16:04 06 жовтня 2011 року м.Чернівці Cправа 2а/2470/1934/11
Чернівецький окружний адміністративний суд в складі:
головуючого судді Ковалюка Я.Ю.,
при секретарі судового засідання -Василику Г.В.,
за участю представників: позивача -Козлової Ю.Г.; відповідача - Іванічека О.І., Громика Б.В.,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду справу за адміністративним позовом першого заступника прокурора Чернівецької області до відділу Державного департаменту України з питань виконання покарань в Чернівецькій області про визнання протиправними бездіяльності і наказів та їх скасування , зобов'язання вчинити дії, -
Прокуратурою Чернівецької області проведено перевірку додержання працівниками Сокирянської виправної колонії №67 вимог кримінально-виконавчого законодавства, Закону України «Про засади запобігання і протидії корупції», за результатами якої перший заступник прокурора Чернівецької області звернувся з адміністративним позовом до відділу Державного департаменту України з питань виконання покарань в Чернівецькій області з наступними вимогами:
1) поновлення процесуального строку на оскарження наказу № 74 о/с від 02.09.2010року про призначення майора внутрішньої служби ОСОБА_4 на посаду старшого інспектора з питань підготовки до звільнення відділу соціально-виховної та психологічної роботи Сокирянської виправної колонії відділу Державного департаменту України з питань виконання покарань в Чернівецькій області (№67), увільнення від посади начальника дільниці соціальної реабілітації-начальника відділення соціальної психологічної служби;
2) визнання протиправним та скасування наказу № 74 о/с від 02.09.2010 року про призначення майора внутрішньої служби ОСОБА_4 на посаду старшого інспектора з питань підготовки до звільнення відділу соціально-виховної та психологічної роботи Сокирянської виправної колонії відділу ДДУПВП в Чернівецькій області (№ 67) увільнення від посади начальника дільниці соціальної реабілітації -начальника відділення соціальної психологічної служби;
3) визнання протиправним та скасування наказу № 5 о/с від 03.02.2011 року про призначення майора внутрішньої служби ОСОБА_4 на посаду начальника дільниці соціальної реабілітації - начальника відділення соціальної психологічної служби Сокирянської ВК-67 ДДУПВП у Чернівецькій област;
4) визнання протиправною бездіяльності керівництва відділу Державного департаменту України з питань виконання покарань в Чернівецькій області в особі начальника відділу Державного департаменту України з питань виконання покарань в Чернівецькій області полковника внутрішньої служби Іванова О.В. по не виконанню вимог п.67 Положення проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ щодо звільнення ОСОБА_4 з органів внутрішніх справ у триденний строк з дня набрання законної сили рішенням суду про засудження за вчинення злочину.
5) Зобов'язання відділу ДДУПВП в Чернівецькій області звільнити майора внутрішньої служби ОСОБА_4 зі служби в органах внутрішніх справ.
В обґрунтування позовних вимог прокурор посилається на ст.ст. 3,10,12, п.5 ст.30 Закону України «Про державну службу»від 16.12.1993 року № 3723-ХІІ; ч. З ст.14 Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу України»від 23.06.2005 року № 2713-ІУ, п.62,66,67 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженого постановою КМУ від 29 липня 1991 року № 114, а також на факт порушення кримінальної справи щодо начальника дільниці соціальної реабілітації ОСОБА_4, якому у зв'язку з перевищенням службових повноважень було пред'явлено обвинувачення у вчиненні злочину, передбаченого ч. І ст.365 КК України, та якого 29.09.2010 року Сокирянським районним судом на підставі ст. 48 КК України, ст. 7 КПК України звільнено від кримінальної відповідальності.
В ході судового розгляду справи позивач підтримав свої позовні вимоги та просив суд їх задовольнити.
Представники відповідача заперечили проти позову з мотивів безпідставності заявлених вимог.
Суд, заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи та докази, якими учасники процесу обґрунтовують свої вимоги та заперечення, проаналізувавши законодавство, що регулює спірні правовідносини та підлягає застосуванню, дійшов висновку, що позов задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Згідно ст. 18 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України”, службові особи органів та установ виконання покарань, слідчих ізоляторів зобов'язані:
- забезпечувати дотримання прав людини і громадянина, реалізацію законних прав та інтересів засуджених осіб, узятих під варту, вимог законодавства щодо виконання і відбування кримінальних покарань;
- виконувати вироки, постанови і ухвали суду, а також рішення прийняті прокурорами і слідчими в установленому законом порядку і в межах їх компетенції, тримати осіб, узятих під варту;
- забезпечувати правопорядок, додержання вимог режиму, правил внутрішнього розпорядку в установах виконання покарань, слідчих ізоляторах і на підлеглих до них територіях та вимагати від засуджених і осіб, узятих під варту, інших осіб виконання ними обов'язків, установлених законом;
- забезпечувати безпеку засуджених і осіб взятих під варту;
- запобігати вчиненню злочинів та дисциплінарних проступків в слідчих ізоляторах;
- забезпечувати охорону, ізоляцію та нагляд за засудженими і особами узятими під варту;
- виявляти, припиняти, розкривати злочини, вчинені в установах виконання покарань та слідчих ізоляторів.
Статею 12 Закону України «Про державну службу»визначено що не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які мають судимість, ще є несумісною із зайняттям посади. Пунктом 5 ч.І ст. 30 Закону України «Про державну службу»визначено що крім загальних підстав передбачених Кодексом законів про працю України, державна служба припиняється у разі виявлення або виникнення обставин, що перешкоджають перебуванню державного службовця на держаній службі .
Аналізуючи викладені норми Закону, слід також виходити із загального поняття про судимість та про її правові наслідки, які закріплені в ст. 88 КК України.
Судимість - це передбачені законом правові наслідки засудження, які тривають певний період і визначають особливий правовий статус особи.
Отже, не може набути судимості особа, яка не постала перед судом і не була засуджена. У свою чергу звільнення від кримінальної відповідальності - це врегульована кримінальним і кримінально-процесуальним законодавством відмова держави в особі компетентних органів від засудження особи, яка вчинила злочин і від застосування до неї кримінально-правових засобів примусового характеру.
За своїм змістом звільнення від кримінальної відповідальності характеризується трьома моментами: 1) не відбувається державний осуд особи, яка вчинила злочин (обвинувальний вирок суду не постановляється); 2) до винного не застосовується покарання; 3) через відсутність обвинувального вироку звільнена від кримінальної відповідальності особа вважається такою, що не має судимості.
Згідно з частинами 3 і 4 ст.88 КК України визнаються такими, що не мають судимості, особи які: 1) звільнені судом від кримінальної відповідальності з нереабілітуючих підстав, а саме: у зв'язку зі зміною обстановки (ст.48 КК України).
Отже, з вищевикладених норм чинного Кримінального кодексу України, призначений 03.02.2011 року, згідно наказу № 5 о/с , на посаду начальника дільниці соціальної реабілітації Сокирянської ВК № 67 ОСОБА_4, є особою яка не має судимості, а тому застосування по відношенню до нього норм ст.12 п.5 ч.І ст. 30 Закону України «Про державну службу», на думку суду, буде суперечити його законним правам як громадянина України, які закріплені саме в ст.62 Конституції України-особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
Відповідно до ст.124 Конституції України правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.
Відповідно до ст. 324 КПК України питання про наявність кримінального діяння та наявності вини підсудного у вчиненні злочину вирішується при постановленні вироку.
Частиною 3 ст.16 Закону України «Про державну кримінально - виконавчу службу України», чітко визначено що у разі вчинення дій, зазначених у частині другій цієї статті, особа рядового чи начальницького складу або працівник кримінально - виконавчої служби підлягає звільненню зі служби (роботи), якщо до нього постановлено обвинувальний вирок суду, який набрав законної сили, або якщо протягом року за такі ж дії до нього вже було застосовано дисциплінарне стягнення.
З цих підстав, висновок прокурора про скоєння ОСОБА_4, вчинку що дискредитує звання працівника ДДУПВП в Чернівецькій області є передчасним, оскільки службові особи органів прокуратури не наділені правом надавати оцінку зібраних у ході досудового слідства фактам, доки вина особи у скоєнні злочину не буде доведена у встановленому законом порядку вироком суду.
Посилання на п.66 «Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ», затвердженого постановою КМУ від 29 липня 1991 року № 114, підставою для застосування якого, прокурор вважає факт притягнення ОСОБА_4, в якості обвинуваченого по кримінальній справі за скоєння злочину, передбаченого ч.І ст. 365 КК України, має суперечності, адже правило про переважне застосування спеціальної норми діє тільки за наявності суперечності між нормами однакової юридичної сили. Воно не може застосовуватися за наявності суперечностей між нормами (актами) різної юридичної сили.
Норма підзаконного акта, хоча б вона і була спеціальною (у нашому випадку мова йде про вищезазначений пункт положення), не має юридичної сили, якщо вона суперечить загальному правилу, сформульованому в законі, оскільки останній має безперечну вищу юридичну силу порівняно з підзаконним актом.
Такими нормами є зокрема ст. 12, п.5 ч.І ст.30 Закону України «Про державну службу», ч.З ст.16 Закону України «Про державну кримінально - виконавчу службу України», які чітко визначають, що звільненню зі служби (роботи), підлягають особи, якщо до нього постановлено обвинувальний вирок суду, який набрав законної сили.
Звільнення з посади, звільнення з органів внутрішніх справ, згідно ст.12 Закону України «Про дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України»від 22.02.2006 року № 3460-ІУ є одним із видів дисциплінарних стягнень.
Частиною 2 ст. 16 Закону України «Про дисциплінарний статут органів внутрішніх справ України»від 22.02.2006 року № 3460-ІУ; визначено, що у разі проведення за фактом вчинення проступку службового розслідування, провадження в кримінальній справі або справі про адміністративне правопорушення на осіб рядового і начальницького складу дисциплінарне стягнення може бути накладено не пізніше одного місяця з дня закінчення службового розслідування, провадження в кримінальній справі чи справі про адміністративне правопорушення, не враховуючи періоду тимчасової непрацездатності або перебування у відпустці.
Згідно вищевказаних вимог Закону застосувати п.62 п.п. й), п.63, п.66, п.67 як одних із видів дисциплінарних стягнень які врегульовані положенням є незаконним, безпідставним та не обгрунтованим, адже вищевказаним законом чітко визначено що дисциплінарне стягнення у вигляді звільнення з роботи за передбаченими пунктами мало б бути накладене в місячний строк.
Крім цього, за загальним правилом трудового законодавства звільнення з підстав передбачених п. 66, п.67 Положення є звільненням з ініціативи власника, і при його проведенні Закон не допускає можливості обмеження підзаконними актами права власника звільняти працівника з підстав, встановлених статтями 40 і 41 КЗпП України. Правила названих статей взагалі сформульовані як норми прямої дії, що не знають будь-яких винятків. Тому навіть встановлені самим законом обмеження права власника або уповноваженого ним органу звільняти працівників з підстав, встановлених ст.40 і 41 КЗпП України, вимагають обґрунтування.
Також слід відмітити, що п. 66 Положення, як норма спеціального законодавства, яка регулює питання проходження служби в органах внутрішніх справ не має чіткого визначення поняття дискредитації та які саме вчинки осіб, слід рахувати як дискредитацію особи рядового і начальницького складу. То з урахуванням субсидіарного застосування законів про працю, обґрунтування причин звільнення ОСОБА_4, є для керівництва ДДУПВП в Чернівецькій області, неправомірними.
У свою чергу, п.67 Положення також не можна застосовувати для звільнення відповідача по справі, адже відносно ОСОБА_4, вирок не постановлявся, і він не є особою яка має судимість.
Крім цього, судом встановлено, що ОСОБА_4, сумлінно та бездоганно виконує покладені на нього обов'язки. За місцем роботи та проживання характеризується виключно з позитивної сторони, досвід його роботи стає прикладом для інших колег в роботі, адже на службі в органах пенітенціарної системи України він знаходиться з 03.07.2000 року, що складає стаж безперервної роботи понад 13 років. А також те, що станом на 25.08.2011 року в Сокирянській виправній колонії (№67) значний некомплект середнього і старшого начальницького складу, який складає 5 посад (10% від штатної чисельності середнього і старшого начальницького складу), що у свою чергу негативно впливає на виконання функціональних обов'язків начальницьким складом установи. За таких обставин, керівництво відділу ДДУЗПВП в Чернівецькій області правомірно не вважало доцільним застосовувати до майора внутрішньої служби ОСОБА_4 найсуворіший вид дисциплінарного стягнення, звільнення з органів внутрішніх справ.
Конституційним принципом є принцип верховенства права (ст. 8 Конституції України), громадяни здійснюють свої права за принципом «дозволено все, що прямо не заборонено законом», а державні органи та їх посадові особи -за принципом «дозволено лише те, що прямо визначено законом». Україна, як держава, визнає пріоритет загальнолюдських цінностей, дотримується загальновизнаних норм і принципів міжнародного права.
Наряду з цим, ч.6 ст. 43 Конституції України визначено що громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
Відповідно до вимог ст.19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.
Відповідно до ч. 2 ст. 71 Кодексу адміністративного судочинства України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову.
Відповідач надав суду належні докази, якими підтверджується правомірність його рішень.
Аналізуючи в сукупності здобуті докази, суд дійшов висновку, що відповідач у даному випадку діяв правомірно, на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, обґрунтовано, а тому в задоволенні позову слід відмовити повністю за його безпідставністю.
У процесі розгляду справи не виявлено інших фактичних обставин, що мають суттєве значення для правильного вирішення спору, а також доказів на підтвердження цих обставин.
Розподіл судових витрат суд не проводить у відповідності до вимог п.2 ст.94 КАС України, оскільки судове рішення ухвалюється на користь суб'єкта владних повноважень, судових витрат, пов'язаних із залученням свідків та проведенням судових експертиз відповідачем не здійснено.
На підставі викладеного й керуючись статтями 2- 12, 69-71,86,94, 158- 163, 167, 254 Кодексу адміністративного судочинства України , суд -
У задоволенні адміністративного позову першого заступника прокурора Чернівецької області до відділу Державного департаменту України з питань виконання покарань в Чернівецькій області про визнання протиправними бездіяльності і наказів та їх скасування , зобов'язання вчинити дії відмовити повністю.
Порядок і строки оскарження постанови визначаються ст.ст. 185, 186 Кодексу адміністративного судочинства України.
Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку постанови суду першої інстанції повністю або частково, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
Апеляційна скарга подається до адміністративного суду апеляційної інстанції через суд першої інстанції, який ухвалив оскаржуване судове рішення. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів з дня її проголошення. У разі застосування судом частини третьої статті 160 цього Кодексу, а також прийняття постанови у письмовому провадженні апеляційна скарга подається протягом десяти днів з дня отримання копії постанови.
Якщо суб'єкта владних повноважень у випадках та порядку, передбачених частиною четвертою статті 167 цього Кодексу, було повідомлено про можливість отримання копії постанови суду безпосередньо в суді, то десятиденний строк на апеляційне оскарження постанови суду обчислюється з наступного дня після закінчення п'ятиденного строку з моменту отримання суб'єктом владних повноважень повідомлення про можливість отримання копії постанови суду.
Суддя Я.Ю. Ковалюк