13 травня 2008 р.
№ 44/316пн
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
головуючого, судді Кузьменка М.В.,
судді Васищака І.М.,
судді Палій В.М.,
розглянувши касаційну скаргу Державного підприємства "Макіїввугілля"
на рішення господарського суду Донецької області від 15.11.2007р. та
постанову Донецького апеляційного господарського суду від 16.01.2008р.
у справі №44/316пн
за позовом Державного підприємства "Макіїввугілля"
до Товариства з обмеженою відповідальністю "Барс"
про розірвання договору оренди від 27.11.2002р. та зобов'язання повернути
нерухоме майно,
за участю представників сторін:
від позивача: не з'явився,
від відповідача: не з'явився,
Державне підприємство "Макіїввугілля" звернулося до господарського суду Донецької області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Барс" і просило суд розірвати укладений між сторонами договір оренди нерухомого майна від 27.11.2002р. б/н та зобов'язати відповідача повернути державне майно позивачу.
Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в порушенням умов договору оренди, відповідач використовує орендоване майно не за цільовим призначенням (фізкультурно-оздоровча та спортивна діяльність), що порушує інтереси держави та соціальні інтереси працівників підприємств, передав частину приміщення в суборенду без згоди з позивачем. Позовні вимоги ґрунтуються на приписах ст.ст.773, 774, 783 ЦК України.
10.08.2007р. позивач направив відповідачу лист за №08-81/450 з вимогою про розірвання договору оренди та звільнення орендованого приміщення. Листом №124 від 22.08.2007р. відповідач відмовився у добровільному порядку звільнити приміщення, що стало підставою для звернення позивача з даним позовом.
Відповідач, заперечуючи заявлений позов, стверджує, що орендоване ним приміщення використовується з метою здійснення фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності, як то передбачено п.1.1 договору оренди. Зазначає, що не зважаючи на закінчення дії ліцензії товариства відповідача на здійснення фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності, останній продовжує використовувати орендовані приміщення за цим призначенням, здійснюючи бойову, фізичну та службову підготовку власного персоналу, який займається охоронною діяльністю, а також передав частину приміщень суборендарям для використання ними цих приміщень в якості тренувальної бази із занять спортом та танцями (а.с.64-66 т.1).
Рішенням господарського суду Донецької області від 15.11.2007р. (суддя Мєзєнцев Є.І.) у задоволені позову відмовлено з мотивів відсутності порушення відповідачем умов договору оренди, оскільки орендовану будівлю спорткомплексу відповідач використовує з метою проведення оздоровчо-фізкультурних занять з власним складом працівників, а певна частина спорткомплексу здана в суборенду з метою надання аналогічних послуг. Право відповідача передати орендоване приміщення в суборенду передбачено пунктом 6.6. договору оренди.
Постановою Донецького апеляційного господарського суду від 16.01.2008р. (головуючий, суддя Стойка О.В., судді Діброва Г.І., Шевкова Т.А.) змінено мотивувальну частину рішення суду першої інстанції та викладено її в редакції постанови суду апеляційної інстанції. Резолютивну частини рішення залишено без змін.
Переглядаючи в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції також дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення позову, але зазначив, що мотиви та висновки суду першої інстанції, якими обґрунтовано рішення, є помилковими та такими, що викладені з порушенням процесуального законодавства. Так, застосувавши ст.35 ГПК України, і пославшись на рішення суду в іншій справі №44/360пн, суд помилково визнав встановленими факти правомірності користування відповідачем приміщенням та наявності у нього статусу добросовісного користувача, оскільки, за висновком апеляційного суду, правомірність та добросовісність користування приміщенням не є фактом, у розумінні ст.35 ГПК України, а є оцінкою судом спірних правовідносин сторін по іншій справі, що не стосується предмета спору у даній справі.
Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції та постановою суду апеляційної інстанції, позивач звернувся до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить суд їх скасувати як такі, що ухвалені з порушенням норм матеріального та процесуального права, та прийняти нове рішення про задоволення позову.
Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у касаційній інстанції, обговоривши доводи касаційної скарги, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судами норм матеріального та процесуального права при ухваленні оскаржуваних судових актів, знаходить касаційну скаргу такою, що не підлягає задоволенню з таких підстав.
Судами двох інстанцій встановлено, та підтверджується матеріалами справи, що між сторонами укладено договір оренди нерухомого майна від 27.11.2002р., за умовами якого позивач передає, а відповідач приймає в строкове платне користування нежиле приміщення, площею 663,6 кв.м. -будівлю спорткомплексу, що належить до державної власності та розташована за адресою: м.Макіївка, пл.Радянська, 2.
Дію вказаного договору продовжено до 27.11.2008р. включно, що встановлено рішенням господарського суду Донецької області від 27.10.2006р. в іншій справі №44/360пн, в якій брали участь ті самі сторони (а.с.159-160 т.2).
За умовами п.1.1. договору, майно передається в оренду з метою здійснення фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності.
Пунктом 6.6 договору передбачено, що орендар (відповідач) має право передавати третім особам належне йому право оренди та інші права (повністю або в певній частині), які витікають з цього договору. При цьому строк надання майна в суборенду не може перевищувати строку дії договору оренди.
Даний договір оренди є підставою для виникнення у його сторін прав та обов'язків, визначених цим договором.
Відповідно до ст.18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", за договором оренди орендаря може бути зобов'язано використовувати об'єкт оренди за цільовим призначенням відповідно до профілю виробничої діяльності підприємства, майно якого передано в оренду, та виробляти продукцію в обсягах, необхідних для задоволення потреб регіону. Орендар зобов'язаний використовувати та зберігати орендоване майно відповідно до умов договору, запобігати його пошкодженню, псуванню.
Частиною 3 ст.26 названого Закону встановлено, що договір оренди може бути розірвано за погодженням сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірвано за рішенням суду, арбітражного суду у разі невиконання сторонами своїх зобов'язань та з інших підстав, передбачених законодавчими актами України.
В силу п.1 ст.283 ГК України, за договором оренди одна сторона (орендодавець) передає другій стороні (орендареві) за плату на певний строк у користування майно для здійснення господарської діяльності.
Згідно п.6 названої статті, до відносин оренди застосовуються відповідні положення ЦК України з урахуванням особливостей, передбачених ГК України.
Загальні підстави виникнення права у наймодавця вимагати розірвання договору найму визначені ст.783 ЦК України, відповідно до якої, наймодавець має право вимагати розірвання договору найму, якщо: наймач користується річчю всупереч договору або призначенню речі; наймач без дозволу наймодавця передав річ у користування іншій особі; наймач своєю недбалою поведінкою створює загрозу пошкодження речі; наймач не приступив до проведення капітального ремонту речі, якщо обов'язок проведення капітального ремонту був покладений на наймача.
Спір у даній справі виник у зв'язку з невиконанням відповідачем свого зобов'язання за договором щодо використання орендованого приміщення за цільовим призначенням (фізкультурно-оздоровча та спортивна діяльність), та надання частини орендованого приміщення в суборенду за відсутності згоди позивача.
В обґрунтовування позову позивач посилається на відсутність у відповідача ліцензії на організацію та проведення фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності, оскільки строк дії такої ліцензії закінчився 01.06.2005р., а також стверджує, що відповідач займає 663,6 кв.м. площі, з яких під офіс відведено -140,0кв.м., під службові приміщення -106,0 кв.м., в суборенді знаходиться 374,2 кв.м., гараж -42,7 кв.м., що підтверджується листом відповідача від 06.06.2007р. за №085 (а.с.27 т.1), актом робітників позивача від 06.08.2007р. (а.с.54 т.1).
Відповідно до ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. В силу вказаної норми предметом доказування є обставини, які свідчать про дійсні права та обов'язки сторін у справі та складаються з фактів, якими позивач обґрунтовує підстави позову, та фактів, якими відповідач обґрунтовує заперечення проти позову. Згідно ст.34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
При цьому, належністю доказів є спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами (посилками) у процесі встановлення об'єктивної істини.
Частиною другою статті 22 ГПК України, передбачено, що сторони мають право подавати докази, брати участь у дослідженні доказів, заявляти клопотання тощо. Обґрунтовувати свої вимоги і заперечення поданими суду доказами (ч.2 ст.43 ГПК України), якими, в силу ст.32 ГПК України, є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інших обставин, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Колегія суддів вважає, що судами під час розгляду даної справи по суті заявлених вимог були повно вивчені і досліджені докази, які знаходяться у матеріалах справи, у відповідності до правил оцінки письмових доказів, за наслідками чого суди дійшли правильного висновку про відсутність факту порушення відповідачем умов договору щодо використання орендованого приміщення не за цільовим призначенням, оскільки останній у цих приміщеннях проводить оздоровчо-фізкультурні заняття з власним складом працівників, а певна частина спорткомплексу здана в оренду з метою надання аналогічних послуг.
Колегія суддів погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що розташування в орендованій будівлі офісу відповідача не може свідчити про нецільове використання частини приміщення спорткомплексу, оскільки за адресою, де знаходиться орендоване приміщення, товариство відповідача офіційно зареєстровано ще до укладання договору, та відповідно до вимог ст.93 ЦК України є його офіційним місцезнаходженням.
Крім того, судом першої інстанції встановлено, що порівняльний аналіз змісту технічного паспорту орендованого приміщення станом на березень 2000р. та станом на травень 2006 рік вказує на існування в орендованій будівлі спортивних залів, а також офісних приміщень (кабінетів), допоміжних приміщень та гаражу, тобто як станом на момент передачі приміщення в оренду у 2002 році, так станом і на теперішній час. Отже, використання відповідачем частини приміщень (офісу, допоміжних приміщень, гаражу) з виробничою метою (призначенням), яка залишилася незмінною з моменту передачі приміщення в оренду, не можна вважати використанням їх з метою, що суперечить умовам договору та його призначенню.
Також не є обґрунтованим посилання позивача на відсутність у відповідача ліцензії на організацію та проведення фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності через закінчення її дії, оскільки умовами договору не передбачено обов'язок відповідача мати таку ліцензію, та її відсутність не може свідчити про нездійснення відповідачем фізкультурно-оздоровчої та спортивної діяльності, як то передбачено п.1.1 договору. Договір оренди також не містить вимоги, що такі послуги відповідач має надавати лише населенню або певним особам, на чому наполягає у позовній заяві позивач. Сам факт здійснення відповідачем діяльності з надання послуг по охороні об'єктів, не є порушенням умов п.1.1 договору, оскільки, як встановлено судами, з метою надання таких послуг відповідач проводить регулярні тренувальні заняття з власним складом працівників з бойової, фізичної та службової підготовки.
Як вбачається зі змісту наданих відповідачем копій договорів суборенди, укладених між ним та фізичними особами -Сосновською М.В. Скиби Н.В., Мирошниченко О.В., ПП Бартневою А.М. та Макіївською Федерацією традиційного карате, які аналогічні за своїм змістом, частини приміщення надаються в суборенду для надання спортивних, танцювальних та інших послуг (а.с.128-150 т.1).
Відповідно до ч.2 ст.22 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", орендар має право передати в суборенду нерухоме та інше окреме індивідуально визначене майно (окремі верстати, обладнання, транспортні засоби, нежилі приміщення тощо), якщо інше не передбачено договором оренди. При цьому строк надання майна у суборенду не може перевищувати терміну дії договору оренди.
Умовами пункту 6.6. договору передбачено право відповідача передавати третім особам належне йому право оренди. При цьому, необхідність отримання для цього згоди позивача договором не передбачена.
Отже, висновок судів про недоведеність позивачем порушення відповідачем умов договору оренди, яке полягає у нецільовому використанні орендованого майна та передачі його частини в суборенду, а відтак відсутність підстав для його розірвання - обґрунтовані, оскільки такий висновок судів ґрунтується на наявних у матеріалах справи належних доказах. У порушення правил ст.33 ГПК України, позивачем на надано будь-яких доказів, які б свідчили про те, що орендоване приміщення передавалося відповідачем та використовувалось чи використовується з іншою метою, ніж зазначено у п.1.1 договору.
Посилання скаржника на те, що усі договори суборенди у порушення ст.774 ЦК України, не були погоджені з орендодавцем, що дає йому право вимагати розірвання договору оренди, колегія суддів відхиляє як безпідставні.
Так, статтею 774 ЦК України встановлено, що передання наймачем речі у користування іншій особі (піднайм) можливе лише за згодою наймодавця, якщо інше не встановлено договором або законом.
Проте, як зазначалося вище, пункт 6.6. договору оренди, так само як і ч.2 ст.22 спеціального Закону, надають відповідачу право самостійно вирішувати питання щодо передачі орендованого приміщення в суборенду.
Інші доводи скаржника, викладені у касаційній скарзі, колегія суддів не приймає до уваги, оскільки вони фактично зводяться до оцінки доказів та переоцінки обставин справи, що не є компетенцією касаційної інстанції з огляду на вимоги ст.ст.1115, 1117 ГПК України. Тим більше, що наведені у касаційній інстанції обставини та заперечення доказів у справі, були предметом дослідження у судах першої та апеляційної інстанцій, та їм дана відповідна правова оцінка. Нових обставин, які б свідчили, що відповідач здійснює в орендованому приміщенні іншу, ніж передбачено договором, діяльність, скаржник не наводить.
Враховуючи викладене, підстав для зміни або скасування оскаржуваних рішення та постанови немає.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 -11111 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів
Касаційну скаргу Державного підприємства "Макіїввугілля" залишити без задоволення, а постанову Донецького апеляційного господарського суду від 16.01.2008р. у справі №44/316пн - без змін.
Головуючий, суддя М.В.Кузьменко
Суддя І.М.Васищак
Суддя В.М.Палій