Держпром, 8-й під'їзд, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022,
тел. приймальня (057) 705-14-50, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41
"12" вересня 2011 р. Справа № 5023/5861/11
вх. № 5861/11
Суддя господарського суду Аюпова Р.М.
при секретарі судового засідання Павленко А.В.
за участю представників сторін:
позивача - не з'явився; 3-ї особи < Текст > відповідача - ОСОБА_1, дов. від 10.01.2011 року 3-ї особи < Текст >
розглянувши справу за позовом Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2, м. Дергачі 3-я особа < Текст >
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Харків - Капітал", м. Харків 3-я особа < Текст >
про визнання договору дійсним
Позивач -ФОП ОСОБА_2 звернувся до господарського суду Харківської області з позовною заявою до відповідача -ТОВ “Харків-капітал”, в якій просить суд визнати дійсним договір оренди № ХК-172/106_2010, укладений 28 грудня 2010 року між позивачем та відповідачем. Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідач вимагає розірвати договір оренди № ХК -172/106_2010 від 28.12.2010 року.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 18 липня 2011 року прийнято вказану позовну заяву до розгляду, порушено провадження у справі та призначено її до розгляду у судовому засіданні на 01 серпня 2011 року об 11:40 год.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 01 серпня 2011 року, у зв'язку з неявкою представників сторін, розгляд справи відкладено на 12 вересня 2011 року о 10:40 год.
Відповідач у судовому засіданні 12 вересня 2011 року надав у судовому засіданні письмові пояснення (вх. № 17139), в яких зазначив, що не заперечує проти того, що договір оренди є дійсним. Спору щодо його дійсності між сторонами не виникало, у зв'язку з чим, просить відмовити в задоволенні позову. Також відповідачем надано додаткові документи (вх. № 17138), які судом долучені до матеріалі справи.
У призначене судове засідання 12 вересня 2011 року позивач не з'явився, про причини неявки у судове засідання суд не повідомив, витребувані судом документи не надав. Про дату, час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином, про що свідчить відмітки про направлення ухвали про відкладення розгляду справи від 01 серпня 2011 року, яка направлялась на адресу позивача, в якій повідомлялось про час та місце розгляду даного судового засідання, при цьому враховані приписи пункту 3.5.11 Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Вищого господарського суду України від 10.12.2002 р. № 75 (з подальшими змінами). Як свідчить наявне в матеріалах справи поштове повідомлення, вказана ухвала отримувалась позивачем 12.08.2011 року.
Присутній в судовому засіданні 12 вересня 2011 року відповідач вважає за можливе розглянути справу по суті в даному судовому засіданні без участі представника позивача, пояснив, що ним надані всі документи, які необхідні для розгляду справи по суті.
Статтею 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованою Верховною Радою України ( Закон України від 17.07.1997 року № 475/97 - ВР ), кожній особі гарантовано право на справедливий і відкритий розгляд при визначенні її громадських прав і обов'язків впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, створеним відповідно до закону.
Ухвалою господарського суду Харківської області від 01 серпня 2011року сторони попереджені про розгляд справи за наявними в ній матеріалами у разі неявки представників сторін у судове засідання та ненадання витребуваних судом документів. Враховуючи це, враховуючи також достатність часу, наданого позивачеві та відповідачеві для підготовки до судового засідання та підготовки витребуваних судом документів, приймаючи до уваги принципи змагальності та диспозитивності господарського процесу, закріплені п.4 ч.3 ст. 129 Конституції України, ст. 4-3 та ст. 33 ГПК України, суд вважає, що господарським судом в межах наданих йому повноважень сторонам створені усі належні умови для надання доказів у справі та є підстави для розгляду справи за наявними у справі матеріалами.
З'ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно та повно дослідивши надані докази, суд встановив наступне.
28.12.2010 року між позивачем - Фізичною особою -підприємцем ОСОБА_2 та відповідачем - Товариством з обмеженою відповідальністю “Харьків-Капітал” укладено Договір оренди № ХК-172/1062010 (далі- договір), відповідно до умов якого, відповідач (орендодавець) передав позивачу (орендарю) у строкове платне користування пункт технічного обслуговування при АЗС № 106, розташований за адресою: м.Харків, пр.Косіора, 2-б, включаючи майно , зазначене в акті прийому-передачі до цього договору.
Пунктом 4.4. Договору орендодавець зобов'язаний надати орендарю можливість користуватися телефонним зв'язком і електропостачанням.
Відповідно до п. 9.2. Договору строк дії оренди складає 2 роки і 11 місяців з моменту підписання акту приймання-передачі .
Як зазначає позивач в позовній заяві, протягом тривалого часу відповідач не виконав свого зобов'язання за договором щодо надання позивачу можливості користуватися телефонним зв'язком, тобто не виконував одне із своїх зобов'язань за Договором, у зв'язку з чим, позивачем, на підставі ч. 1 ст. 594 Цивільного кодексу України, було застосовано право притримання відносно орендної плати, яку позивач повинен сплачувати за Договором. Позивач вказує, що 23 лютого, 25 травня і 6 липня 2011 р. на його адресу надходили листи відповідача із пропозицією розірвати Договір та вимогою сплатити 30487,75 грн. заборгованості з орендної плати. На даний час, вказує позивач, ця заборгованість погашена і телефонний зв'язок відповідачем забезпечено, про що позивач повідомив орендодавця у листі від 07 липня 2011 року, проте, відповідач продовжує вимагати розірвання договору, у зв'язку з чим, позивач звернувся до суду із позовною заявою про визнання дійсним договору оренди № ХК-172/1062010 від 28.12.2010 року.
Надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог суд виходить з наступного.
У відповідності до ч.1 ст. 15 ГПК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.
Згідно ст. 1 ГПК України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням. Відповідно ст.2 ГПК України господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
Тобто право на судовий захист у суб'єкта господарювання виникає у разі порушення або оспорювання його права або охоронюваного законом інтересу.
В даному разі позивачем всупереч вимог ст. ст. 4-3, 33 ГПК України (судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень) не надано доказів порушення або оспорювання відповідачем прав або охоронюваних законом інтересів позивача.
За таких обставин, враховуючи відсутність доказів, які свідчать про порушення чи оспорення права позивача, суд приходить до висновку про відсутність підстав для судового захисту права.
Крім того, суд оцінюючи відповідність заявлених позовних вимог вимогам чинного законодавства, зважує на таке.
Згідно абз. 2 ч.2 ст.16 Цивільного кодексу України ч.2 ст. 20 Господарського кодексу України суд може захистити цивільне право або інтерес способами, що встановлені договором або законом. В даному разі предмет позову в частині вимог про визнання договору оренди дійсним не відповідає способам захисту права, передбаченим законом. Такий спосіб захисту не міститься в переліках способів захисту права, що визначені в ст. 16 Цивільного кодексу України та ст. 20 Господарського кодексу України, не передбачений він й іншими нормами права. Також, в матеріалах справи відсутні докази того, що такий спосіб захисту був передбачений договором сторін. Це свідчить про відсутність у суду правових підстав для застосування обраного позивачем способу захисту права і унеможливлює задоволення позову в частині такого предмету.
При цьому суд відхиляє, як юридично неспроможні посилання позивача на те, що обраний ним спосіб захисту права є різновидом способу "визнання права". Суд зауважує, що вимога про визнання договору оренди дійсним не є вимогою про визнання права. У відповідності до ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України способи захисту права по своїй суті - це правові заходи, за допомогою яких у встановленому законом порядку здійснюється відновлення порушеного суб'єктивного права. Спосіб захисту права “ визнання права ” - це спосіб захисту, який застосовується у випадку спору між суб'єктами цивільного права щодо наявності чи відсутності правовідносин між сторонами і, відповідно, наявності чи відсутності цивільного права та цивільного обов'язку.
Натомість, договір не підпадає під категорію конкретного суб'єктивного права. Договір згідно ст. 626 Цивільного кодексу України це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Тобто, договір це більш широка юридична категорія, котра включає в себе не одне суб'єктивне право, комплекс числених за кількістю та різноманітних за змістом та обсягом суб'єктивних прав та обов'язків. Тому договір не можна ототожнювати з суб'єктивним правом.
Отже визнання договору оренди дійсним не є спором про наявність чи відсутність цивільного права, а заявлена позовна вимога не є позовом про визнання. Зазначена вимога не може бути предметом спору та розглядатися самостійно. Це юридичний факт, який може бути лише проміжним предметом доказування у спорі про право цивільне і застосовуватись лише разом із способами захисту права, які є дійсно передбаченими законом чи договором (припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі тощо).
Відсутність правових підстав для застосування такого способу захисту права випливає також з того, що у відповідності до ст. 15, 16 Цивільного кодексу України, ст. 20 Господарського кодексу України способи захисту права по своїй суті - це правові заходи, за допомогою яких у встановленому законом порядку здійснюється відновлення порушеного суб'єктивного права. Натомість обраний позивачем спосіб захисту до такого результату (відновлення права) привести не спроможний. Застосування судом заходів, які не приводять до захисту права неприпустимо, оскільки не відповідає завданням суду визначеним статті 2 Закону України “Про судоустрій і статус суддів”, яка передбачає, що суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує кожному право на справедливий суд та повагу до інших прав і свобод, гарантованих Конституцією України і законами України, а також міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Висновок суду про неможливість застосування способу захисту права, який не відповідає Закону, договору і не приводить до відновлення порушеного права узгоджується з позицією ВГСУ, викладеною в п.3 Інформаційного листа від 25.11.2005 року N 01-8/2229, а також із правовою позицією ВСУ викладеною в його постановах від 13.07.2004 року у справі №10/732 та від 14.12.2004 у справі №6/11.
Крім того, суд зауважує, що за відсутності доказів оспорювання договору до нього взагалі є неможливим застосування способів захисту права, спрямованих на підтвердження його (договору) існування - визнання договору дійсним, існуючим, таким що є укладеним, подовженим тощо. По-перше, це унеможливлюється презумпцією правомірності правочину (ст. 204 Цивільного кодексу України) - правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним; по-друге, це компетенція сторін договору відповідно ст.ст. 204, 626, 759 Цивільного кодексу України, 180, 283, 284 Господарського кодексу України, при цьому підстав для вирішення цього питання в судовому порядку (ст. 187 Господарського кодексу України), позивачем не надано.
Разом з тим, господарський суд зазначає, що статтею 55 Конституції України кожному гарантується захист прав і свобод у судовому порядку, таким чином, верховенство права, передбачене конституційною нормою щодо судового захисту, не позбавляє сторону у справі, в даному випадку позивача, на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених прав та законних інтересів у спосіб, як це передбачено чинним законодавством.
Згідно із ст. 34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.
Відповідно до ст. 43 ГПК України, господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов'язковим.
Відповідно до вимог ст. 32 ГПК України: доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
При цьому, належністю доказів є спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.
Стаття 129 Конституції України відносить до основних засад судочинства змагальність сторін.
За загальним правилом обов'язок доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини. Обов'язок доказування та подання доказів розподіляється між сторонами, виходячи з того, хто посилається на юридичні факти, які обґрунтовують його вимоги та заперечення. Це стосується позивача, який повинен доказати факти, на підставі яких пред'явлено позов, а також відповідача, який має можливість доказувати факти, на підставі яких він будує заперечення проти позову.
У відповідності до вимог ст. 54 ГПК України позовна заява повинна містити виклад обставин, на яких ґрунтуються позовні вимоги з зазначенням доказів. До обставин, на яких позивач обґрунтовує свої вимоги, відносять обставини, які становлять предмет доказування у справі. Предмет доказування це сукупність обставин, які необхідно встановити для правильного вирішення справи. У предмет доказування включаються факти матеріально-правового характеру, що є підставою вимог позивача та заперечень відповідача.
Всупереч вимог ст. 4-3 та ст. 33 ГПК України (судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності; сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами; кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень) прокурор доказів на спростування викладених обставин не надав.
Натомість, позивачем, в порушення приписів статті 33 Господарського процесуального кодексу України належними доказами не доведено в установленому законом порядку з поданням відповідних доказів, обґрунтованості та правомірності заявлених вимог.
Викладене означає, що позовні вимоги є необґрунтованими, не відповідають нормам чинного законодавства і тому не підлягають задоволенню.
Вирішуючи питання розподілу судових витрат суд керується ст. 49 ГПК України. У спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав державне мито покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Суми, які підлягають сплаті за проведення судової експертизи, послуги перекладача, адвоката, витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу та інші витрати, пов'язані з розглядом справи, покладаються: при задоволенні позову - на відповідача; при відмові в позові - на позивача; при частковому задоволенні позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Таким чином, судові витрати у даній справі покладаються на позивача.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 6, 8, 19, 124, 129 Конституції України, ст.ст. 15, 16, 626, 763 ЦК України, ст.ст. 20, 180, 187, 284 ГК України, статтями 1, 4, 12, 22, 33, 43, 47-49, 75, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
< Текст >
В задоволенні позову відмовити повністю.
Суддя (підпис< Текст > Аюпова Р.М.
Рішення оформлено згідно з вимогами ст. 84 ГПК України
та повний текст рішення складено та підписано 19 вересня 2011 року
справа № 5023/5861/11