, що до взаємовідносин сторін за договором не застосовуються норми ч. 2 ст. 16 Закону України “Про фінансовий лізинг”, оскільки вказаною нормою не передбачено включення до лізингових платежів суми простроченої заборгованості лізингоодержувача перед лізингодавцем за договором фінансового лізингу, курсової різниці гривні у зв'язку зі зміною курсу долара США відносно гривні, нарахованих лізингодавцем лізингоотримувачу комісії і штрафних санкцій по прострочених рахунках та компенсації відсотків по фінансуванню придбання предмета лізингу, суд вважає за необхідне відзначити наступне.
Відповідно до ст. 16 Закону України “Про фінансовий лізинг” сплата лізингових платежів здійснюється в порядку, встановленому договором. Лізингові платежі можуть включати: суму, яка відшкодовує частину вартості предмета лізингу; платіж як винагороду лізингодавцю за отримане у лізинг майно; компенсацію відсотків за кредитом; інші витрати лізингодавця, що безпосередньо пов'язані з виконанням договору лізингу.
З наведеного вбачається, що перелік лізингових платежів не є вичерпним та підлягає коригуванню у залежності від наявності витрат лізингодавця за відповідним договором.
При цьому, зазначені позивачем платежі, до яких, на його думку, не застосовуються положення ст. 16 Закону України “Про фінансовий лізинг”, безпосередньо пов'язані із виконанням договору лізингу, а відтак твердження позивача є безпідставними та необґрунтованими.
Враховуючи наведене, з огляду на те, що сторонами було погоджено вартість предмета лізингу, суд дійшов висновку, що у даному випадку сторони врегулювали свої відносини на власний розсуд в порядку ст. 6 Цивільного кодексу України, та з урахуванням норм Закону України «Про лізинг», що не тягне за собою визнання вказаного договору недійсним.
Також позивач стверджує, що оспорюваний договір підписаний особою, яка не має необхідного об'єму цивільної дієздатності, оскільки у преамбулі договору фінансового лізингу в новій редакції від 28.02.2009 року зазначено, що Товариство з обмеженою відповідальністю “Райффайзен Лізинг Аваль” діє в особі Генерального директора, що діє на підставі статуту, в особі начальника операційного управління, який діє на підставі довіреності або в особі головного юриста, яка діє на підставі довіреності, або в особі начальника управління ризик-менеджменту, який діє на підставі довіреності, однак вищевказаний договір підписаний тільки однією особою -генеральним директором.
Відповідно до ч. 1 ст. 92 Цивільного кодексу України юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону.
Згідно зі ст. 97 Цивільного кодексу України управління товариством здійснюють його органи. Органами управління товариством є загальні збори його учасників і виконавчий орган, якщо інше не встановлено законом.
Як вбачається з матеріалів справи, керівник Товариства з обмеженою відповідальністю “Райффайзен Лізинг Аваль”, який займає посаду генерального директора, має право вчиняти юридичні дії від імені юридичної особи без довіреності.
Так, п. 12.3.5 наявного у справі статуту Товариства з обмеженою відповідальністю “Райффайзен Лізинг Аваль” встановлено, що генеральний директор без доручення представляє товариство в стосунках з будь-якими українськими та іноземними юридичними та фізичними особами, укладає цивільно-правові угоди від імені товариства в межах компетенції, передбаченої статутом та внутрішніми документами товариства.
Таким чином, генеральний директор Товариства з обмеженою відповідальністю “Райффайзен Лізинг Аваль” є уповноваженою особою на підписання цивільно-правових угод та для нього не встановлено будь-яких обмежень щодо вчинення дій від імені товариства.
Суд також відхиляє твердження позивача, що договір фінансового лізингу є удаваним та вчинений з метою приховання іншого правочину, який сторони насправді вчинили, а також не спрямований на реальне створення правових наслідків, які обумовлені ним з огляду на наступне.
Позивач зазначає, що оспорюваний договір фінансового в частині повернення вартості предмета лізингу не спрямований на реальне настання правових наслідків, які ним обумовлені, оскільки фактично сторони мали на меті не виконання умов договору фінансового лізингу щодо сплати лізингових платежі, до складу яких входить відшкодування вартості предмету лізингу, а реструктуризацію заборгованості позивача перед відповідачем, що виникла на момент укладання оспорюваного договору.
В обґрунтування вищенаведених тверджень, позивач посилається на угоду про внесення змін до договору фінансового лізингу та зазначає, що до оспорюваного договору в частині лізингових платежів мають застосовуватись правила, передбачені ст. 235 Цивільного кодексу України, оскільки він є удаваним.
Згідно з ч. 1 ст. 235 Цивільного кодексу України удаваним є правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили.
Умовами оспорюваного правочину встановлено, що відповідач зобов'язується на підставі договору купівлі-продажу придбати у свою власність і передати на умовах фінансового лізингу, без надання послуг з управління та технічної експлуатації, у тимчасове володіння та користування за плату майно, найменування, технічний опис, модель, рік випуску, ціна одиниці, кількість і загальна вартість якого визначаються в специфікації, а позивач - прийняти предмет лізингу та сплачувати лізингові платежі.
При цьому, положеннями ст. 806 Цивільного кодексу України та ст. 1 Закону України “Про фінансовий лізинг” встановлено, що за договором фінансового лізингу лізингодавець зобов'язується набути у власність річ у продавця (постачальника) відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передати її у користування лізингоодержувачу на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі).
Таким чином, дійсною метою договору фінансового лізингу є передання майна у тимчасове володіння та користування позивачу за плату та на певний строк, а також отримання від цього прибутку.
Так, зі змісту оспорюваного договору вбачається, що він є саме договором фінансового лізингу та, відповідно, відсутні підстави стверджувати, що сторони мали на меті укладення іншого правочину, ніж той, який вони фактично уклали.
Відповідно до ч. 1 ст. 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.
Відповідно до роз'яснення Вищого арбітражного суду України “Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними” від 12.03.1999 р. № 02-5/111, вирішуючи спори про визнання угод недійсними, господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків, а саме: відповідність змісту угод вимогам закону; додержання встановленої форми угоди; правоздатність сторін за угодою; у чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.
Відповідно до п. 2 Постанови Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. “Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними” зміст правочину не може суперечити Цивільному кодексу України, іншим законам України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України, міжнародним договорам, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, актам Президента України, постановам Кабінету Міністрів України, актам інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом, а також моральним засадам суспільства. Зміст правочину не повинен суперечити положенням також інших, крім актів цивільного законодавства, нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до Конституції України.
Відповідно до ст. 33, 34 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Таким чином, оскільки умови договору фінансового лізингу № L1731-02/08 від 01.02.2008 року повністю відповідають вимогам чинного законодавства, та враховуючи, що позивачем не доведено недійсність оспорюваного договору, суд відмовляє в задоволенні позовних вимог.
Витрати по сплаті державного мита та витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, відповідно до ст. 49 ГПК України покладаються на позивача.
Враховуючи наведене, керуючись ст. ст. 32, 33, 49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після розгляду справи апеляційним господарським судом.
СуддяДідиченко М. А.
Дата підписання: 10.10.2011 року