13 березня 2008 р.
№ 35/442-07
Вищий господарський суду України в складі колегії
суддів:
Грейц К.В. -головуючого, Бакуліної С.В., Глос О.І.,
розглянувши касаційну скаргу
Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1
на постанову
від 10.12.2007
Харківського апеляційного господарського суду
у справі господарського суду Харківської області № 35/442-07
за позовом
Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2
до
Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1
про
стягнення 19357,80 грн.
за участю представників: - позивача
ОСОБА_2
- відповідача
ОСОБА_3.
Рішенням господарського суду Харківської області від 16.10.2007 (суддя Швед Е.Ю.) у справі № 35/442-07 позовні вимоги Фізичної особи - підприємця ОСОБА_2 (далі - позивач) до Фізичної особи - підприємця ОСОБА_1 (далі -відповідач) про стягнення 18341,55 грн. основного боргу з урахуванням індексу інфляції, 1014,25 грн. штрафних санкцій, 366 грн. річних задоволені повністю.
Рішення мотивовано тим, що відповідач безпідставно надбав та користувався грошовими коштами позивача в сумі 18250,30 грн., які підлягають стягненню з відповідача на підставі ст. 1212 ЦК України, а нараховані позивачем штрафні санкції (пеня), інфляційні та 3% річних підлягають стягненню з відповідача на підставі ст. ст. 174, 231, 232 Господарського кодексу України та ст. 625 Цивільного кодексу України.
Харківський апеляційний господарський суд (колегія суддів у складі головуючого судді Могилєвкіна Ю.О., суддів Пушай В.І., Демченко В.О.), здійснюючи апеляційну перевірку в зв'язку зі скаргою відповідача, постановою від 10.12.2007 рішення у справі змінив, в частині вимог про стягнення 1014,25 грн. штрафних санкцій рішення скасував та в позові в цій частині відмовив, в іншій частині рішення залишив без змін.
Постанова в частині відмови у позові мотивована приписами Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань", згідно якого платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін, отже, стягнення пені можливе лише за наявності між сторонами відповідної домовленості як щодо її нарахування, так і щодо розміру, втім, докази такої домовленості відсутні, тому до правовідносин сторін за справою норми ч. 6 ст. 231, ч. 3 ст. 232 ГК України, на які покликається позивач, не застосовуються.
Відповідач з рішенням та постановою у справі не згоден, в поданій касаційній скарзі просить їх скасувати, позовні вимоги залишити без задоволення, посилаючись на неврахування судами існування між сторонами договірних правовідносин, зокрема, договорів від 20.10.2006 та від 14.12.2006, на виконання умов яких позивач і перераховував грошові кошти, також судами не досліджувались питання щодо фактичного виконання відповідачем будівельних робіт за цими договорами.
У відзиві на касаційну скаргу позивач просить рішення та постанову залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, посилаючись при цьому на те, що відповідач не надав жодних доказів про укладення між сторонам будь-яких договорів, на виконання яких позивач перераховував грошові кошти, а відповідач проводив роботи.
Заслухавши у відкритому судовому засіданні пояснення представників сторін, перевіривши повноту встановлення обставин справи та правильність їх юридичної оцінки в постанові апеляційного та рішенні місцевого господарських судів, колегія суддів Вищого господарського суду України дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, виходячи з наступного.
Судами попередніх інстанцій під час розгляду справи встановлено, що позивач в якості попередньої оплати за ремонтні роботи перерахував, а відповідач отримав грошові кошти в загальній сумі 18250,30 грн. за платіжними дорученнями: № 34 від 20.10.2007 на суму 5000 грн., № 38 від 09.11.2006 на суму 2800 грн., № 40 від 09.11.2006 на суму 3816,55 грн., № 41 від 09.11.2006 на суму 1183,75 грн., № 43 від 14.11.2006 на суму 650 грн., № 52 від 14.12.2006 на суму 3000 грн., № 53 від 19.12.2006 на суму 900 грн., № 55 від 29.12.2006 на суму 900 грн.
Вважаючи вказані грошові кошти перерахованими і отриманими відповідачем без належної правової підстави, адже, між сторонами не було укладено будь-яких договорів на виконання ремонтних робіт і не виникли зобов'язання щодо сплати коштів відповідачеві за роботи, які ним не виконувались, позивачем заявлено позов про повернення цих коштів на підставі ст. 1212 Цивільного кодексу України з нарахуванням пені, інфляційних і річних на підставі ст. ст. 173, 174, 231, 232 Господарського кодексу України та ст. 625 Цивільного кодексу України.
Висновок судів попередніх інстанцій про виникнення у відповідача обов'язку повернення безпідставно набутого майна -грошових коштів в сумі 18250,30 грн. - відповідає вимогам ст. 1212 ЦК України, оскільки врегульовані цією нормою правовідносини виникають з моменту безпідставного збагачення набувача майна (коштів) незалежно від його вини у такому набутті і обізнаності з тим, що підстави для такого набуття відсутні або були наявні, а згодом відпали.
Так, відповідно до ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення цієї норми застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Також зазначені положення застосовуються до вимог про повернення виконаного за недійсним правочином, витребування майна власником із чужого незаконного володіння, повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні, відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
З огляду на встановлення судами попередніх інстанції факту відсутності між сторонами договірних відносин, господарський суд Харківської області, з висновками якого погодився Харківський апеляційний господарський суд, правильно встановив, що перераховані позивачем грошові кошти у розмірі 18250,30 грн. отримані відповідачем без достатніх правових підстав, а, відтак, підлягають поверненню на підставі ст. 1212 ЦК України.
Щодо заперечень відповідача проти позовних вимог в цій частині, колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 33 Господарського процесуального кодексу України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень.
Обов'язок доказування визначається предметом спору. За загальним правилом тягар доказування певних обставин покладається на особу, яка посилається на ці обставини.
Відповідач, в порушення вимог ст. 33 ГПК України, в процесі розгляду справи не довів обставин, на які він посилався, як на підставу своїх заперечень, а саме підставності отримання від позивача грошових коштів за договорами від 20.10.2006 та від 14.12.2006 на виконання ремонтних робіт квартири, адже, ні доказів укладення таких договорів, ані доказів їх виконання відповідач не надав.
Згідно ст. 1117 ГПК України касаційна інстанція не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
З урахуванням викладеного, колегія суддів вважає, що під час розгляду справи фактичні її обставини встановлені господарськими судами на підставі всебічного, повного і об'єктивного дослідження поданих сторонами доказів, висновки судів першої та апеляційної інстанцій щодо виникнення у відповідача зобов'язання повернути безпідставно набуті кошти в сумі 18250,30 грн. відповідають цим обставинам і їм дана належна юридична оцінка з правильним застосуванням норм матеріального і процесуального права.
Отже, доводи касаційної скарги в частині задоволення позовних вимог на суму 18250,30 грн. не спростовують висновків судів попередніх інстанцій.
Разом з тим, колегія суддів зазначає, що судами попередніх інстанцій невірно застосовані до спірних правовідносин норми матеріального права, зокрема, ст. 625 Цивільного кодексу України.
Зокрема, суди першої та апеляційної інстанцій, задовольняючи позовні вимоги в частині стягнення з відповідача боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, не звернули уваги на те, що положеннями статті 625 ЦК України встановлена відповідальність за порушення грошового зобов'язання, отже, ця норма підлягає застосуванню лише до правовідносин, які склалися внаслідок неналежного виконання грошового зобов'язання.
Проте, судами першої та апеляційної інстанцій не враховано, що відповідач не мав будь -яких грошових зобов'язань перед позивачем, адже, правовідносини, що склалися між сторонами, виникли внаслідок безпідставного одержання грошей і у такому разі право потерпілої сторони нараховувати проценти за користування ними встановлюється спеціальною нормою ч. 2 ст.1214 ЦК України, однак, ця норма є відсилочною до ст. 536 ЦК України, згідно якої розмір таких процентів встановлюється договором, законом або іншими актами цивільного законодавства.
При цьому, суд апеляційної інстанції, надавши правильну правову оцінку правовідносинам сторін за справою і відмовивши у позові в частині стягнення пені, яка також є видом відповідальності за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань і встановлюється за погодженням сторін як щодо її нарахування, так і щодо розміру, не поширив свої висновки на позовні вимоги про застосування такої ж відповідальності, однак, у вигляді стягнення інфляційних і річних.
Отже, для стягнення 91,25 грн. інфляційних та 366 грн. річних, як і для стягнення пені, відсутні правові підстави, з огляду на що позовні вимоги в цій частині не підлягають задоволенню.
Враховуючи наведене, колегія суддів дійшла висновку, що постанова суду апеляційної інстанції в частині стягнення суми безпідставно одержаних коштів відповідає вимогам чинного матеріального та процесуального законодавства, проте, в частині залишення без змін рішення суду першої інстанції про задоволення позовних вимог про стягнення інфляційних та річних - підлягає скасуванню з прийняттям в цій частині нового рішення про відмову в позові.
Керуючись статтями 1115, 1117, 1119 - 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України
Постанову Харківського апеляційного господарського суду від 10.12.2007 у справі господарського суду Харківської області № 35/442-07 скасувати в частині залишення без змін рішення від 16.10.2007 про стягнення 91,25 грн. інфляційних та 366 грн. річних та в позові в цій частині відмовити.
В іншій частині постанову Харківського апеляційного господарського суду від 10.12.2007 залишити без змін.
Касаційну скаргу ФО - підприємця ОСОБА_1 задовольнити частково.
Головуючий суддя К.В.Грейц
Судді С.В.Бакуліна
О.І.Глос