"16" травня 2011 р.Справа № 20/17-1172-2011
За позовом: Любашівська селищна рада
до відповідача: Любашівська районна центральна лікарня
про стягнення 7462,88 грн.
Суддя Щавинська Ю.М.
Представники сторін:
Від позивача: ОСОБА_1, діюча за дов. №964 від 26.04.2011року.
Від відповідача: Бурлака Г.Я. -головний лікар
СУТЬ СПОРУ: Любашівська селищна рада звернулася до господарського суду Одеської області із позовною заявою до Любашівської районної центральної лікарні, в якій просить стягнути з відповідача, на підставі ст.1212 ЦК України, помилково сплачені за проведення медоглядів кошти у розмірі 7462,88 грн., поклавши на відповідача витрати по сплаті державного мита та ІТЗ судового процесу.
В обґрунтування заявлених вимог позивач посилається на те, що позивачем, на підставі рахунків відповідача № 28 від 1 лютого 2008 року та №29 від 07 лютого 2008 року, платіжним дорученням №3047 від 8.02.2008р. сума - 2814 гривень 82 копійки була оплачена через управління державного казначейства у Одеській області. Крім того, згідно рахунку № 69 від 19 березня 2009 року та договору від 19.03.2009р. про надання медичних послуг № 4 (на суму 1520 гривень 23 копійки), рахунку №84 від 06 квітня 2009 року та договору про надання медичних послуг від 06 квітня 2009 року (на суму 2738 гривень 44 копійки), а також відповідно до рахунку № 202 від 03 вересня 2009 року та договору про надання медичних послуг №4 від 03 вересня 2009 року (на суму 389 гривень 39 копійок) вказані суми платіжними дорученнями №3418 від 15 квітня 2009 року, №3418 від 7 травня 2009 року та №3418 від 04 вересня 2009 року були оплачені на рахунок відповідача через управління державного казначейства в Одеській області.
Разом з тим, під час перевірки КРУ було встановлено, що вказані суми були сплачені без урахування п.2 Порядку проведення обов'язкових профілактичних медичних оглядів та видачі особистих медичних книжок, затвердженого постановою КМУ від 23.05.2001р. №559, згідно з яким витрати закладів та установ охорони здоров'я, пов'язані з проведенням обов'язкових медичних оглядів працівників бюджетних установ та організацій, покриваються за рахунок коштів, передбачених кошторисом на утримання відповідного закладу та установи охорони здоров'я, тобто дані медичні огляди повинні були бути проведені за рахунок Любашівської ЦРЛ, так як два дитячі садки є бюджетними організаціями.
Вказане і зумовило звернення позивача до суду із відповідним позовом.
В подальшому позивач надав доповнення до позовної заяви, в якій просив розірвати договори про надання медичних послуг №4 від 3.09.2009р., №4 від 19.03.2009р. та договір від 6.04.2009р. як такі, що укладені на підставі помилки на підставі ст.229 ЦК України.
Крім того, позивач просив поновити строк позовної давності щодо вимог про стягнення 2814 грн., сплачених 8.02.2008р., посилаючись на попередню неодноразову подачу позовних заяв та їх повернення у зв'язку з процесуальними недоліками.
Позивач також надав клопотання про залучення до участі у справі в якості третьої особи Контрольне ревізійне управління в Одеській області (контрольно-ревізійний відділ в Любашівському районі).
Розглянувши у судовому засіданні 16.05.2011 року заяву Любашівської селищної ради про доповнення позовних вимог, подану ним 6.05.2011 року, суд зазначає наступне:
Згідно до ч. 4 ст. 22 ГПК України, позивач вправі до прийняття рішення по справі збільшити розмір позовних вимог за умови дотримання встановленого порядку досудового врегулювання спору у випадках, передбачених ст. 5 цього Кодексу в цій частині, відмовитись від позову або зменшити розмір позовних вимог. До початку розгляду господарським судом справи по суті позивач має право змінити предмет або підставу позову шляхом подання письмової заяви.
У відповідності до п. 2 Інформаційного листа Вищого господарського суду України від 02.06.2006 року № 01-8/1228 із подальшими змінами та доповненнями, за змістом ст. 22 ГПК України зміна позивачем підстав і предмету позову може мати місце лише альтернативно, тому одночасна їх зміна неможлива.
Так, предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою -посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту. Зміна предмета позову означає зміну вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача. Зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.
Відповідно до п. 3 вказаного листа Вищого господарського суду України під збільшенням розміру позовних вимог (частина друга статті 22 ГПК) слід розуміти збільшення суми позову за тією ж вимогою, яку було заявлено у позовній заяві. Тому збільшення розміру позовних вимог не може бути пов'язано з пред'явленням додаткових позовних вимог, про які не йшлося в позовній заяві. Якщо такі додаткові позовні вимоги зв'язані з раніше заявленими позовними вимогами підставою виникнення або поданими доказами (наприклад, коли позов подано на суму основного боргу і позивач до прийняття рішення просить додатково стягнути пеню за прострочку платежу), то їх може бути пред'явлено з дотриманням, зокрема, приписів статті 58 ГПК.
Аналізуючи зміст позовних вимог, викладених у заяві про доповнення позовних вимог, та порівнюючи їх із первісними вимогами, суд зазначає, що позивачем як не збільшувався розмір позовних вимог, так й не змінювався ані предмет, ані підстава позову, натомість позивачем фактично додатково були заявлені нові вимоги про розірвання договорів, що не відповідає вимогам ст. 22 ГПК України. Крім того, суд звертає увагу позивача, що норми ст.229 ЦК України, якими позивач обґрунтовує додатково пред'явлені вимоги, визначає підстави визнання правочинів (договорів) недійсними, а не їх розірвання.
З урахуванням викладеного, суд вважає за необхідне відмовити у прийнятті заяви Любашівської селищної ради про доповнення позовних вимог та розглядати позовні вимоги у первісній редакції.
Клопотання про залучення третьої особи судом було відхилено, оскільки позивачем не було жодним чином обґрунтовано можливість впливу рішення суду на права або обов'язки Контрольного ревізійного управління в Одеській області (контрольно-ревізійного відділу в Любашівському районі).
Відповідач у судовому засіданні проти позову заперечував та просив суд у позові відмовити у повному обсязі, підтримуючи раніше наданий відзив (а.с.17-19).
В обґрунтування заперечень представник відповідача зазначив, що Постанова Кабінету Міністрів №559 від 23 травня 2001 року, на яку посилається позивач, є підзаконним актом і суперечить діючому трудовому законодавству, тому не повинна братись до уваги. При цьому, відповідно до вимог ст.169 Кодексу законів про працю України встановлено, що «Власник або уповноважений ним орган зобов'язаний за свої кошти організувати проведення попереднього (при прийомі на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників де в цьому є потреба». Стаття 17 Закону України «Про охорону праці»також передбачає, що роботодавець зобов'язаний за свої кошти забезпечити фінансування та організувати проведення попереднього і періодичних медичних оглядів працівників де в цьому є потреба. Таким чином на законодавчому рівні закріплено, що проведення медичних оглядів здійснюється за рахунок роботодавця.
Відповідач також вказує, що аналогічні положення передбачені також Порядком проведення медичних оглядів певних категорій працівників, затвердженим Наказом Міністерства Охорони здоров'я від 21 травня 2007 року № 246 (зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23 липня 2007 року № 846/14113) (п.2.4, п.2.5).
Таким чином, за думкою відповідача, норми Кодексу законів про працю України з питання оплати бюджетними установами за проходження медичних оглядів їх працівниками мають безпосередню дію, а порядок проведення медичних оглядів встановлюється Міністерством охорони здоров'я України і Наказ Міністерства охорони здоров'я України в даному випадку діє як спеціальний нормативно правовий акт, який підлягає першочерговому застосуванню перед постановою КМУ, оскільки він був виданий пізніше.
Дослідивши матеріали справи, заслухавши пояснення представників сторін та проаналізувавши надані сторонами докази у сукупності, суд дійшов наступних висновків:
Відповідно до ст.1 ГПК України, підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
Завданням суду при здійсненні правосуддя, в силу ст.2 Закону України “Про судоустрій України" є, зокрема, захист гарантованих Конституцією України та законами, прав і законних інтересів юридичних осіб.
За змістом положень вказаних норм, правом на пред'явлення позову до господарського суду наділені, зокрема, юридичні особи, а суд шляхом вчинення провадження у справах здійснює захист осіб, права і охоронювані законом інтереси яких порушені або оспорюються.
Встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб'єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з'ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорювання і відповідно ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.
Розпорядження своїм правом на захист є диспозитивною нормою цивільного законодавства, яке полягає у наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.
Так, предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою -посилання на належне йому право, юридичні факти, що призвели до порушення цього права, та правове обґрунтування необхідності його захисту. Право зміни предмету або підстави позову належить, згідно до ст.22 ГПК України, виключно позивачу.
Відповідно до ст.33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.
Як свідчать матеріали справи, підставою заявлення позову Любашівська селищна рада зазначила ст. 1212 Цивільного кодексу України. У відповідності до вказаної статті особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов'язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.
Положення глави 83 Цивільного кодексу України застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов'язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.
Як вбачається з матеріалів справи, суми, про повернення яких просить позивач з посиланням на ст.1212 ЦК України були перераховані на підставі договору від 19.03.2009р. про надання медичних послуг № 4 (а.с.43), який належним чином зареєстровано в органах Держказначейства на суму 1520 гривень 23 копійки (рахунок № 69 від 19 березня 2009 року(а.с.44), договору про надання медичних послуг від 06 квітня 2009 року (а.с.45), зареєстрованого в УДК у Любашівському районі (на суму 2738 гривень 44 копійки) та рахунку №84 від 06 квітня 2009 року, а також відповідно до договору про надання медичних послуг №4 від 03 вересня 2009 року (на суму 389 гривень 39 копійок), рахунку № 202 від 03 вересня 2009 року (а.с.48-49).
Таким чином, на виконання вказаних договорів позивачем було перераховано 4648,06 грн.
Доказів визнання вказаних договорів недійсними позивач, в порушення ст.33 ГПК України, не надав.
З урахуванням викладеного, підстави для застосування ст.1212ЦК України у даному випадку відсутні, у зв'язку з чим у задоволенні позову в цій частині слід відмовити.
Стосовно вимог про стягнення 2814 грн. 82 коп., сплачених платіжним дорученням №3047 від 8.02.2008р., що були перераховані без наявності договірних стосунків, суд бере до уваги наступне.
Відповідно до ст.267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.
Приймаючи до уваги, що у судовому засіданні 16.05.2011р. представник відповідача заявив про застосування позовної давності, заперечуючи одночасно проти поновлення строків позовної давності, суд, з урахуванням того, що повернення судом позовної заяви у зв'язку з порушенням процесуальних норм не може бути визнано поважною причиною для поновлення строків позовної давності, доходить висновку про відмову у позові в частині стягнення 2814 грн. 82 коп. у зв'язку із застосуванням позовної давності.
З урахуванням викладеного, у задоволенні позовних вимог слід відмовити у повному обсязі, у зв'язку з чим судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 44, 49, 82-85 Господарського процесуального кодексу України, суд -
1. У позові відмовити.
Рішення суду набирає законної сили в порядку ст. 85 ГПК України.
Суддя Щавинська Ю.М.
Повне рішення складено 23.05.2011р.