"30" червня 2011 р.Справа № 18/72/10
Колегія суддів Одеського апеляційного господарського суду у складі:
Головуючого судді: Мирошниченко М. А.,
Суддів: Бєляновського В. В. та Шевченко В. В.,
при секретарі судового засідання - Риковій О.М.,
за участю представників :
від ТОВ „Восток”- ОСОБА_1.(за дорученням),
від АТВТ „Южноукраїнський домобудівний комбінат” -не з'явився,
від ВКФ „Азалія”- не з'явився,
розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Одеса апеляційну скаргу Виробничо - комерційної фірми „Азалія” на рішення господарського суду Миколаївської області від 04.02.2011 р. по справі № 18/72/10
за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю „Восток”
до Акціонерного товариства відкритого типу „Южноукраїнський домобудівний комбінат”
за участю третьої особи , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача Виробничо - комерційної фірми „Азалія”,
про визнання договору купівлі продажу нерухомого майна дійсним та визнання права власності,
17.05. 2010 р. (вх.№1841) у господарському суді Миколаївської о області Товариством з обмеженою відповідальністю „Восток” (далі -Позивач) пред'явлено позов до Акціонерного товариства відкритого типу „Южноукраїнський домобудівний комбінат” ( далі -відповідач) про визнання дійсним, укладеного між ними у простій письмовій формі 05.02.2010р. договору купівлі -продажу (далі -Договір ) арматурного цеху ( цех д-33 м) , що знаходиться за адресою м. Южноукраїнськ, вул.. Промисловий майданчик, 6, та визнання права власності за ним права власності на вказане майно.
Свої позовні вимоги позивач, з посиланням на ч.2 ст. 220, п.3 ст.334 та ст..657 ЦК України обґрунтовував тим, що , після укладення вказаного Договору він оплатив вартість майна, яке є предметом цього Договору , однак відповідач ухиляється від нотаріального посвідчення (а.с.3-5 ).
Ухвалою господарського суду Миколаївської області від 25.05 2010.за вказаним позовом порушено провадження у справі (.а.с.1).
У письмовому відзиві на позов відповідач (в особі ліквідатора - Ратинській Сталіні Вікторівні )визнав зазначені у позові обставини та не заперечував проти задоволення позову (а.с.39-40).
Ухвалою господарського суду Миколаївської області від 23.11 2010. ( а.с.74) до участі у справі у якості третьої особи , яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача залучено Виробничо - комерційну фірму „Азалія” ( далі -Фірма)
У письмовому відзиві а позов Фірма просила залишити його без задоволення з посиланням на те що спірний договір є неукладеним
Рішенням господарського суду Миколаївської області від 04.02.2011 року (повний текст якого підписано суддею Міщенко В.І. -08.02.2010р.) зазначений позов з посиланням на ст..ст.220,334,657 ЦК України задоволено повністю . Задовольняючи позов місцевий суд послався на те, що відповідач дійсно ухилявся від нотаріального посвідчення Договору який був належним чином виконаний позивачем, а тому є підстави для застосування до цих відносин ч.2 ст.220 ЦК України (визнання договору дійсним) та визнання за позивачем права власності на придбане за Договором майно.(а.с.131,132-134).
Не погоджуючись з зазначеним рішенням Фірма звернулась до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою у якій просила скасувати його та прийняти нове, яким у позові відмовити повністю, однак ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 28.02.2011р. скарга була повернута скаржнику без розгляду , оскільки він пропустив строк на подання скарги і не заявив клопотання про його відновлення.
Фірма повторно звернулась до Одеського апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою на вищевказане судове рішення місцевого суду у якій просила скасувати його та прийняти нове, яким у позові відмовити повністю, з посиланням на те, що місцевий суд при розгляді справи по суті порушив норми процесуального та матеріального права і безпідставно задовольнив позовні вимоги.
У цій (повторній) апеляційній скарзі Фірма також заявила клопотання про відновлення її строку на подання цієї скарги.
Ухвалою Одеського апеляційного господарського суду від 27.05.2011р. скаржнику було відновлено строк на подання скарги , скаргу до провадження та призначено до розгляду на 30 .06.2011 р. о 10.30, про що всі учасники процесу, згідно приписів ст. 98 ГПК України, були належним чином повідомлені.
У письмовому відзиві на скаргу позивач просив залишити її без задоволення ,оскільки вона подана з пропуском встановлено строку та державне мито сплачене в неповному обсягу. а рішення місцевого суду залишити без змін , як таке що прийняте з додержанням вимог закону.
30.06.2011р. до суду від позивача надійшло письмове доповнення до відзиву в якому він просив залишити скаргу без задоволення як необґрунтовану ,а рішення місцевого суду - без змін.
Фіксація судового процесу здійснювалось за допомогою технічних засобів.
Представники АТВТ „Южноукраїнський домобудівний комбінат” та ВКФ „Азалія” в судове засідання не з'явились, хоча повідомлялись про день, час та місце розгляду справи належним чином, що підтверджується поштовими повідомлення про вручення їм поштових відправлень, клопотань про відкладення розгляду справи не заявили і судова колегія, враховуючи думку представника позивача, прийняла рішення про розгляд справи за їх відсутністю.
Представник позивача в усних поясненнях наданих суду просив суд або залишити скаргу без розгляду оскільки скаржник не сплатив державного мита , або залишити скаргу без задоволення, а рішення місцевого суду без змін, оскільки воно відповідає фактичним обставинам та приписам чинного законодавства.
Згідно ст. 85 ГПК України, в судовому засіданні оголошувались лише вступна та резолютивна частини судової постанови.
Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши доводи викладені в апеляційній скарзі, відзиві (доповненнях до нього) на неї, наявні у матеріалах справи докази та обставини справи, а також перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, судова колегія встановила наступне.
Скаржник при зверненні до апеляційного суду з апеляційною скаргою не надав доказів сплати державного мита і суд прийнявши цю скаргу до розгляду зобов'язав його надати докази такої сплати.
Проте, скаржник не виконав вказівку суду, хоча з матеріалів справи вбачається ,що при первісному зверненні до апеляційного суду з апеляційної скаргою у прийняті якої було відмовлено він сплачував держмито , хоча квитанція в матеріалах справи відсутня.
У разі не надання доказів сплати державного мита суд у відповідності до правової позиції Вищого господарського суду України має право або повернути скаргу без розгляду або розглянути спір по суті та стягнути державне мито при ухваленні рішення.
Враховуючи викладене колегія суддів дійшла висновку, щодо можливості розгляду справи по суті та вирішити питання про стягнення державного мита при ухваленні судового рішення по справі, а тому не задовольняє позицію представника позивач про залишення скарги без розгляду.
Задовольняючи позов позивача, а саме: визнавши Договір дійсними та визнавши за позивачем право власності на майно, яке є предметом цього договору, місцевий суд виходив з того, що ці договори відповідають вимогам закону і відповідач (продавець) дійсно, ухилявся від його нотаріального посвідчення. В обґрунтування своєї позиції суд послався на ст..ст.220,334,657 ЦК України.
Проте, з цими висновками погодитись не можна з огляду на таке.
Як вбачається з матеріалів справи 05.02.2010р. за результатами біржових торгів на ЧТБ АПК (а.с.127) між Акціонерним товариством відкритого типу „Южноукраїнський домобудівний комбінат” (продавець ) в особі ліквідатора Ратинської С.В. та ТОВ „Восток” (покупець) у простій письмовій форми було укладено договір купівлі продажу б/н згідно умов якого продавець передав покупцю у власність основні засоби -арматурний цех ( цех д-33м), що знаходиться за адресою м. Южноукраїнськ, вул. Промисловий майданчик, 6, за 28 000, грн. ( в т.ч. ПДВ 4666,67 грн.), а покупець зобов'язувався оплати повну вартість вказаного майна протягом 10 днів з дати підписання договору. Сторони також передбачили у договорі що право власності до покупця переходить з моменту підписання акту приймання передачі майна. (а.с.8).
З матеріалів справи вбачається, що відповідач передав позивачу майно за актом від 05.02.2010р. (а.с11), а позивач оплатив відповідачу його вартість (а.с.12).
Водночас з викладено вбачається, що об'єктом купівлі продажу за вказаним Договором було нерухоме майно.
Проте, згідно приписів ст. 657 ЦК України договір купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.
Відповідно до ч.3 ст. 640 ЦК України договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.
При цьому будь-яких виключень щодо вищезазначеного порядку відносно договорів укладених на товарній біржі законодавством не встановлено.
Виходячи зі змісту ч.1 ст. 220 ЦК України, недодержання вимог закону про нотаріальне посвідчення правочину робить такий правочин нікчемними, якщо він відповідно до чинного законодавства підлягає обов'язковому нотаріальному посвідченню.
Частиною другою статті 220 ЦК України передбачено, що якщо сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджується письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна із сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається.
Однак, на переконання судової колегії норма частини другої статті 220 ЦК України не може застосовуватись щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст. 210 та ст. 640 ЦК України пов'язується з державною реєстрацією, а тому вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.
Зазначений висновок також ґрунтується на положеннях Постанови Пленуму Верховного суду України від 6 листопада 2009 року N 9 „Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними”, де зазначено, що судам необхідно враховувати, що норма ч.2 ст. 220 ЦК України не застосовується щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню, і державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких право чинів відповідно до ст. 210, 640 ЦК України пов'язується з державною реєстрацією, тому вони є неукладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін.
При розгляді справи та ухваленні по ній рішення місцевим судом наведені вище норми закону та обов'язкові вказівки Верховного Суду України не враховані.
Місцевий суд заявляючи позовну вимогу позивача про визнання за ним права власності на об'єкт, послався ст. 334 ЦК України, тобто на норму, яка встановлює момент виникнення права власності, однак, не врахував при цьому приписи частини четвертої вказаної статті, яка передбачає, що якщо договір про відчуження майна підлягає державні реєстрації, право власності у набувача в виникає з моменту такої реєстрації.
З огляду на викладене посилання місцевого суду в обґрунтування задоволення позову в частині визнання права власності на ст.334 ЦК України є помилковим, оскільки, як вже зазначалось вище частина друга статті 220 ЦК України не може застосовуватись щодо правочинів, які підлягають і нотаріальному посвідченню та державній реєстрації, оскільки момент вчинення таких правочинів відповідно до ст. 210 та ст. 640 ЦК України пов'язується з державною реєстрацією, а тому, вони не є укладеними і не створюють прав та обов'язків для сторін в незалежності від того, що сторони у договорі встановили момент переходу права власності з дати підписання акту приймання передачі.
За таких обставин, судова колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, рішення місцевого суду, відповідно до ст. ст. 103 та 104 ГПК України - скасуванню, з ухваленням нового рішення про відмову в задоволенні позову.
Доводи позивача викладені ним у суді першої інстанції щодо того, що цей суд необґрунтовано залучив до участі у справі в якості третьої особи Фірму на думку колегії суддів невмотивовані і не можуть прийматись до уваги, оскільки як вбачається з матеріалів справи відносно відповідача відкрито процедуру банкрутства, а Фірма є кредитором відповідача, тобто рішення про визнання спірного договору дійсним та визнання за позивачем права власності на частину майна відповідача може вплинути на права Фірми, в т.ч. у частині можливості погашення відповідачем наявної перед Фірмою заборгованості.
Доводи позивача викладені у відзиві на апеляційну скаргу стосовно того, що скаржник пропустив строк на подання скарги не можуть прийматись до уваги, оскільки скаржник заявив клопотання про відновлення йому строку і суд визнав його обґрунтованим.
Вирішуючи витання щодо правильності сплати учасниками процесу судових витрат та їх розподілу судова колегія встановила наступне.
Так п.п. „а” п.2 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України „Про державне мито” (зі змінами), встановлено, що ставка державного мита із заяв майнового характеру становить 1 відсоток ціни позову, а відповідно до п. п. б п.2 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України „Про державне мито” із позовних заяв немайнового характеру ставка державного мита становить 5 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.
Позовні вимоги позивача про визнання договору дійсними є нематеріальною вимогою, а позовні вимоги про визнання права власності на майно є матеріальними вимогами.
Ця позиція витікає п. п. 32, 39 Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита, затвердженою наказом Головної державної податкової інспекції України від 22.04.93 N 15 (далі - Інструкція), що до позовних заяв немайнового характеру відносяться вимоги, які не підлягають вартісній оцінці, а з позовних заяв про право власності на майно, державне мито сплачується виходячи із вартості майна.
Отже, оскільки, у спірному договорі визначена вартість майна 28 000 грн. , то вимога позивача про визнання права власності на майно повинна бути оплачена відповідно до п. п. „а” п.2 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України „Про державне мито” (зі змінами) - у розмірі 280,00 грн.
Проте оскільки вимога позивача про визнання договору дійсним не підлягає вартісній оцінці, то ця вимоги є нематеріальною, а тому державне мито повинно бути сплачено у відповідності до п. п. б п.2 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України „Про державне мито”, тобто у розмірі - 85,00 грн.
Відповідно до п. 4.5. Роз'яснення Вищого арбітражного суду від 04.03.98 р. N 02-5/78 „Про деякі питання практики застосування розділу VI Господарського процесуального кодексу України” у випадках об'єднання в одній заяві вимог як майнового, так і немайнового характеру державне мито, згідно з пунктом 36 Інструкції, підлягає сплаті як за ставками, встановленими для позовів майнового характеру, так і за ставками, встановленими для розгляду позовних заяв зі спорів немайнового характеру.
Враховуючи вищевикладене, у зв'язку з тим, що позивачем висунуті декілька вимог, а саме визнання договору дійсним та визнання права власності на майно, то він повинен був сплатити державно мито у розмірі 365,0грн. ( 280,0 грн. + 85,00 грн.), а він сплатив лише 280,00 грн. (а.с.6), відтак, з нього необхідно достягнути в дохід держави ще 85,00 грн.
Скаржник, як зазначалось вище, при зверненні до апеляційного суду з апеляційною скаргою повинен був сплатити державне мито у розмірі 182грн.50 коп., проте оскільки він не надав доказів такої сплати , а суд апеляційної інстанції розглянув справу по суті і задовольнив апеляційну скаргу до вказане державне мито підлягає стягнення з позивача в доход держави.
Керуючись ст.ст. 49, 99,103-105,122 ГПК України колегія судів,
1) Апеляційну скаргу Виробничо - комерційної фірми „Азалія” - задовольнити.
2) Рішення господарського суду Миколаївської області від 04.02.2011 р. по справі №18/72/10 - скасувати, та виконання за ним припинити.
3) Позов Товариства з обмеженою відповідальністю „Восток” до Акціонерного товариства відкритого типу „Южноукраїнський домобудівний комбінат” про визнання договору купівлі продажу нерухомого майна дійсним та визнання права власності - залишити без задоволення.
4) Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю „Восток” в доход держави України - 85 грн.00коп. ( сума недоплаченого при поданні позову державного мита).
5) Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю „Восток” в доход держави України - 182 грн.50коп. ( сума несплаченого скаржником державного мита при поданні апеляційної скарги)
6) Доручити господарському суду Миколаївської області видати накази відповідно до цієї постанови з значення у них всіх необхідних реквізитів.
Постанова, згідно ст. 105 ГПК України, набуває законної сили з дня її оголошення і може бути оскаржена у касаційному порядку до Вищого господарського суду України.
Головуючий: Мирошниченко М. А.
Судді: Бєляновський В. В.
Шевченко В. В.
Повний текст постанови підписано30.06.2011 р.