Категорія №8.2.8
Іменем України
26 квітня 2011 року Справа № 2а-1675/11/1270
Луганський окружний адміністративний суд у складі:
судді: Солоніченко О.В.
при секретарі: Балябі В.С.,
за участю
представника позивача Кулик В.В. витяг від 01.02.2011 ,
представників відповідача ОСОБА_2 дов. від 04.01.2011. № 6,
ОСОБА_3 дов. від 04.01.2011 № 19,
розглянувши у відкритому судовому засіданні адміністративну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційної фірми «Ремо» до Державної податкової інспекції в м. Свердловську Луганської області про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 10.02.2011 № 0000141742/0 , -
24 лютого 2011 року до Луганського окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційної фірми «Ремо» до Державної податкової інспекції в м. Свердловську Луганської області про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 10.02.2011 № 0000141742/0.
В обґрунтування заявлених вимог позивач зазначив, що в грудні 2010 - січні 2011 відповідачем проведено позапланову виїзну перевірку за результатами якої відповідачем 10.02.2011 прийнято податкове повідомлення-рішення № 0000141742/0, яким позивачу визначено податкове зобов'язання з податку з доходів найманих працівників в сумі 212204,76. грн. З прийнятим відповідачем рішенням позивач не погоджується, стверджуючи про помилковість висновків відповідача щодо необхідності включення до складу загального місячного оподатковуваного доходу сум, виплачених працівникам підприємства як позику, а також сум, отриманих працівниками підприємства як фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності за цивільно-правовими договорами про надання послуг. Так, позивач, посилаючись на норми Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» вказує, що до складу загального місячного оподатковуваного доходу має включатися лише дохід, отриманий від працедавця як додаткове благо, до якого не може бути віднесено суми позики, наданої працівникам підприємства, оскільки ці суми відповідно до норм ст. 1046 Цивільного кодексу України підлягають поверненню, тому не можуть вважатися додатковим благом. Також позивач вказує, що суми, виплачені суб'єктам підприємницької діяльності за договорами про надання послуг також в даному випадку не підлягають оподаткуванню, оскільки всі фізичні особи, яким здійснювались виплати за цими договорами, є платниками єдиного податку, тому згідно з чинним законодавством України подвійне оподаткування є неприпустимим.
В судовому засіданні представник позивача заявлені вимоги підтримав, просив задовольнити позов в повному обсязі.
Представники відповідача в судовому засіданні позов не визнали з підстав, викладених у письмових запереченнях, в яких серед іншого вказали, що правове регулювання укладання договорів позики здійснюється з врахуванням вимог Цивільного кодексу України, відповідно до яких договір позики повинен укладатися на підставі заяви з зазначенням конкретної суми позики, у письмовій формі з обов'язковим зазначенням суми позики, умов та строку повернення суми позики. Недотримання вказаних вимог, на думку відповідача, призводить до безпідставності тверджень позивача про неправомірність включення сум позик до загального місячного оподатковуваного доходу. Крім того, відповідачем вказано, що перевіркою встановлено факт надання позики звільненим працівникам, яка на день перевірки повернута не була. З посиланням на норми п. 4.3.23, п.4.2.9 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» відповідач вказує, що отримана позика вважається доходом позичальника, що одержано від його працедавця як додаткове благо у разі неповернення її повністю чи частково. При цьому непогашену суму позики має бути включено до місячного оподаткованого доходу.
Щодо сум виплачених позивачем у зв'язку з виконанням договорів про надання послуг відповідачем зазначено, що всі договори укладались щомісяця, належних відомостей на підтвердження факту виконання цих робіт позивач не має, тому реальність цих угод не підтверджена, всі суб'єкти підприємницької діяльності, з якими укладено договори, є працівниками позивача. Тобто відповідач вважає, що сплачені за договорами суми є фактично сумами заробітної плати, що підтверджується також й наявними в акті перевірки поясненнями вказаних фізичних осіб-підприємців.
В судовому засіданні представники відповідачів також звернули увагу суду, що виплати позик працівникам та укладення договорів про надання послуг здійснені позивачем за наявності факту невиплати заробітної плати у зв'язку з відсутністю коштів.
Вислухавши пояснення представників сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що позов не підлягає задоволенню з наступних підстав.
Судом встановлено, що позивач - Товариство з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційна фірма «Ремо» зареєстрований якості юридичної особи виконавчим комітетом Луганської міської ради 24.121991. Як вбачається з витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців позивач знаходиться у стані припинення підприємницької діяльності, призначено ліквідаційну комісію.
З 15.12.2010 по 26.01.2011 відповідачем проведено позапланову виїзну перевірку позивача з питань дотримання вимог податкового, валютного та іншого законодавства за період з 01.09.2009 по 30.09.2010., за результатами якої 02.02.2011 складено акт № 53/23/19076980 (а.с.5-86). Підстави та порядок проведення перевірки позивачем не оскаржуються.
Висновками акту перевірки зафіксовано, серед іншого, порушення позивачем пп.4.2.9 «г» п.4.2. ст.4, пп. «а» п.19.2. ст. 19 Закону України «Про податок з доходів фізичних осіб» в результаті чого допущено порушення вимог законодавства щодо правильності утримання та своєчасності перерахування податку з доходів фізичних осіб на суму 38156,92 грн., а також порушення пп.8.1.2 п.8.1. ст.8. пп. «а» п.19.2. ст. 19 цього Закону в результаті чого допущено несвоєчасне перерахування цього податку в сумі 132086,89 грн.
На підставі висновків акту перевірки відповідачем 10.02.2011 прийнято податкове повідомлення-рішення № 0000141742/0, яким позивачу збільшено суму грошового зобов'язання за платежем податок з доходів найманих працівників в розмірі 212804,76 грн., в тому числі за основним платежем - 170243,81 грн. за штрафними (фінансовими) санкціями - 42560,95 грн. (а.с.87).
Перевіркою встановлено, що протягом 2010 року працівникам підприємства позивача виплачено 233800 грн., працівникам, що звільнилися - 17492,58 грн. Виплати здійснено в якості поворотної позики, без нарахування, утримання та сплати податку з доходів фізичних осіб, що позивачем не заперечувалось.
До 01.01.2011 порядок нарахування, сплати, об'єкт оподаткування, платників податку з доходів фізичних осіб визначав Закон України «Про податок з доходів фізичних осіб» від 22.05.2003 № 889-IV (надалі - Закон 889). Закон 889 втратив чинність на підставі Податкового кодексу України № 2755-VI від 02.12.2010.
Разом з тим, враховуючи, що перевіркою, яку проведено відповідачем, охоплено період з 01.09.2009 по 30.09.2010., суд перевіряє відповідність висновків відповідача про порушення позивачем вимог щодо нарахування та сплати податку з доходів фізичних осіб саме нормам Закону 889, який діяв на момент виникнення спірних правовідносин.
У відповідності до п.4.1. ст. 4 Закону 889 Загальний річний оподатковуваний дохід складається з суми загальних місячних оподатковуваних доходів звітного року, а також іноземних доходів, одержаних протягом такого звітного року.
В силу пп. 4.2.1 п.4.2. ст.4 Закону 889 до складу загального місячного оподатковуваного доходу включаються доходи у вигляді заробітної плати, інші виплати та винагороди, нараховані (виплачені) платнику податку відповідно до умов трудового або цивільно-правового договору;
Відповідно до пп.4.2.9. п.4.2. ст. 4 Закону 889 до складу загального місячного оподатковуваного доходу також включається дохід, отриманий платником податку від його працедавця як додаткове благо (за винятками, передбаченими пунктом 4.3 цієї статті), а саме, серед інших, суми грошового або майнового відшкодування будь-яких витрат або втрат платника податку, крім тих, що підлягають обов'язковому відшкодуванню згідно із законом за рахунок бюджету або звільняються від оподаткування згідно з цим Законом; суми фінансової допомоги, включаючи суми боргу платника податку, анульованого кредитором за його самостійним рішенням, не пов'язаним з процедурою банкрутства.
Згідно з п.1.1 Закону 889 додаткові блага - кошти, матеріальні чи нематеріальні цінності, послуги, інші види доходу, що виплачуються (надаються) платнику податку його працедавцем (самозайнятою особою), якщо такий дохід не є заробітною платою чи виплатою, відшкодуванням чи компенсацією за цивільно-правовими угодами, укладеними з таким платником податку (далі - інші виплати і винагороди).
Обґрунтовуючи заявлені вимоги, позивач вказав, що визначаючи суть порушення, відповідач неправильно застосував норму Закону 889, а саме пп.4.2.9 «г», відповідно до якої до складу загального місячного оподатковуваного доходу включається дохід у вигляді суми грошового або майнового відшкодування будь-яких витрат або втрат платника податку крім тих, що підлягають обов'язковому відшкодуванню згідно із законом за рахунок бюджету або звільняються від оподаткування згідно з цим Законом.
Позивач зауважив, що надання підприємством позики до таких сум відшкодування не відноситься.
Проте, суд вважає, що невідповідність застосованої відповідачем норми Закону 889 само по собі, не виключає безпосередньо факт допущенного позивачем порушення.
Перелік доходів, які не включаються до складу загального місячного або річного оподатковуваного доходу встановлює п.4.3. ст.4 Закону 889.
На користь своїх тверджень щодо правомірності не включення сум позик до оподатковуваного доходу позивач наводить норми пп.4.3.35 п.4.3. ст.4 Закону 889. В силу вимог пп.4.3.35. п.4.3. ст.4 Закону 889 не включаються до оподатковуваного доходу інші доходи, які відповідно до норм цього Закону не включаються до складу загального місячного оподатковуваного доходу з інших підстав.
Проте, на думку суду, зміст названих вимог Закону 889 вказує на те, що до складу оподатковуваного доходу підлягають включенню всі доходи, окрім тих, які визначені безпосередньо Законом 889 як такі, що не підлягають оподаткуванню. Вказуючи, що суми, отримані за договором позики, законом не включені до оподатковуваного доходу, позивач не називає конкретної норми Закону 889, яка виключає суми позик з переліку оподатковуванх доходів.
Як зазначалось, позивач вважає виплачені працівникам кошти поворотною позикою, яка відповідно до роз'яснень ДПА України, викладених у листі № 10498/6/17-0516 від 23.12.2003, підлягає поверненню, не є доходом фізичної особи протягом строку дії договору і відповідно протягом цього строку не є об'єктом оподаткування.
Правове регулювання укладання договорів позики здійснюється на нормами Цивільного кодексу України (надалі - ЦКУ).
Відповідно до ст. 1046 ЦКУ за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.
Вимоги до форми договору позики встановлює ст. 1047 ЦКУ. Так, згідно з ч.1 цієї статті договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми.
В силу частини 2 ст.1047 ЦКУ на підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.
Відповідно до ч. 2 ст. 1048 ЦКУ договір позики вважається безпроцентним, якщо:
1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'ятдесятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін;
2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.
Серед інших умов укладення договору позики ЦКУ, а саме ст. 1049 передбачає обов'язок позичальника повернути позику. Так, позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.
Якщо договором не встановлений строк повернення позики або цей строк визначений моментом пред'явлення вимоги, позика має бути повернена позичальником протягом тридцяти днів від дня пред'явлення позикодавцем вимоги про це, якщо інше не встановлено договором.
Надання працівникам ТОВ «Ремо» поворотної позики позивач підтверджує заявами про надання поворотної позики з погашенням із заробітної плати згідно зі списком працівників позивача, а також видатковими касовими ордерами та відомостями на виплату грошей з написом «ссуда» (а.с. 120-137, 329-348). Як вбачається з названих документів, видаткові касові ордери не містять підпису отримувача коштів, заяви про надання позики не містять зазначення дат їх складання, прізвищ працівників, списки працівників, що додаються до заяв не мають ознак, за якими можливо встановити, що саме перелічені працівники звертались до позивача за наданням позики. З вказаних документів вбачається, також що гроші в розмірі 500 грн. сплачувались неодноразово одним і тим самим працівникам, а саме, 21 та 31 травня, 22 червня, 14 липня, 09 та 31 серпня 2010 року. В судовому засіданні представником позивача не заперечувалось, що видаткові касові ордери та відомості на отримання позик відповідачу для перевірки надані не були. При цьому доказів повернення виплачених сум працівниками позивачем не надано, як не надано й доказів того, що позивач вимагав такого повернення. Крім того, перевіркою встановлено, що
Тобто позивачем здійснювались виплати без урахування дотримання умови повернення коштів, що свідчить про відсутність зацікавленості позивача у поверненні виплачених сум.
Посилання позивача на вимоги ст. 207 ЦКУ відповідно до ч.1 якої правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, суд не враховує, оскільки позивач наводить ці вимоги не зважаючи на інші норми ЦКУ, які встановлюють загальні умови здійснення правочинів. Так, відповідно до ст. 203 ЦКУ зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. В силу ч.2 ст. 207 ЦКУ правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. Згідно зі ст. 208 ЦКУ у письмовій формі належить вчиняти: правочини між юридичними особами; правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених частиною першою статті 206 цього Кодексу; інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.
З викладеного вбачається, що позивачем як юридичною особою - позикодавцем, не дотримано наведених норм Цивільного кодексу України, а саме вимог до форми (відсутність письмового договору чи іншого документу, розписки позичальника, з яких вбачалось би, що між сторонами укладено саме договір позики), та основних умов договору позики (умови та строки повернення позики, відсутність права позивача згідно зі ст. 1048 ЦКУ на укладення безпроцентного договору позики).
Неповернення працівниками виплачених сум та відсутність спрямованості дій позивача на таке повернення, на думку суду, має наслідком необхідність вважати вказані суми доходом позичальника, та відповідно додатковим благом, що підлягає оподаткуванню.
Таким чином, слід погодитись з позицією відповідача щодо того, що виплата вказаних сум працівникам позивача не є договором позики, а відтак ці виплати слід розцінювати додатковим благом, яке підлягає оподаткуванню.
Крім того, суд звертає увагу на наступне. Як встановлено перевіркою та не заперечується позивачем, ТОВ «Ремо» має заборгованість перед працівниками із заробітної плати за період з квітня по вересень 2010 року, яка утворилась внаслідок відсутності коштів. Підприємство знаходиться в стані ліквідації. Відтак, видача безпроцентних позик працівникам в масовому порядку щомісяця чи двічі на місяць вбачається економічно необґрунтованою та може свідчити про намагання позивача уникнення витрат, пов'язаних із виплатою заробітної плати.
Перевіркою встановлено також, що позивачем здійснено виплати фізичним особам за договорами надання послуг в сумі 880579,29 грн., а саме ОСОБА_4, ОСОБА_5, ОСОБА_6, які зареєстровані як фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, що підтверджується відповідними свідоцтвами про реєстрацію (а.с. 162 - 164). Відповідачем не заперечувалось, що особи, які зареєстровані платниками єдиного податку не мають сплачувати податок з доходів фізичних осіб. Разом з тим відповідачем зазначено, що в даному випадку має місце не плата за надання послуг суб'єктами підприємницької діяльності, а факт виплати заробітної плати, яка відповідно до наведених норм Закону 889 підлягає оподаткуванню.
Розглядаючи спір в цій частині суд виходить з наступного.
Статтею 2 Закону України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 року № 108/95-ВР визначена структура заробітної плати, яка складається із основної, додаткової заробітної плати та інших заохочувальних і компенсаційних виплат. Головним критерієм при віднесенні тієї чи іншої виплати до складу фонду оплати праці слід вважати її безпосередній зв'язок із виконанням роботи відповідно до умов трудового договору.
Договори з громадянами на використання їхньої праці можуть укладатися відповідно до трудового або цивільно-правового законодавства, при цьому слід розрізняти особливості цих договорів.
Цивільно-правовий договір - це угода між громадянином і організацією (підприємством тощо) на виконання першим певної роботи (а саме: договір підряду, договір доручення тощо), предметом якого є надання певного результату праці, але за цього виду договору не виникають трудові відносини, на які поширюється трудове законодавство.
Серед ознак, за допомогою яких відрізняються один вид договору від іншого, можна виділити такі.
За договором підряду, укладеним між власником і громадянином, останній зобов'язується за винагороду виконувати для підприємства індивідуально визначену роботу. Основною ознакою, що відрізняє підрядні відносини від трудових, є те, що трудовим законодавством регулюється процес трудової діяльності, її організація. За цивільно-правовим договором процес організації трудової діяльності залишається за його межами, метою договору є отримання певного матеріального результату. Підрядник, на відміну від працівника, не підпорядковується правилам внутрішнього трудового розпорядку, він сам організовує свою роботу і виконує її на власний ризик.
За трудовим договором працівника приймають на роботу (посаду), включену до штату підприємства, для виконання певної роботи (певних функцій) за конкретною кваліфікацією, професією, посадою. Працівникові гарантується заробітна плата, встановлені трудовим законодавством гарантії, пільги, компенсації тощо.
За підрядним договором оплачується не процес праці, а її результати, які визначають після закінчення роботи і оформляють актами здавання-приймання виконаних робіт (наданих послуг), на підставі яких провадиться їх оплата. Договором також може бути передбачено попередню або поетапну оплату. У трудовій книжці не робиться запис про виконання роботи за цивільно-правовими договорами.
Між сторонами виник спір щодо правової кваліфікації укладених позивачем договорів з надання послуг фізичними особами-підприємцями.
Суд, здійснюючи системний аналіз діючого законодавства, яке регламентує укладання трудових та інших цивільно-правових договорів, зазначає, що визначальним для трудового договору згідно зі статтею 21 Кодексу законів про працю України є те, що особа за угодою з роботодавцем зобов'язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядку, а останній зобов'язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором та угодою сторін. Підлягання внутрішньому трудовому розпорядку означає, зокрема, що робочий час установлюється не особою, яка за угодою має виконувати роботу, а роботодавцем.
Суд вважає, що договори надання послуг, за якими позивачем здійснювались виплати, мають ознаки трудових, оскільки предметом договорів є виконання певних трудових обов'язків, а не досягнення конкретного матеріального результату.
Так, позивачем 01 лютого, 01 березня, 01 квітня, 01 травня, 01 червня, 01 липня, 02 серпня, 01 вересня 2010 року укладались договори за №№ 2-9, відповідно, із ПП ОСОБА_6, предметом яких вказано надання усних інформаційних (консультаційних) послуг (а.с.204-211). На підтвердження виконання та підстав оплати за цими договорами позивачем до матеріалів справи надано рахунки-фактури та акти здавання-передавання послуг, які складались кілька разів на місяць протягом названого періоду. (а.с.212-258). Позивачем також 10.01.2009 та 12.01.2010 укладено договори з ПП ОСОБА_5 (а.с.140-141), предметом яких є надання послуг «по изучению конъюнктуры рынка углей». На підтвердження виконання та підстав оплати за цими договорами позивачем до матеріалів справи також надано рахунки-фактури та акти здавання-передавання послуг (а.с.259-276).
За договором від 02.06.2005, який укладено між позивачем та ПП ОСОБА_4 на невизначений строк, виконавець зобов'язується надати позивачу послуги з надання правової допомоги по організації роботи охоронних підрозділів, укладенню договорів з охоронними структурами, консультаційно-правової допомоги щодо узгодження звітності позивача з діючим законодавством (а.с.277-278). На підтвердження виконання договору також надано рахунки фактури та акти приймання передавання (а.с. 279-284).
З наданих договорів, рахунків та актів не вбачається, яку саме інформацію чи консультацію надає працівник.
В судовому засіданні представником позивача підтверджено з наданням відповідних довідок, що всі названі фізичні особи-підприємці є працівниками позивача. (а.с.326-328). Наказів про прийняття на роботу та посадових інструкцій вказаних працівників незважаючи на вимогу суду представник позивача не надав.
В ході судового розгляду справи з'ясовано, що роботи за укладеними договорами виконувалися безпосередньо на підприємстві позивача і саме позивач забезпечував фізичних осіб робочими місцями, документацією та обладнанням, необхідними для виконання робіт. Суд вважає, що надання вказаних послуг за укладеними договорами на підприємстві позивача могло бути здійснено лише у робочий час, який установлюється не особою, яка за угодою має виконувати роботу, а роботодавцем. А це означає, що фізичні особи, з якими були укладені договори надання послуг, підлягали внутрішньому трудовому розпорядку.
Відтак, суд погоджується з висновками відповідача щодо того що фактично мала місце виплата заробітної плати за трудовим договором, тому вказані суми відповідачем правомірно включені до загального оподатковуваного доходу.
Виходячи з вимог пп. «а» п.19.2. ст. 19 Закону 889 позивач, який відповідно п.1.11.15 цього Закону має статус податкового агента, зобов'язаний своєчасно та повністю нараховувати, утримувати та сплачувати (перераховувати) до бюджету податок з доходу, який виплачується на користь платника податку та оподатковується до або під час такої виплати та за її рахунок а також нести відповідальність за порушення норм цього Закону.
Відповідно до п.8.1.1. п.8.1. ст. 8 Закону 889 податковий агент, який нараховує (виплачує) оподатковуваний дохід на користь платника податку, утримує податок від суми такого доходу за його рахунок, використовуючи ставку податку, визначену у відповідних пунктах статті 7 цього Закону.
В даному випадку застосуванню підлягає норма п. 7.1. ст.7 Закону 889 відповідно до якої ставка податку становить 15 відсотків від об'єкта оподаткування.
Згідно з п.8.1.2. статті 8 закону 889 податок підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету під час виплати оподатковуваного доходу єдиним платіжним документом. Банки не мають права приймати платіжні документи на виплату доходу, які не передбачають сплати (перерахування) цього податку до бюджету. Якщо оподатковуваний дохід нараховується, але не виплачується платнику податку особою, що його нараховує, то податок, який підлягає утриманню з такого нарахованого доходу, підлягає сплаті (перерахуванню) до бюджету у строки, встановлені законом для місячного податкового періоду.
В судовому засіданні встановлено, що вказані вимоги Закону позивачем не дотримано, нарахування та перерахування податку не здійснено, податковою перевіркою встановлено заниження податкових зобов'язань з податку з доходів фізичних осіб.
Як зазначалось. 01.01.2011 набрав чинності Податковий кодекс України (надалі - ПКУ), який, зокрема визначає права та обов'язки контролюючого органу та відповідальність за порушення податкового законодавства.
Відповідно до п.54.3. ст. 54 ПКУ контролюючий орган зобов'язаний самостійно визначити суму грошових зобов'язань, зменшення (збільшення) суми бюджетного відшкодування та/або зменшення від'ємного значення об'єкта оподаткування податком на прибуток або від'ємного значення суми податку на додану вартість платника податків, передбачених цим Кодексом або іншим законодавством, серед іншого, якщо дані перевірок результатів діяльності платника податків свідчать про заниження або завищення суми його податкових зобов'язань, заявлених у податкових (митних) деклараціях, уточнюючих розрахунках; дані перевірок щодо утримання податків у джерела виплати, в тому числі податкового агента, свідчать про порушення правил нарахування, утримання та сплати до відповідних бюджетів податків і зборів, передбачених цим Кодексом, у тому числі податку на доходи фізичних осіб таким податковим агентом.
Як встановлено п. 127.1. ПКУ ненарахування, неутримання та/або несплата (неперерахування) податків платником податків, у тому числі податковим агентом, до або під час виплати доходу на користь іншого платника податків тягнуть за собою накладення штрафу в розмірі 25 відсотків суми податку, що підлягає нарахуванню та/або сплаті до бюджету.
Таким чином, з урахуванням наведених норм, суд приходить до висновку про правильність визначення відповідачем розміру податкового зобов'язання з податку з доходів фізичних осіб. При цьому суд враховує також, що безпосередньо розмір визначеного податкового зобов'язання та нарахованих штрафних санкцій позивачем не оспорюється, та відповідає вимогам законодавства, що регулює спірні відносини.
Зважаючи на вищевикладене, суд прийшов до висновку, що відповідач діяв в межах наданих йому законом повноважень та довів суду правомірність своїх дій та рішень, що є підставою для відмови у задоволені позовних вимог.
Відповідно до ст. 160 КАС України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови.
Керуючись ст.ст . 158 - 167 КАС України, суд, -
У задоволенні позову Товариства з обмеженою відповідальністю «Виробничо-комерційної фірми «Ремо» до Державної податкової інспекції в м. Свердловську Луганської області про визнання недійсним податкового повідомлення-рішення від 10.02.2011 № 0000141742/0 відмовити повністю за необґрунтованістю.
Постанова суду може бути оскаржена в апеляційному порядку до Донецького апеляційного адміністративного суду шляхом подання через суд першої інстанції апеляційної скарги. Копія апеляційної скарги одночасно надсилається особою, яка її подає, до суду апеляційної інстанції.
Апеляційна скарга на постанову суду першої інстанції подається протягом десяти днів після її проголошення а в разі складення постанови у повному обсязі відповідно до статті 160 Кодексу адміністративного судочинства України - з дня отримання копії постанови.
Постанова набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, встановленого ст. 186 КАС України, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги постанова, якщо її не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження, або набрання законної сили рішенням за наслідками апеляційного провадження.
Постанову в повному обсязі складено 04 травня 2011 року.
Суддя О.В. Солоніченко