"05" липня 2011 р. Справа № 2-21/12395-2007
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів :
головуючого суддіОвечкін В.Е.,
суддівЧернова Є.В,
Цвігун В.Л.,
розглянув касаційну скаргу
фізичної особи - підприємця ОСОБА_4
на постанову від 25.11.2010р. Севастопольського апеляційного господарського суду
у справі№ 2-21/12395-2007 господарського суду АР Крим
за позовомфізичної особи - підприємця ОСОБА_4
до1. виконавчого комітету Армянської міської ради
2. Армянської міської ради
за участю прокурора Автономної Республіки Крим
провизнання недійсним договору
за участю представників:
позивача: не з'явився;
відповідача 1: не з'явився;
відповідача 2: не з'явився;
Генеральної прокуратури України: прокурор відділу ОСОБА_5, посвідчення від 27.10.2008 року №147;
Рішенням господарського суду Автономної Республіки Крим від 17.12.2007 року (суддя С. Чонгова) позов задоволено, визнано дійсним договір купівлі-продажу земельної ділянки, який був укладений між Армянською міською радою та СПД ОСОБА_4 від 26.12.2006 року, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1. Зобов'язано Армянську міську раду видати СПД ОСОБА_4 Державний акт на земельну ділянку розміром 0,0881 га, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1. Рішення мотивоване тим, що є достатні правові підстави для застосування до спірних правовідносин положень ст. 220 Цивільного кодексу України.
Постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 25.11.2010 року (судді Т. Фенько, Г. Прокопанич, М. Ткаченко) рішення господарського суду Автономної Республіки Крим від 17.12.2007 року скасовано, прийнято нове, яким у задоволенні позову відмовлено, оскільки положення ст. 220 ЦК України не застосовуються до правочинів, що підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації.
Не погоджуючись з постановою Севастопольського апеляційного господарського суду від 25.11.2010 року СПД ОСОБА_4 звернувся із касаційною скаргою, в якій просить скасувати постанову апеляційного суду та залишити в силі рішення місцевого суду, посилаючись на порушення судами норм матеріального та процесуального права, зокрема ст.ст. 42, 43, 29, 32, 34, 84, 93 ГПК України, ст.ст. 205, 220, 377, 657 ЦК України, ст. 120 ЗК України.
Ознайомившись з матеріалами та обставинами справи на предмет надання їм попередніми судовими інстанціями належної юридичної оцінки та повноти встановлення обставин, дотримання норм матеріального та процесуального права, згідно з вимогами ст.1113 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Відповідно ст.1117 Господарського процесуального кодексу України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права. Касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Судами попередніх інстанцій встановлено наступне.
На підставі договору купівлі-продажу будівель та споруджень від 23 квітня 2001 року за фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 зареєстровано право приватної власності на домоволодіння АДРЕСА_2 (а. с. 19).
22 грудня 2006 року на підставі рішення 6-ої сесії 5-ого скликання Армянської міської ради від 25 жовтня 2006 року №112 (а. с. 8) між Армянською міською радою (продавець) та фізичною особою-підприємцем ОСОБА_4 (покупець) було укладено договір купівлі-продажу земельної ділянки площею 0,0881 га, розташованої за адресою: АДРЕСА_1, призначеної для обслуговування оптового складу і будівництва магазину (а. с. 6-7).
22 грудня 2006 року між сторонами складений та підписаний акт приймання-передачі об'єкта купівлі продажу (а. с. 17).
Ціна продажу земельної ділянки за цим договором, визначена у пункті 2.1, і складає 48 300, 00 грн.
За умовами пункту 3.2.1 продавець зобов'язаний не пізніше 30 днів з моменту набуття чинності цього договору оформити Державний акт на право власності на землю, а також у присутності покупця чи уповноваженого ним представника визначити межі земельної ділянки на місцевості з оформленням відповідного акта.
Відповідно до квитанцій №29302\з35 від 23 грудня 2006 року(а. с. 11), №29302\з159 від 24 січня 2007 року (а. с. 12), №29302\з142 від 26 лютого 2007 року (а. с. 13), №29301\з155 від 26 березня 2007 року (а. с. 14), №29301\з169 від 24 квітня 2007 року (а. с. 15), №76 від 25 травня 2007 року (а. с. 16) позивач до місцевого бюджету міста Армянськ перерахував 48 300, 00 грн. в якості оплати за земельну ділянку.
З огляду на встановлені обставини справи колегія суддів зазначає наступне.
Приписами ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Відповідно до ч. 2 ст. 220 ЦК України, якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
При цьому, у п.13 постанови Пленуму Верховного суду України "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними"від 6 листопада 2009 року №9 зазначено, що вирішуючи спір про визнання правочину, який підлягає нотаріальному посвідченню, дійсним, судам необхідно враховувати, що норма частини другої статті 220 ЦК не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до статей 210 та 640 ЦК пов'язується з державною реєстрацією, тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.
За таких обставин, колегія суддів погоджується з висновком апеляційного суду про те, що відсутні правові підстави для застосування ч.2 ст. 220 ЦК України.
Доводи скаржника про те, що апеляційним судом порушено приписи ст.ст. 4-2, 4-3 ГПК України колегія суддів до уваги не приймає, оскільки вони спростовуються матеріалами справи.
У касаційній скарзі представник скаржника посилається на те, що апеляційним судом не застосовано п.11 Постанови Пленуму Верховного суду України від 18.12.2009 року №14 "Про судове рішення у цивільній справі", яким передбачено, що якщо сторона (її представник, повноваження якого не обмежені) визнавала обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, суд посилається на це в рішенні як на підставу звільнення від доказування цих обставин.
Разом з тим, колегія суддів вважає за доцільне наголосити на тому, що вказана постанова застосовується до рішень виключно у цивільних справах, а підстави звільнення від доказування у господарському процесі визначаються ст. 35 ГПК України. До таких належать: обставини, визнані господарським судом загальновідомими; факти, встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори), за винятком встановлених рішенням третейського суду, під час розгляду однієї справи; вирок суду з кримінальної справи, що набрав законної сили, при вирішенні спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені; рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.
Щодо участі прокурора у справі колегія суддів зазначає наступне.
Згідно з положеннями ст. 121 Конституції України на прокуратуру покладено функції представництва інтересів громадянина або держави у випадках, визначених законом.
Відповідно до ст. 20 Закону України „Про прокуратуру" при виявленні порушень закону прокурор або його заступник у межах своєї компетенції мають право звертатися до суду із заявою про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб.
Статтею 36-1 даного Закону визначено підстави представництва прокурором інтересів держави, а саме: наявність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших державних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою.
У відповідності до ст. 2 ГПК України прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави, в позовній заяві самостійно визначає, у чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах.
Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 8 квітня 1999 року у справі № 1-1/99 державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону, гарантування державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо.
Із врахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов (чи апеляційна скарга), в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносин.
Приписами ст. 29 ГПК України, та ст. 36-1 ЗУ "Про прокуратуру" прокурор приймає участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, порушену за заявою інших осіб, на будь-якій стадії її розгляду для представництва інтересів держави або захисту конституційних прав громадян.
У апеляційній скарзі прокурор вказує на те, що про винесення рішення суду від 17.12.2007 року у даній справі прокуратурі стало відомо в результаті проведення перевірок додержання вимог земельного законодавства, а також на те, що рішення суду винесене з порушенням вимог матеріального та процесуального права, а отже, його вступ у справу є обґрунтованим.
Доводи скаржника про те, що апеляційним судом в порушення вимог ст. 93 ГПК України відновлено строк на подання прокурором апеляційної скарги колегія суддів не приймає до уваги з огляду на таке.
У Постанові Пленуму Вищого господарського суду України від 17.05.2011 року №7 "Про деякі питання практики застосування розділу ХІІ Господарського процесуального кодексу України" зазначено, що господарським судам слід мати на увазі, що з врахуванням припису абзацу сьомого пункту 2 розділу ХІІІ "Перехідні положення" ЗУ "Про судоустрій та статус суддів" при апеляційному оскарженні судових рішень місцевих господарських судів, прийнятих до набрання чинності цим Законом, застосовуються зокрема правила частини другої ст. 93 ГПК України (у редакції, що діяла на час прийняття таких рішень) щодо можливості відновлення пропущеного строку подання апеляційної скарги лише протягом трьох місяців з дня прийняття оскаржуваного рішення (п.6).
При цьому, це правило не поширюється на апеляційне оскарження рішень прийнятих до набрання чинності ЗУ "Про судоустрій та статус суддів" особами, що не брали участь у справі.
У апеляційній скарзі прокурором зазначено, що участі у справі він не приймав, а про прийняте рішення останньому стало відомо лише при проведенні перевірок дотримання земельного законодавства, тому, апеляційним судом обґрунтовано відновлено строк та прийнято апеляційну скаргу до провадження.
Апеляційним судом встановлено, що предметом доказування у даній справі є встановлення наявності чи відсутності правових підстав для застосування до спірних правовідносин положень частини 2 статті 220 Цивільного кодексу України. Позивачем заявлено вимогу "про визнання договору купівлі-продажу дійсним", а не про "визнання права на земельну ділянку у зв'язку з набуттям права на жилий будинок, будівлю або споруду", саме тому, апеляційним судом обґрунтовано не застосовано ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України при вирішенні спору по суті.
На підставі викладеного колегія суддів дійшла висновку, що справа розглянута апеляційним судом відповідно встановленим обставинам справи з правильним застосуванням норм матеріального та процесуального права. Підстави для скасування оскаржуваного судового рішення відсутні.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119, 11111 Господарського процесуального кодексу України, - Вищий господарський суд України -
Касаційну скаргу фізичної особи - підприємця ОСОБА_4 залишити без задоволення, а постанову Севастопольського апеляційного господарського суду від 25.11.2010 року у справі №2-21/12395-2007 -без змін.
Головуючий, суддяВ. Овечкін
Судді:Є. Чернов
В. Цвігун