01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
15.06.2011 № 6/37
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Тищенко О.В.
суддів: Алданової С.О.
Смірнової Л.Г.
при секретарі: Кривошеї О.В.
за участю представників
від позивача: ОСОБА_1 адвокат, дог. №01-юр від 17.02.2011 року
від відповідача: ОСОБА_2 дов. б/н від 10.01.2011 року
розглянувши у відкритому судовому засіданні
апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3
на рішення Господарського суду Чернігівської області
від 13.04.2011 року
у справі № 6/37 (суддя Блохіна Ж.В.)
за позовом Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3
до Товариства з обмеженою відповідальністю “Агрофірма Іванівська”
про стягнення 155 643,28грн.
На розгляд господарського суду Чернігівської області передані вимоги Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 до Товариства з обмеженою відповідальністю “Агрофірма Іванівська” про стягнення заборгованості в сумі 155 643,28грн., в тому числі 86 363,12 грн. основного боргу по оплаті переданого товару згідно договору №8 від 01.10.2006 року, 35 897,59 грн. -пені, 5 177,25 грн. -3% річних та 28 205,32 грн. інфляційних втрат.
Позовні вимоги обґрунтовані неналежним виконанням відповідачем умов договору №8 від 01.10.2006 року щодо вчасного розрахунку з позивачем за отриманий товар.
Рішенням Господарського суду Чернігівської області від 13.04.2011 р. у справі № 6/37 в позові відмовлено повністю.
Вищезазначене рішення місцевого господарського суду обґрунтовано тим, що виходячи з умов договору, перебіг позовної давності, тобто строк, на протязі якого позивач мав право звернутися до суду з вимогою про захист свого права за вказаним договором, розпочався 31 грудня 2007 року. Згідно ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки. Отже, строк позовної давності для звернення позивача до суду з вимогою про захист свого цивільного права, порушеного відповідачем, сплинув 31 грудня 2010 року. Позивач звернувся до суду з даною позовною заявою 22.02.2011 року, про що свідчить штамп вхідної кореспонденції господарського суду Чернігівської області. За таких обставин, позивач звернувся до суду за межами встановленої законом позовної давності.
Не погоджуючись із вищевказаним рішенням суду, позивач звернувся до Київського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Чернігівської області від 13.04.2011 р. у справі №6/37 та прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Апеляційна скарга обґрунтована тим, що рішення Господарського суду Чернігівської області прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права, з недоведеністю обставин, що мають значення для справи, з невідповідністю висновків, викладених у рішенні обставинам справи. Скаржник зазначає, що про відсутність пропуску строку позовної давності з боку позивача, оскільки, виходячи з положень ст. 264 ЦК України, перебіг позовної давності перервався в зв'язку з тим, що відповідачем підписані акти звірки розрахунків від 28.12.2007р. та 26.12.2008р., в яких він визнає борг за отриманий товар в заявленій до стягнення сумі.
Ухвалою Київського апеляційного господарського суду від 25.05.2011 року апеляційну скаргу позивача прийнято до провадження та призначено до розгляду в судовому засіданні на 15.06.2011 року.
Представник позивача в судовому засіданні апеляційної інстанції вимоги апеляційної скарги підтримав, просив апеляційну скаргу задовольнити, рішення Господарського суду Чернігівської області від 13.04.2011 року у справі №6/37 скасувати, прийняти нове рішення, яким позов задовольнити повністю.
Представник відповідача в судовому засіданні апеляційної інстанції заперечував проти доводів позивача, викладених в апеляційній скарзі, просив суд відмовити в задоволенні скарги та залишити без змін оскаржуване рішення Господарського суду Чернігівської області від 13.04.2011 року у справі №6/37.
Статтею 101 ГПК України встановлено, що в процесі перегляду справи апеляційний господарський суд за наявними у справі та додатково поданими доказами повторно розглядає справу.
Дослідивши доводи апеляційної скарги, наявні матеріали справи та заслухавши пояснення представників позивача та відповідача, перевіривши правильність застосування господарським судом при прийнятті оскарженого рішення норм матеріального та процесуального права, Київський апеляційний господарський суд, -
1 жовтня 2006 року між Фізичною особою-підприємць ОСОБА_3 до Товариством з обмеженою відповідальністю “Агрофірма Іванівська” було укладено договір №8.
Відповідно до п. 1.1 договору продавець зобов'язується продати та відвантажити, а покупець зобов'язується оплатити та прийняти на умовах, передбачених даним договором, певний товар згідно специфікації (жито ел. Борьба, жито 1р інтекс-95, пшениця 1р Пол-90).
Загальна сума договору складає: 54916,90 грн., що за офіційним курсом НБУ на дату укладення договору еквівалентна 10874,64 доларам США.
Згідно п. 3.1 договору оплату продукції покупець зобов'язується здійснити в безготівковій формі в гривнях на рахунок продавця в строк до 30 грудня 2007 року.
Відповідно до п. 4.3 договору за прострочення виконання зобов'язання з оплати продукції покупець сплачує на користь продавця пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості неоплаченої продукції за кожен день прострочення.
Згідно п. 4.4 договору сторони, відповідно до ст. 259 ЦК України, домовились про те, що строк позовної давності щодо стягнення штрафних санкцій збільшується до десяти років.
Крім цього, сторони, відповідно до п. 6 ст. 232 ГК України, домовились про те, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язань за даним договором здійснюється без обмеження строку. (п. 4.4. договору).
На виконання даного договору позивачем було передано відповідачу товар згідно накладних: №8 від 03 жовтня 2006 року на суму 26 412,90 грн. та №7 від 09 жовтня 2006 року на суму 28 504,00 грн., а всього на загальну суму 54 916,90 грн.
Вказаний товар був отриманий відповідачем, що підтверджується підписом уповноваженої особи відповідача на вищевказаних накладних, яка діяла на підставі довіреностей серії ЯМЧ №332178 від 03.10.2006 року та серії ЯМЧ №332179 від 09.10.2006 року.
Позивач зазначає, що станом на 21.02.2011 року заборгованість відповідача перед позивачем становить 54916,90 грн.
Згідно п. 3.4 договору якщо вказану в договорі продукцію покупець не оплатить продавцю повністю в строк до 30 грудня 2007 року загальна вартість продукції і, відповідно сума, що підлягає сплаті в гривнях продавцю, визначається за офіційним курсом НБУ долара США (кількість гривень еквівалентна одному долару США) на день платежу. В цьому випадку оплата продукції має бути здійснена в гривнях з урахуванням того, щоб сплачена покупцем сума гривень в перерахунку на долари США за офіційним курсом НБУ долара США на день платежу дорівнювала загальній вартості продукції в доларах США, вказаній в п. 1.1 даного договору.
Таким чином, згідно з розрахунком за встановленим на 21.02.2011 року курсом долару США, а саме: 7,9417 грн., сума вартості неоплаченого відповідачем товару становить 86 363,12 грн.
Позивач зазначає, що в порушення умов договору відповідач вчасно не розрахувався за отриманий товар.
Позивачем була направлена відповідачу вимога №17 від 17.12.2010 року з вимогою сплатити заборгованість в строк до 30 грудня 2010 року, яка була отримана останнім 21.12.2010 року, що підтверджується копією поштового повідомлення.
Дана вимоги відповідачем залишена без відповіді та задоволення.
Оцінюючи докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному і об'єктивному дослідженні в судових засіданнях з урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи їх взаємний зв'язок, Київський апеляційний господарський суд дійшов висновку, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а рішення суду першої інстанції прийнято з дотриманням норм матеріального і процесуального права, є законним і обґрунтованим з наступних підстав.
Стаття 193 Господарського кодексу України встановлює, що суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться і до виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ч.1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Згідно ч.2 статті 509 Цивільного кодексу України зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.
Пункт 1 ч.2 статті 11 Цивільного кодексу України передбачає, що підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ч. 1 статті 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Згідно ст. 655 Цивільного кодексу України за договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов'язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов'язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.
Відповідно до ст. 530 Цивільного кодексу України якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).
Відповідно ст. 629 Цивільного кодексу України договір є обов'язковим для виконання сторонами.
Відповідно до ст. ст. 525, 526 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Одностороння відмова від виконання зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.
Статтею 610 ЦК України передбачено, що порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання).
Відповідно до ст. 612 Цивільного кодексу України боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов'язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.
Відповідно до ст. 256 Цивільного кодексу України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.
Відповідно до ч. 1 ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Виходячи з умов договору, перебіг позовної давності, тобто строк, на протязі якого позивач мав право звернутися до суду з вимогою про захист свого права за вказаним договором, розпочався 31 грудня 2007 року.
Згідно ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Отже, строк позовної давності для звернення позивача до суду з основною вимогою сплинув 31 грудня 2010 року.
Проте, позивач звернувся до суду з даною позовною заявою 22.02.2011 року, про що свідчить штамп вхідної кореспонденції господарського суду Чернігівської області.
Колегія суддів вважає посилання позивача на те, що у п. 4.4 договору сторони визначили, що строк позовної давності збільшується на 10 років є безпідставними адже за вказаним договором дана умова стосується щодо стягнення штрафних санкцій.
В той же час, у договорі відсутні будь-які домовленості сторін щодо збільшення позовної давності для пред'явлення до суду основної вимоги.
В даному випадку основною вимогою є здіснення покупцем оплати продукції у строк до 30 грудня 2007 року.
Таким чином, строк позовної давності для звернення позивача до суду з основною вимогою про захист свого цивільного права порушеного відповідачем сплинув 31 грудня 2010 року.
Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача пені, 3% річних та інфляційних втрат, колегія суддів апеляційної інстанції зазначає наступне.
Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов'язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов'язання (ч.1 ст. 230 Господарського кодексу України).
Згідно зі ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання.
Частиною 2 ст. 551 ЦК України визначено, що якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства.
Відповідно до ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов'язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов'язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).
Згідно ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
Відповідно до ст. 3 Закону України “Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань” розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.
Відповідно до статті 627 ЦК України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Відповідно до умов п. 4.3 договору за прострочення виконання зобов'язання з оплати продукції покупець сплачує на користь продавця пеню у розмірі подвійної облікової ставки НБУ від вартості неоплаченої продукції за кожен день прострочення.
Позивачем здійснено розрахунок пені, відповідно до якого позивач просить стягнути з відповідача пеню за період з 01.01.2008 року по 21.02.2011 року в сумі 35 897,59 грн.
Статтею 625 ЦК України передбачено, боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання грошового зобов'язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Позивачем здійснено розрахунок інфляційних втрат та 3% річних, відповідно до якого позивач просить стягнути з відповідача інфляційні втрати за період з 01.01.2008 року по 01.02.2011 року в сумі 28 205,32 грн. та 3% річних за період з 01.01.2008 року по 21.02.2011 року в сумі 5 177,25 грн.
Згідно ст. 259 Цивільного кодексу України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін.
Так, п. 4.4 договору сторони, відповідно до ст. 259 ЦК України, домовились про те, що строк позовної давності щодо стягнення штрафних санкцій збільшується до десяти років.
Проте, відповідно до ст. 266 Цивільного кодексу України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).
Основною вимогою є здійснення покупцем оплати продукції у строк до 30 грудня 2007 року, а стягнення штрафних санкцій є похідною, додатковою вимогою, виникнення якої нерозривно пов'язане з основною.
Таким чином, оскільки позивач звернувся до суду після спливу позовної давності до основної вимоги, то позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, 3% річних та інфляційних втрат).
Відповідно до ч. 3 ст. 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.
За своїм процесуальним змістом заява про застосування позовної давності є клопотанням про відновлення пропущеного строку позовної давності і остання повинна містити посилання на певні обставини або причини, які є підставами для поновлення пропущених строків позовної давності з відповідними календарними розрахунками, а також докази та вимоги сторони щодо відновлення пропущених строків. Необхідно нагадати, що за правилами господарського судочинства така заява (клопотання) має подаватися до суду у письмовому вигляді. Доцільним, але не обов'язковим, видається подання такої заяви у письмовому вигляді і у межах цивільного судочинства.
Зі змісту ст. 267 Цивільного кодексу України вбачається, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.
Норма ч. 4 ст. 267 ЦК покладає на сторону у справі обов'язок подавати заяву про сплив (закінчення) строку позовної давності як підставу для відмови у позові. Зазначена заява повинна містити виклад обставин, у відповідності до яких строк позовної давності сплив (закінчився), календарний розрахунок відповідних строків, наявні докази та вимоги щодо застосування судом наслідків спливу позовної давності у вигляді відмови у позові. У випадку встановлення судом факту спливу строків позовної давності суд зобов'язаний відмовити у задоволенні позовних вимог.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем було подано відзив на позовну заяву від 22. 03.2011 року в якому останній просив суд застосувати позовну давність та в позові відмовити.
Враховуючи викладене, суд апеляційної інстанції погоджується з висновком суду першої інстанції, що вимога позивача про стягнення з відповідача основного боргу у розмірі 155643,28грн. є не обґрунтованою, а отже правомірно було відмовлено в її задоволенні.
Щодо посилання позивача в апеляційній скарзі на відсутність пропуску строку позовної давності з боку останнього, оскільки перебіг позовної давності перервався в зв'язку з тим, що відповідачем підписані акти звірки розрахунків від 28.12.2007р. та 26.12.2008р., в яких відповідач визнав борг за отриманий товар, колегія суддів зазначає наступне.
Відповідно до ч. 1 ст. 264 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. У ч.3 вищевказаної статті зазначено, що після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
Отже, з точки зору переривання строку давності, до зазначених у ч. 1 ст. 264 ЦК України дій, що свідчать про визнання зобов'язання особою боргу, можуть належати будь-які фактичні дії, що свідчать про визнання зобов'язаною особою боргу, зокрема, часткове погашення боргу, повне або часткове визнання претензії, прохання про відстрочку виконання, сплата процентів за основним боргом та інш., тобто, будь-які активні дії зобов'язаного суб'єкта, що свідчать про визнання ним боргу.
Акти звірки взаємних розрахунків від 29.12.2006р., 28.12,2007р. та 26.12.2008р., на які посилається позивач як на доказ визнання відповідачем боргу, не містять визначення саме боргу відповідача і є за своїм змістом і суттю документами, складеними за результатами звірки даних бухгалтерського обліку стосовно перевірки взаєморозрахунків, в яких визначено сальдо на певну дату.
Підписання акту звірки посадовою особою відповідача, не є активною дією відповідача, що свідчить про визнання ним боргу в розумінні ст. 264 ЦК України.
Відповідно до роз'яснень Пленуму Верховного Суду України, що викладені в п.1 постанови від 29.12.1976 року № 11 "Про судове рішення", рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повністю відображені обставини, що мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими у судовому засіданні.
За таких обставин, колегія суддів вважає, що рішення господарського суду Чернігівської області у справі № 6/37 від 13.04.2011 року відповідає зазначеним вимогам, оскільки ґрунтуються на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, підстав для його скасування не вбачається.
Зважаючи на відмову в задоволенні апеляційної скарги, відповідно до вимог ст.49 Господарського процесуального кодексу України, витрати по сплаті державного мита за подання апеляційної скарги покладаються на позивача (апелянта).
Керуючись ст.ст. 99, 101-105 Господарського процесуального кодексу України, Київський апеляційний господарський суд, -
Апеляційну скаргу Фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 залишити без задоволення, рішення Господарського суду Чернігівської області від 13.04.2011 року по справі №6/37 залишити без змін.
Матеріали справи № 6/37 повернути до Господарського суду Чернігівської області.
Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття і може бути оскаржена до Вищого господарського суду України протягом двадцяти днів з дня її прийняття.
Головуючий суддя Тищенко О.В.
Судді Алданова С.О.
Смірнова Л.Г.