Справа: № 22-а-26116/08 Головуючий у 1-й інстанції: Димбіцький Ю.В.
Суддя-доповідач: Мельничук В.П.
"05" липня 2011 р. м. Київ
Колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду у складі:
Головуючого-судді: Мельничука В.П.
суддів: Бабенка К.А., Федотова І.В.,
розглянувши в порядку письмового провадження апеляційні скарги представника Державної судової адміністрації України -Дернової Вікторії Валеріївни, представника Головного управління юстиції у Вінницькій області та Міністерства юстиції України -Левицького Олександра Вікторовича на постанову Іллінецького районного суду Вінницької області від 21 травня 2008 року у справі за адміністративним позовом ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до Державної судової адміністрації України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України, Державного казначейства України, територіального управління Державної судової адміністрації у Вінницькій області, Головного управління юстиції у Вінницькій області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення заборгованості, зобов'язання вчинити певні дії, -
У травні 2006 року ОСОБА_4 та ОСОБА_5 звернулися до Іллінецького районного суду Вінницької області з адміністративним позовом до Державної судової адміністрації України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України, Державного казначейства України, територіального управління Державної судової адміністрації у Вінницькій області, Головного управління юстиції у Вінницькій області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення заборгованості, зобов'язання вчинити певні дії. Свої вимоги мотивують тим, що в порушення ст. 130 Конституції України відповідачами протиправно допущено заборгованість по заробітній платі. Відповідно до ч. 1 ст. 44 Закону України «Про статус суддів»заробітна плата судді складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років та інших надбавок. Також просять стягнути на їх користь компенсацію за втрату частини заробітної плати через порушення термінів її виплати.
Постановою Іллінецького районного суду Вінницької області від 21 травня 2008 року позов задоволено частково. Визнано протиправною бездіяльність Державної судової адміністрації України, Міністерства юстиції України, Міністерства фінансів України, Державного казначейства України, територіального управління Державної судової адміністрації у Вінницькій області, Головного управління юстиції у Вінницькій області щодо нарахування і виплати заробітної плати суддям Липовецького районного суду Вінницької області Жуку Сергію Івановичу та Мочульській Людмилі Тихонівні. Стягнуто з Державної судової адміністрації на користь ОСОБА_4 118688,08 грн., на користь ОСОБА_5 105524,00 грн. недонарахованої та невиплаченої заробітної плати шляхом звернення стягнення на користь бюджетного призначення «Виконання рішень судів на користь суддів»та по 800,00 грн. кожному понесених судових витрат на оплату вартості проведеної судової економічної експертизи. В решті позовних вимог відмовлено.
Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням представник Державної судової адміністрації України -Дернова Вікторія Валеріївна подала апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції як таку, що постановлена з порушенням норм матеріального права, та прийняти постанову про відмову у задоволенні позову повністю.
Не погоджуючись з зазначеним судовим рішенням представник Головного управління юстиції у Вінницькій області та Міністерства юстиції України -Левицький Олександр Вікторович подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати постанову суду першої інстанції як таку, що постановлена з порушенням норм матеріального права, та прийняти постанову про відмову у задоволенні позову повністю.
До суду апеляційної інстанції всі особи, які беруть участь в справі не прибули, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце апеляційного розгляду.
Статтею 128 КАС України встановлено наслідки неприбуття в судове засідання особи, яка бере участь в справі.
Згідно до ч. 6 зазначеної вище статті якщо немає перешкод для розгляду справи у судовому засіданні, але прибули не всі особи, які беруть участь в справі, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового розгляду, суд має право розглянути справу у письмовому провадженні у разі відсутності потреби заслухати свідка чи експерта.
Підстави для проведення апеляційного розгляду справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами визначено ст. 197 КАС України.
За змістом ч. 1 вищезазначеної статті суд апеляційної інстанції може розглянути справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на основі наявних у ній доказів, у разі: 1) відсутності клопотань від усіх осіб, які беруть участь в справі, про розгляд справи за їх участю; 2) неприбуття жодної з осіб, які беруть участь у справі, у судове засідання, хоча вони були належним чином повідомлені про дату, час і місце судового засідання; 3) подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які прийняті у порядку скороченого провадження за результатами розгляду справ, передбачених пунктами 1, 2 частини першої статті 183-2 цього Кодексу.
З огляду на викладене та враховуючи те, що справу можливо вирішити на основі наявних у ній доказів, а також те, що до суду апеляційної інстанції всі особи, які беруть участь в справі не прибули, хоча і були належним чином повідомлені про дату, час і місце апеляційного розгляду, відсутні клопотання про розгляд справи за їх участю, колегія суддів ухвалила про апеляційний розгляд справи в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами відповідно до ч. 1 ст. 197 КАС України.
Розглянувши доводи апеляційних скарг, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм законодавства, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга представника Державної судової адміністрації України -Дернової Вікторії Валеріївни підлягає залишенню без задоволення, апеляційна скарга представника Головного управління юстиції у Вінницькій області та Міністерства юстиції України -Левицького Олександра Вікторовича -частковому задоволенню, а постанова суду - частковому скасуванню з наступних підстав.
Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 198, частини 1 статті 202 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на постанову суду першої інстанції суд апеляційної інстанції може скасувати її та ухвалити нове рішення, якщо визнає, що судом першої інстанції порушено норми матеріального або процесуального права, що призвело до неправильного вирішення справи.
Судом першої інстанції встановлено, що позивачі працюють суддями Липовецького районного суду Вінницької області з березня 1993 року.
Згідно висновку судової економісної експертизи заборгованість перед позивачами по заробітній платі, включаючи доплату за кваліфікаційний клас, надбавку за інтенсивність праці, надбавку за досягнення у праці, щомісячну надбавку за вислугу років, щомісячні премії, відпускні, матеріальну допомогу та посадовий оклад, становить : ОСОБА_4 -137305,77 грн., ОСОБА_5 -122701,42 грн., з яких недоутримана сума податку з доходу ОСОБА_4 становить 18617,69 грн., ОСОБА_5 -17177,42 грн., а тому недоплачені позивачам суми становлять : ОСОБА_4 -118688,08 грн., ОСОБА_5 105524,00 грн.
Задовольняючи позов частково суд першої інстанції виходив з того, що встановлено наявність порушення прав позивачів щодо отримання заробітної плати в належному розмірі. Крім цього, відповідачами не вживалися заходи до погашення заборгованості перед позивачами.
Колегія суддів погоджується з таким висновком суду першої інстанції та вважає його обгрунтованим з огляду на наступне.
Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Питання оплати праці вищих посадових осіб України, окремих працівників органів державної влади і органів місцевого самоврядування та суддів»від 21.12.2005 року №1243, «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 року № 865 встановлено розміри посадових окладів суддям відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 року № 865, виходячи з розміру мінімальної заробітної плати у сумі 332,00 грн., з подальшою забороною здійснювати перерахунок та підвищення мінімальної заробітної плати.
Постановою Окружного адміністративного суду міста Києва від 21.05.2008 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 19.08.2009 року, визнано незаконними постанови Кабінету Міністрів України від 21.12.2005 року № 1243 «Про питання оплати праці вищих посадових осіб України, окремих керівних працівників органів державної влади і органів місцевого самоврядування та суддів»в частині встановлення розміру посадового окладу суддям; пункт 4-1 постанови Кабінету Міністрів України від 31.12.2005 року № 1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 року № 865»та пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 року № 865 «Про оплату праці та щомісячне грошове утримання суддів».
Крім цього, постановою Печерського районного суду м. Києва від 19 березня 2007 року, залишеною без змін ухвалою Київського апеляційного адміністративного суду від 03 грудня 2007 року та ухвалою Вищого адміністративного суду України від 29 жовтня 2009 року визнано протиправним та скасовано п. 4-1 постанови Кабінету Міністрів України № 865 від 03 вересня 2005 року «Про оплату праці суддів».
Разом з тим, рішенням Ради суддів України від 27.06.2008 року № 105 зобов'язано Державну судову адміністрацію України, Конституційний Суд України, Верховний Суд України та вищі спеціалізовані суди України обрахувати і включити до бюджетного запиту на 2009 рік кошти, необхідні для здійснення перерахунку заробітної плати, щомісячного грошового (довічного) утримання та вихідної допомоги суддям за період з 01.06.2005 року по 31.12.2005 року та за період з 2005 по 2008 роки, а також підготувати пропозиції про внесення змін до скасованих постанов Уряду.
Однак, судом першої інстанції було встановлено, що центральними органами виконавчої влади належного фінансування та виплат суддям не здійснювалося.
З огляду на зазначене колегія суддів зазначає наступне.
Правовими та організаційними засадами, які визначають статус суддів, з метою забезпечення належних умов для здійснення правосуддя є Конституція України, Закон України «Про статус суддів», Закон України «Про судоустрій України», що були чинні на час виникнення спірних правовідносин, та інші законодавчі акти.
Відповідно до пункту 14 частини першої статті 92 Конституції України статус суддів визначається виключно Конституцією України та законами України, якими гарантовано незалежність і недоторканість суддів частина перша статті 126 Конституції України.
Згідно з частиною першою статті 130 Конституції України держава забезпечує фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.
При цьому, колегія суддів зазначає, що встановлені конституційні засади набувають певної якості в принципах, які виступають правовими імперативами цих суб'єктів права в усіх сферах державного і суспільного життя. У першу чергу це стосується принципів законності, гуманності, справедливості, верховенства права, верховенства Конституції України, принципу поділу влади, як однієї з найважливіших ознак правової держави. Зазначені конституційні норми поширюються на всі без винятку органи державної влади, у тому числі й на компетенцію вищого органу у системі виконавчої влади -Кабінету Міністрів України.
Закріплюючи на найвищому конституційному рівні гарантії незалежності і недоторканості суддів, які є втіленням і носіями судової влади, Конституція України надає можливість судовій владі діяти самостійно і незалежно від законодавчої та виконавчої влади.
Виходячи з системного аналізу законодавства про статус суддів і судоустрій в Україні, в розумінні ч. 1 ст. 130 Конституції України вбачається, що складовою основою конституційної гарантії незалежності і недоторканості суддів є їх матеріальне і соціальне забезпечення, які не можуть бути скасовані чи звужені іншими нормативними актами держави, оскільки держава, виконуючи свій обов'язок, забезпечує відповідне фінансування та належні умови для функціонування судів і діяльності суддів.
Відповідно до ст. ст. 42-45 Закону України «Про статус суддів», в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, невід'ємними елементами статусу суддів є матеріальне та соціально-побутове забезпечення, в тому числі і заробітна плата суддів.
Отже, невиплата, або зменшення розміру заробітної плати суддів свідчить про звуження змісту і обсягу гарантій незалежності і недоторканості суддів та порушення конституційних гарантій, закріплених Основним Законом України.
Гарантії самостійності судів і незалежності суддів забезпечують особливий порядок фінансування та організаційне забезпечення діяльності судів, встановлених законодавством. Реалізація належного фінансового забезпечення судів та виплати суддям гарантованої державою заробітної плати, пов'язана з діяльністю центральних органів виконавчої влади: Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів України, Державної судової адміністрації України, Державного казначейства України та суду, в якому працює суддя.
Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.
При цьому колегія суддів звертає увагу на те, що відповідно до правової позиції Конституційного Суду України, викладеної в абзаці другому пункту 5 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 13 травня 1997 року N 1-зп зазначена конституційна норма зобов'язує органи державної влади, органи місцевого самоврядування, їх посадових осіб діяти лише на підставі закону, тобто у своїй діяльності приймати такі рішення, які не суперечать чинному законодавству, а їх управлінські функції не повинні виходити за межі закону. Зокрема, Основний Закон України встановлює для суб'єкта владних повноважень спосіб діяльності передбачений Конституцією та законами України, а також визначає сферу його компетенції, тобто яким чином здійснюються дії, спрямовані на реалізацію владних повноважень, які повинні спиратися тільки на компетенційні права і обов'язки, а тому використовувати у своїй діяльності тільки ті засоби, форми і прийоми, які передбачені законом. Всі органи державної влади, органи місцевого самоврядування та посадові особи повинні діяти в межах повноважень визначених і встановлених у законодавчих актах.
Держава в особі державних органів здійснює політику відповідно до принципу законності. Тому дотримання принципу законності є обов'язком для центральних органів виконавчої влади, інших державних органів, їх посадових осіб, які зобов'язані діяти лише на підставі, у порядку, у спосіб та в межах своєї компетенції, оскільки підзаконні нормативно-правові акти стосуються безпосередніх виконавців вимог нормативно-правових актів -посадових осіб, а також підприємств, установ та організацій (незалежно від форм власності) та громадян.
Виходячи з визначення терміну «законність», колегія суддів зазначає, що це комплексне поняття, яке тісно пов'язане з терміном «закон»та охоплює сфери діяльності від прийняття норм закону до їх реалізації.
Таким чином, реалізація державою певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, в особі суб'єктів владних повноважень є "гарантією стабільності суспільних відносин" між державними органами і громадянами, породжуючи при цьому у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.
Судом першої інстанції встановлено, що порушення прав позивачів виявлено у невчиненні дій відповідачами, тобто в бездіяльності центральних органів виконавчої влади, щодо здійснення фінансування, виплати та перерахунку заробітної плати позивачам відповідно до вказаних вище судових рішень.
В порушення вимог ст. ст. 20, 21 Бюджетного кодексу України, Державна судова адміністрація України, як головний розпорядник бюджетних коштів та учасник бюджетного процесу, не звернулася з бюджетним запитом до Міністерства фінансів України для подальшої підготовки пропозицій до Кабінету Міністрів України при розробленні проекту Державного бюджету України, чим порушено принцип відповідальності учасника бюджетного процесу, яким передбачено, що кожен учасник бюджетного процесу несе відповідальність за свої дії або бездіяльність на кожній стадії бюджетного процесу.
Отже, враховуючи норми п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України, в редакції, чинній на час розгляду даної справи судом першої інстанції, бездіяльність суб'єктів владних повноважень проявляється у їх пасивній поведінці, тобто в невчиненні дії, яка має вплив на реалізацію прав, свобод та інтересів фізичної особи.
Колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що нездійснення перерахунку коштів позивачам, необхідно розглядати як відмову державного органу у реалізації їх права, яка обумовлена юридичною значущістю та негативними наслідками для позивача, оскільки не надає і не визнає за собою суб'єктивного права позивачів на реалізацію конституційної гарантії та охоронюваних правовідносин з приводу отримання від держави соціальних послуг, а також реалізації особою свого абсолютного права.
Відповідачами не вчинено відповідних дій щодо фінансування та виплати заборгованості, а тому спірні правовідносини, що виникають в процесі реалізації права на отримання невиплачених сум заробітної плати суддею, основані на принципі юридичної визначеності, який не дозволяє державі посилатися на відсутність коштів при реалізації прав та свобод громадян, закріплених у конституційних та інших актах, створюючи при цьому ситуацію правової невизначеності держави стосовно джерела фінансування.
Статтею 44 Закону України «Про статус суддів», в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, чітко визначено матеріальне та побутове забезпечення суддів і встановлено розміри їх посадових окладів, які нараховуються у відсотковому відношенні до посадового окладу Голови Верховного Суду України і не можуть бути меншими від 50 відсотків його окладу. Зокрема, посадовий оклад судді не може бути меншим від 80 відсотків посадового окладу голови суду, в якому працює суддя.
За змістом зазначеного Закону заробітна плата суддів складається з посадового окладу, премій, доплат за кваліфікаційні класи, надбавок за вислугу років, інших надбавок. Гарантований мінімальний посадовий оклад судді не може бути меншим встановленого вищеназваного співвідношення. А тому не виконання цього принципу є порушенням конституційного права судців на отримання заробітної плати визначеної Законом.
Крім цього, колегія суддів зазначає, що встановлюючи мінімальну заробітну плату держава гарантує громадянам граничний її мінімум, як законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт). Мінімальна заробітна плата встановлюється у розмірі не нижчому від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, до якої не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати.
З врахуванням статусу позивачів як професійних суддів, якому гарантовано належне фінансове та матеріально-технічне забезпечення Конституцією України, держава взяла на себе обов'язок забезпечити реалізацію цих гарантій, а тому вони не можуть бути звужені або скасовані іншими нормативними актами. При прийнятті нових законів, або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Звуження змісту прав і свобод означає зменшення ознак, змістовних характеристик можливостей людини, які відображаються відповідними правами та свободами, тобто якісних характеристик права.
Правова позиція по даному питанню викладена в рішенні Європейського Суду у справі Yvonne van Duyn v. Home Office (Case 41/74 van Duyn v. Home Office), яка обумовлена принципом юридичної визначеності, який означає, що зацікавлені особи повинні мати змогу покладатися на зобов'язання, взяті державою, а також принципом відповідальності держави, який полягає у тому, що держава не може посилатися на власне порушення зобов'язань для запобігання відповідальності. При цьому, якщо держава чи орган публічної влади схвалили певну концепцію, в даному випадку реалізацію гарантій незалежності суддів, включаючи заходи правового захисту матеріального і соціального забезпечення, тому невиконання такого публічного зобов'язання є протиправним.
Колегія суддів звертає увагу на те, що позивачі є професійними суддями і наділені державою певним правовим статусом, який включає право на елементи матеріального і соціального захисту, зокрема право на отримання належної заробітної плати, матеріальної допомоги на соціально-побутові потреби, тому держава взяла на себе публічне зобов'язання забезпечити належний матеріальний рівень зазначеної категорії осіб, а саме: забезпечити реалізацію конституційних гарантій незалежності і недоторканості судді, встановивши при цьому певний правовий зв'язок у визначеній сфері життєдіяльності, який характеризується забезпеченням реалізації їх соціального захисту.
Відповідно до абзацу другого пункту 1 постанови Кабінету Міністрів України від 30.06.2005 року № 514 «Про оплату праці Голови, першого заступника Голови та заступника Голови Верховного Суду України», посадовий оклад Голови Верховного Суду України з 01.06.2005 року визначено у 15 розмірів мінімальної заробітної плати.
З огляду на приписи частини другої статті 44 Закону України «Про статус суддів»зміні підлягали й посадові оклади решти суддів судів України.
Проте лише постановою Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 року № 865 «Про оплату праці суддів»та згідно з додатком 4 до неї, установлено тільки з 01.01.2006 року застосування правила посадового окладу судді господарського суду, який мав становити 9 розмірів мінімальної заробітної плати.
В той же час, постановою Кабінету Міністрів України від 31.12.2005 року № 1310 «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 03.09.2005 року № 865», з подальшим доповненням пунктом 4-1, встановлювалися розміри посадових окладів суддів відповідно до розміру мінімальної заробітної плати -332 гривні, із забороною в подальшому здійснювати перерахунок при підвищенні мінімальної заробітної плати, яка визнана незаконною згідно судових рішень Окружного адміністративного суду м. Києва від 21 травня 2008 року та Печерського районного суду м. Києва від 19 березня 2007 року.
Кабінет Міністрів України в порушення конституційних вимог п. 14 ст. 92 Конституції України вийшов за межі своєї компетенції та перебрав на себе функцію законодавця щодо встановлення розмірів посадових окладів суддів, поставивши в залежність виплату заробітної плати суддям від розмірів мінімальної заробітної плати, з одночасною забороною їх перерахування, чим допустився обмеження гарантій незалежності і недоторканості суддів.
Зазначене вище рішення Окружного адміністративного суду м. Києва набрало законної сили, однак відповідачами, в порушення вимог ст. 129 Конституції України та ст. ст. 7, 14 Кодексу адміністративного судочинства України не здійснено відповідного перерахунку коштів позивачеві.
Обов'язковість рішень суду є конституційною засадою судочинства передбаченою Конституцією України та відтвореною у нормах Кодексу адміністративного судочинства України.
Наслідком набрання законної сили судовим рішенням від 21.05.2008 року є його преюдиціальність, коли обставини, які були встановлені даною постановою, що набрала законної сили, в одній адміністративній справі, не можуть оспорюватися в іншій судовій справі і є обов'язковими при винесенні іншого судового рішення.
Кодекс адміністративного судочинства України встановлює обов'язковість судового рішення як одного з основних положень адміністративного процесу і закріплює його значення як принципу адміністративного судочинства, адже виконання судового рішення є кінцевою метою судового захисту особи.
Крім того, обов'язковість судових рішень гарантується, згідно з практикою Європейського суду з прав людини, статтею 6 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, Конституції та законів України, як право на судовий захист.
Отже, колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що невиплата позивачам належних сум, є звуженням їх природного права на отримання належної заробітної плати від держави як конституційної гарантії, пов'язаного з одночасним порушенням державою конституційної гарантії недоторканості судді, втручанням виконавчої влади у виключну сферу судової влади, що порушує фундаментальний принцип поділу влади, як демократичної організації держави в розумінні ст. 6 Конституції України.
З урахуванням викладеного колегія суддів вважає правильним висновок суду першої інстанції про те, що позов є обгрунтованим та таким, що підлягає задоволенню частково.
Викладеним спростовуються доводи апеляційної скарги представника Державної судової адміністрації України -Дернової Вікторії Валеріївни, а тому колегія суддів вважає її такою, що задоволенню не підлягає.
Однак колегія суддів не може погодитись з висновком суду першої інстанції про визнання протиправною бездіяльності Міністерства юстиції України та Головного управління юстиції у Вінницькій області, оскільки вказані органи влади не можуть відповідати за даним позовом з тих підстав, що в спірний період обов'язок виплати зарплати суддям було покладено на органи Державної судової адміністрації України.
Таким чином доводи апеляційної скарги представника Головного управління юстиції у Вінницькій області та Міністерства юстиції України -Левицького Олександра Вікторовича є обгрунтованими, а тому вона підлягає задоволенню.
Відповідно до ч. 3 ст. 2 Кодексу адміністративного судочинства України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.
Зі змісту ст. 159 КАС України, судове рішення повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права, обґрунтованим -ухвалене судом на підставі повного та всебічного з'ясування обставин в адміністративній справі, підтверджених доказами, дослідженими в судовому засіданні.
З урахуванням вище викладеного, колегія суддів дійшла висновку, що судом першої інстанції неповно встановлено обставини справи, а тому апеляційна скарга представника Головного управління юстиції у Вінницькій області та Міністерства юстиції України -Левицького Олександра Вікторовича підлягає задоволенню, а судове рішення суду першої інстанції -скасуванню в частині визнання протиправною бездіяльності Міністерства юстиції України та Головного управління юстиції у Вінницькій області.
Керуючись ст. ст. 2, 159, 160, 167, 195, 197, 198, 202, 205, 206, 211, 212, 254 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів -
Апеляційну скаргу представника Державної судової адміністрації України -Дернової Вікторії Валеріївни -залишити без задоволення.
Апеляційну скаргу представника Головного управління юстиції у Вінницькій області та Міністерства юстиції України -Левицького Олександра Вікторовича задовольнити.
Постанову Іллінецького районного суду Вінницької області від 21 травня 2008 року -скасувати в частині визнання протиправною бездіяльності Міністерства юстиції України та Головного управління юстиції у Вінницькій області та ухвалити в цій частині нову постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_4 та ОСОБА_5 до Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції у Вінницькій області про визнання бездіяльності протиправною та стягнення заборгованості, зобов'язання вчинити певні дії відмовити.
В іншій частині постанову Іллінецького районного суду Вінницької області від 21 травня 2008 року -залишити без змін.
Постанова набирає законної сили через п?ять днів після направлення її копій особам, які беруть участь у справі, та може бути оскаржена протягом двадцяти днів шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Вищого адміністративного суду України.
Головуючий-суддя: В.П. Мельничук
Судді: К.А. Бабенко
І.В. Федотов