"10" серпня 2011 р. Справа № 51/324
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого суддіОстапенка М.І.,
суддіКондратової І.Д.,
суддіСтратієнко Л.В.
за участю представників сторін
від позивачане з'явились;
від відповідача ОСОБА_1- пред. за дов. № 1585 від 20.07.2010 р.
розглянувши у відкритому судовому засіданні
касаційну скаргуФізичної особи-підприємця ОСОБА_2
на постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.05.2011 р.
у справі№ 51/324 Господарського суду міста Києва
за позовомВідкритого акціонерного товариства "Страхове товариство "Гарантія"
доФізичної особи-підприємця ОСОБА_2
провизнання договору недійсним
До Господарського суду міста Києва звернулося Відкрите акціонерне товариство "Страхове товариство "Гарантія" з позовом до нього до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 про визнання недійсним договору оренди від 30.03.2007 року, укладеного між сторонами по справі, з моменту його укладення.
Рішенням Господарського суду міста Києва від 19.01.2011р. (суддя Пригунова А.Б.) в позові відмовлено повністю.
Постановою Київського апеляційного господарського суду від 23.05.2011р. (колегія суддів у складі: Гаврилююк О.М.-головуючий суддя, судді Майданевич А.Г., Мальченко А.О.) рішення Господарського суду міста Києва від 19.01.2011 року по справі № 51/324 скасовано повністю, прийнято нове рішення по справі, яким позов задоволено повністю, визнано недійсним договір оренди від 30.03.2007 року, укладеного між Відкритим акціонерним товариством "Страхове товариство "Гарантія" та Фізичною особою -підприємцем ОСОБА_2 з моменту його укладення.
Не погоджуючись з прийнятою постановою, Фізична особа-підприємець ОСОБА_2 звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить змінити постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.05.2011 р. та прийняти рішення, яким у задоволенні позовних вимог відмовити повністю.
Обґрунтовуючи підстави звернення з касаційною скаргою, відповідач посилається на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника позивача, перевіривши, згідно ст. 1115, ч. 1 ст. 1117 Господарського процесуального кодексу (надалі -ГПК) України, наявні матеріали справи на предмет правильності юридичної оцінки обставин справи та повноти їх встановлення в судових рішеннях, а також правильності застосування судами попередніх інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія вважає, що рішення господарського суду першої інстанції та постанова апеляційного господарського суду не можуть залишатись без змін і підлягають скасуванню, з огляду на наступне.
Господарськими судами першої та апеляційної інстанцій встановлено, що 30.03.2007 р. між Відкритим акціонерним товариством "Страхове товариство "Гарантія" в особі директора Київської регіональної дирекції ОСОБА_3, що діяв на підставі Положення та довіреності № 1613 від 23.05.2006 р., укладено договір оренди, за умовами якого Фізична особа - підприємець ОСОБА_2 зобов'язався передати у строкове платне користування приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1, Відкритому акціонерному товариству "Страхове товариство "Гарантія", а останній зобов'язався сплачувати за користування приміщенням орендодавцеві орендну плату. Строк договору оренди становив 11 календарних місяців з моменту підписання договору та прийняття приміщення, що орендується, за актом передання-приймання.
Апеляційним господарським судом встановлено, що ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є власниками квартири, що підтверджується реєстраційним посвідченням № 036574, виданим Київським міським бюро технічної інвентаризації та реєстрації права власності на об'єкти нерухомого майна, та договором купівлі-продажу № 1 від 29.03.2007 р. Згідно договору позички від 30.03.2007 року ОСОБА_3 передав ОСОБА_2 1/2 частини об'єкта оренди.
01.04.2007 р. ФОП ОСОБА_2 та ВАТ "СТ "Гарантія" в особі директора "КРД" Філії ВАТ "СТ "Гарантія" ОСОБА_3 підписали акт приймання передачі орендованого приміщення.
05.12.2007 року ФОП ОСОБА_2 та ВАТ "СТ "Гарантія" в особі директора "КРД" Філії ВАТ "СТ "Гарантія" ОСОБА_3 уклали додаткову угоду № 1 до договору оренди від 30.03.2007 року, відповідно до умов якої сторони дійшли згоди вважати договір оренди від 30.03.2007 року припиненим з 01.01.2008 року за згодою сторін.
31.12.2007 р. орендоване майно було повернуто позивачем відповідачу за актом передачі-приймання приміщення, підписаного ФОП ОСОБА_2 та ВАТ "СТ "Гарантія" в особі директора "КРД" Філії ВАТ "СТ "Гарантія" ОСОБА_3
Предметом спору у даній справі вимога позивача про визнання недійсним договору оренди від 30.03.2007 року, укладеного між сторонами по справі, з моменту його укладення. Підстави позову обґрунтовані тим, що договір оренди вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника позивача та відповідача.
Умовою задоволення позовних вимог про визнання на підставі ч. 1 ст. 232 ЦК України недійсним правочину є встановлення на підставі доказів того, що представник за правочином вступив у зловмисну домовленість із другою стороною і діє при цьому у власних інтересах або інтересах інших осіб, а не в інтересах особи, яку представляє. При цьому, під зловмисною домовленістю мається на увазі саме навмисні дії представника, тобто він повинен усвідомлювати, що вчиняє правочин всупереч інтересам довірителя, передбачати настання невигідних для довірителя наслідків та бажати (або свідомо допускати) їх настання.
Суд першої інстанції, відмовляючи в позові про визнання недійсним договору на підставі ч. 1 ст. 232 ЦК України, зазначив, що позивачем не надано доказів того, що сторони за оспорюваним договором перебувають у родинних відносинах та те, що вони діяли на шкоду довірителю. Суд апеляційної інстанції також відзначив про відсутність підстав для визнання договору недійсний з цих підстав, зазначивши, що позивачем не доведено належними доказами факту завищення вартості оренди, факт наявності родинного зв'язку між колишнім представником позивача і відповідачем не підтверджений документально, а сама наявність чи відсутність фактичного користування об'єктом оренди не є тією обставиною, яка впливає на чинність договору оренди.
Проте, з таким висновком судів повністю погодитись не можна, оскільки у відповідності ч. 1 ст. 232 ЦК України наявність чи відсутність родинних зв'язків не є обов'язковою умовою для визнання недійсним правочину. За змістом даної норми закону необхідними ознаками правочину, вчиненого у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою, є: наявність умисного зговору між представником потерпілої сторони правочину і другої сторони з метою завдання шкоди довірителю; виникнення негативних наслідків для довірителя та незгода його з такими наслідками; дії представника здійснювалися в межах наданих йому повноважень.
Оскільки при вчиненні правочину внаслідок зловмисної домовленості представник діє не в інтересах особи, яку він представляє, то останній таким правочином завдаються збитки. Тому для визнання недійним правочину, вчиненого внаслідок зловмисної домовленості, суд повинен встановити не тільки факт зловмисної домовленості представника з іншою особою, а й наявність збитків та причинний зв'язок між зловмисною домовленістю та завданими збитками. В порушення норм ст. 43 ГПК України вказані обставини судами попередніх інстанцій не досліджувались.
Крім того, колегія суддів звертає увагу на те, що судами попередніх інстанцій в порушення вимог ст. 27 ГПК України не було залучено до участі у справі ОСОБА_3, як співвласника орендованої квартири, а також, як представника позивача з огляду на те, що у відповідності до ч. 2 ст. 232 ЦК України довіритель має право вимагати від свого представника та другої сторони солідарного відшкодування збитків та моральної шкоди, що завдані йому у зв'язку із вчиненням правочину внаслідок зловмисної домовленості між ними.
Зазначене порушення норм процесуального права є в будь-якому випадку підставою для скасування рішення місцевого і постанови апеляційного господарського суду, у відповідності з п. 3 ч. 2 ст. 11110 ГПК України.
Висновки суду апеляційної інстанції про визнання договору оренди недійсним з огляду на те, що відповідач всупереч до ч. 2 ст. 203 ЦК України не мав необхідного обсягу цивільної дієздатності щодо здавання в оренду квартири, що є підставою для визнання договору недійсним, є помилковими, оскільки відповідно ч. 1 ст. 30 ЦК України цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними. Цивільною дієздатністю фізичної особи є її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Обсяг цивільної дієздатності фізичної особи не залежить від наявності державної реєстрації права власності на майно. При цьому, судом апеляційної інстанції безпідставно не враховано, що відсутність у особи (орендодавця) зареєстрованого права власності на майно може бути підставою для визнання договору недійсним за позовом орендаря, якщо він у відповідності до ст.ст. 1, 32 ГПК України доведе, що зазначене порушення вплинуло на його права та охоронювані законом інтереси.
Відповідно до роз'яснень, наданих у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06.07.2009 р. № 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними", при розгляді справ про визнання правочинів недійсними суди залежно від предмета і підстав позову повинні застосовувати норми матеріального права, якими регулюються відповідні відносини, та на підставі цих норм вирішувати справи.
Як вбачається зі змісту позовних вимог, позов пред'явлено з підстав вчинення правочину внаслідок зловмисної домовленості. Тобто, предметом розгляду в суді першої інстанції не була вимога позивача про визнання недійсним договору з підстав відсутності у позивача права власності. Суд апеляційної інстанції, самостійно визначивши та змінивши підстави позову, в порушення ст. 83 ГПК України вийшов за межі позовних.
Передчасним є також висновок суду апеляційної інстанції про те, що позивач звернувся до суду в межах строків позовної давності, оскільки за змістом ч. 1 ст. 267 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Колегія суддів апеляційного господарського суду дійшла висновку, що оскільки філія позивача "Київська регіональна дирекція" має самостійний баланс, відособлене майно, свої рахунки в фінансових установах, то позивач міг довідатися про порушення свого права з боку своєї філії під час проведення аудиторської перевірки за 2007 рік, тобто після 01.01.2008 р., поряд з цим, колегією суддів враховано, що в матеріалах справи відсутні докази проведення аудиторської перевірки за 2007 рік, а судом апеляційної інстанції не обґрунтовані з посиланням на норми чинного законодавства підстави проведення аудиторської перевірки після 01.01.2008 р.
Таким чином, перевіривши у відповідності до ч. 2 ст. 1115 ГПК України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів дійшла висновків про те, що господарськими судами не було всебічно, повно та об'єктивно розглянуто в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності; прийняті судами рішення та постанова не відповідають приписам ст.ст. 43, 84 та 105 ГПК України, вимогам щодо законності та обґрунтованості судового рішення.
Згідно вимог ст. 11110 ГПК України підставами для скасування або зміни рішення місцевого чи апеляційного господарського суду або постанови апеляційного господарського суду є порушення або неправильне застосування норм матеріального чи процесуального права.
Допущене судами порушення норм процесуального права є істотним та унеможливлює встановлення фактичних обставин, що мають істотне значення для справи.
З огляду на межі повноважень касаційної інстанції, визначені ст. 1117 ГПК України, постанова апеляційної інстанції та рішення місцевого суду підлягають скасуванню, а справа - направленню на новий розгляд до суду першої інстанції.
Під час нового розгляду справи господарському суду необхідно врахувати викладене, всебічно повно з'ясувати перевірити всі фактичні обставини справи, об'єктивно оцінити докази, що мають юридичне значення для вирішення спору по суті. В залежності від встановленого правильно визначити норми матеріального права, що підлягають застосуванню до спірних правовідносин, та прийняти обґрунтоване законне судове рішення.
Керуючись ст. ст. 1115, 1117, 1119 - 11112 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_2 задовольнити частково.
Постанову Київського апеляційного господарського суду від 23.05.2011 р. та рішення Господарського суду міста Києва від 19.01.2011 р. у справі № 51/324 скасувати.
Справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Головуючий суддя Остапенко М.І.
Суддя Кондратова І.Д.
СуддяСтратієнко Л.В.