ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА
01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98
Справа № 40/8714.04.11
За позовом Приватне мале підприємство «Каштан»
до Публічного акціонерного товариства «ПІРЕУС БАНК МКБ»
про визнання договору недійсним.
Суддя: Пукшин Л.Г.
Представники сторін:
від позивача: Гуртовник Ю.Е. -представник за довіреністю б/н від 17.02.2011 р.
від відповідача: Колотова О.В. -представник за довіреністю № 31/01-ІІІ від 05.01.2011 р.
У судовому засіданні 14.04.2011 на підставі статті 85 Господарського процесуального кодексу України було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.
На розгляд Господарського суду м.Києва передані позовні вимоги Приватного малого підприємства «Каштан»до Публічного акціонерного товариства «Піреус БАНК МКБ»про визнання кредитного договору №ОК/08-09 недійсним.
В обґрунтування позовних вимог Позивач зазначає, що між Сторонами було укладено кредитний договір №ОК/08-09 від 30.01.08 р., відповідно до умов якого Відповідач надав Позивачу кредит в сумі 500 000 доларів США строком з 30.01.08 р. по 30.01.09 р., а Позивач зобов'язався повернути кредит у повному обсязі не пізніше 30.01.09 р. зі сплатою відсотків та всіх додаткових угод згідно договору. Позивач вважає, що зміст кредитного договору як правочину суперечить ЦК України оскільки, Відповідач надав Позивачу кредит в іноземній валюті без наявності необхідної для цього індивідуальної ліцензії. Керуючись ст.ст. 203, 215, 236, 524, 548 ЦК України, ст.ст. 198, 207 ГК України, ст.3 Декрету КМУ від 19.02.93 р. №15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»Позивач просить суд визнати недійсним кредитний договір від 30.01.08 р. №ОК/08-09 укладений між Відкритим акціонерним товариством «Міжнародний комерційний банк»та Приватним малим підприємством «Каштан».
Ухвалою суду від 24.02.11 порушено провадження у справі №40/87 та призначено до розгляду на 29.03.11.
У судове засідання, призначене на 29.03.11, представник Відповідача з'явився, вимоги ухвали суду про порушення провадження у справі виконав.
Позивач не забезпечив явку уповноваженого представника у судове засідання, вимоги ухвали суду не виконав, про причини неявки суд не повідомив, у зв'язку з чим ухвалою суду від 29.03.11 розгляд справи відкладався до 14.04.11.
У судове засідання 14.04.11 сторони з'явилися. Представник позивача позовні вимоги підтримав та просив суд задовольнити позов у повному обсязі.
Представник відповідача проти позову заперечував, з підстав наведених у відзиві на позовну заяву та просив відмовити у позові повністю.
Судом заслухані пояснення представників сторін, досліджені надані суду докази та матеріали. В результаті дослідження наданих суду доказів та матеріалів, суд встановив.
Між Відкритим акціонерним товариством «Міжнародний комерційний банк»правонаступником якого є публічне акціонерне товариство «Піреус Банк МКБ»(далі - Банк, відповідач) та приватним малим підприємством «Каштан» (далі - Позичальник, позивач) було укладено Кредитний договір № ОК/08-09 від 30.01.2008 р. (далі - Договір).
Відповідно до п. 1.1. Договору Банк надає Позичальнику кредит у сумі 300 000,00 (триста тисяч) доларів США, строком з 30 січня 2008 року по 30 січня 2009 року із сплатою відсотків згідно п.п. 32.3.3. цього договору та всіх додаткових угод до нього за умови виконання вимог п. 4.2. Договору.
Згідно п. 1.2 Договору кредитні кошти надаються Позичальнику на поточний рахунок з метою їх використання на поповнення обігових коштів.
Позичальник зобов'язався повернути кредит не пізніше 30 січня 2009 року включно (п. 2.1. Договору).
Як вбачається з договору, кредитні кошти надані Банком відповідачу на умовах їх забезпечення, цільового використання, строковості, повернення та плати за користування.
29.02.2008 року сторони уклали додаткову угоду № 1 до кредитного договору, яким п. 1.1 та 1.3 Договору вклали в наступній редакції «Банк надає Позичальнику кредит у сумі 500 000,00 (п'ятсот тисяч) доларів США строком з 29.02.2008р по 30.01.2009 р. із сплатою відсотків згідно п.3.2, 3.3. цього Договору та всіх додаткових угод до нього за умови виконання вимог п. 4.2. Договору.
Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Відповідно до ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Згідно з ч. 1, п. 1 ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов'язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема є договори та інші правочини.
Відповідно до ч. 1 ст. 509 Цивільного кодексу України зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.
Зобов'язання, відповідно до ч. 1 ст. 174 Господарського кодексу України та ч. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, можуть виникати, зокрема, із договорів та інших правочинів.
Згідно ч. 1 ст. 202 Цивільного кодексу України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Відповідно до ч. 1 ст. 626 Цивільного кодексу України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків.
Частиною 1 ст. 627 Цивільного кодексу України, передбачено, що відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.
Частиною 1 статті 1054 Цивільного кодексу України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди (ч. 1 ст. 638 Цивільного кодексу України).
У відповідності до положень ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.
Разом з тим, визначаючи правовий статус гривні, вказана норма Основного Закону не встановлює сферу її обігу та будь-яких обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.
Так, згідно зі ст. 192 ЦК України іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.
Зокрема, ч. 1 ст. 533 ЦК України встановлює загальне правило, відповідно до якого грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Між тим, диспозиція норми частини 3 цієї статті дозволяє використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.
Аналогічний режим використання національної та іноземної валюти при виконанні грошових зобов'язань передбачений і положеннями ГК України.
Так, ч. 2 ст. 198 ГК України встановлено, що грошові зобов'язання учасників господарських відносин повинні бути виражені і підлягають оплаті у гривнях; грошові зобов'язання можуть бути виражені в іноземній валюті лише у випадках, якщо суб'єкти господарювання мають право проводити розрахунки між собою в іноземній валюті відповідно до законодавства. Виконання зобов'язань, виражених в іноземній валюті, здійснюється відповідно до закону.
Спеціальне законодавство України у сфері банківської діяльності та діяльності небанківських фінансових установ не містить приписів, які б забороняли банкам або іншим фінансовим установам надавати кредити в іноземній валюті.
У відповідності до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.
Відповідно до ст. 2 Закону України «Про банки і банківську діяльність»кошти -гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент.
Згідно зі ст. 345 ГК України кредитні операції банків полягають у розміщенні від свого імені, на власних умовах та на власний ризик залучених коштів юридичних осіб (позичальників) та громадян. Кредитними визнаються банківські операції, визначені як такі законом про банки і банківську діяльність.
Статті 47 та 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність»визначають операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Вказані операції здійснюються на підставі банківської ліцензії.
Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю є Декрет КМ України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», стаття 1 якого відносить надання кредитів в іноземній валюті до валютних операцій.
Частиною 1 статті 5 Декрету КМ України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»передбачено, що Національний банк України видає індивідуальні та генеральні ліцензії на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом.
При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 5 Декрету КМ України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю», генеральні ліцензії видаються комерційним банкам та іншим фінансовим установам України, національному оператору поштового зв'язку на здійснення валютних операцій, що не потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.
Відповідно до ч. 4 ст. 5 Декрету КМ України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції.
Індивідуальної ліцензії потребують, зокрема, такі операції: надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі (підпункт «в»пункту 4 статті 5 Декрету); використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави (підпункт «г»пункту 4 статті 5 Декрету).
Оскільки, на сьогодні законодавством не встановлено терміни та суми кредитів в іноземній валюті як критерій їх віднесення до сфери дії режиму індивідуального ліцензування. Ця обставина, з огляду на відсилочний характер норми Декрету, не дозволяє поширити режим індивідуального ліцензування на валютні операції, пов'язані з наданням резидентами (банками та іншими фінансовими установами) кредитів в іноземній валюті.
В листі Національний банк України «Про правомірність укладання кредитних договорів в іноземній валюті»№ 13-210/7871-22612 від 07.12.2009 року у зв'язку з запитами банків з питання щодо правомірності укладання кредитних договорів в іноземній валюті повідомив про те, що операція з надання банками кредитів в іноземній валюті не потребує індивідуальної ліцензії.
Згідно до ст.ст. 192, 533, 1054 ЦК України, ст. 198 ГК України, ст.ст. 32, 44 Закону України «Про Національний банк України», ст.ст. 2, 47, 49 Закону України «Про банки і банківську діяльність», ст.ст. 1, 4, 34 Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг», ст.ст. 1, 3, 5 Декрет Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю»банки та інші фінансові установи, які у встановленому порядку отримали генеральну ліцензію Національного банку України на здійсненну валютних операцій, мають достатні юридичні підстави та законне право для надання резидентам України кредитів в іноземній валюті.
Національним банком України відповідачу видано банківська ліцензія № 91 від 29.12.2001 року на право здійснювати банківські операції визначені частиною першою та пунктами 5-11 частинами другою статті 47 Закону України «Про банки і банківську діяльність».
Крім того, у матеріалах справи наявний виданий Національним банком України дозвіл №91-2 від 29.10.2001 року на право здійснення операцій, визначених пунктами 1-4 частини другої та частиною четвертою статті 47 Закону України «Про банки та банківську діяльність»згідно з додатком до цього дозволу. Так, відповідно до додатку до цього дозволу Банк має право здійснювати, зокрема, операції з валютними цінностями щодо залучення та розміщення іноземної валюти на валютному ринку України.
З вищезазначеного вбачається, що відповідач на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями має право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.
Також суд вважає за необхідне зазначити, що порядок та умови видачі Національним банком України резидентам і нерезидентам індивідуальних ліцензій на використання безготівкової іноземної валюти на території України як засобу платежу регламентує Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу (затверджено постановою Правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 року № 483; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 року за № 1429/10028; далі -Положення), яке було розроблено Національним банком України відповідно до вимог ст.ст. 5, 11, 13 Декрету, а також ст.ст. 7 і 44 Закону України «Про Національний банк України»(пункти 1.1, 1.2 Положення).
Відповідно до пункту 1.5 вказаного Положення використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, зокрема, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл на здійснення операції з валютними цінностями). У всіх інших випадках використання іноземної валюти як засобу платежу можливе лише за наявності ліцензії.
Таким чином враховуючи наведене, надання та одержання кредиту в іноземній валюті та сплата процентів за цим кредитом не потребує наявності індивідуальної ліцензії на використання іноземної валюти як засобу платежу на території України у жодної зі сторін кредитного договору.
Також, відсутність у сторін індивідуальної ліцензії Національного банку України не дає підстав для визнання недійсними кредитних договорів, у яких містяться положення про видачу кредитів у іноземній валюті та сплату відсотків за користування цими кредитами іноземною валютою.
Відсутність у необхідних випадках відповідних індивідуальних ліцензій може бути підставою лише для застування до учасників валютних відносин передбачених законодавством України певних заходів відповідальності.
Відповідно до частини 2 ст. 16 ЦК України, одним із способів захисту цивільного права може бути зокрема, визнання правочину недійсним.
Згідно з статтею 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5 та 6 статті 203 ЦК України. Недійсним також є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин).
Статтею 15 ЦК України встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, скориставшись при цьому належним способом захисту, зокрема, наведеними статтею 16 ЦК України: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право та ін.
Матеріали справи не містять посилань на фактичне порушення прав позивача з боку відповідача внаслідок укладення спірного договору та доказів на підтвердження фактів порушення права.
Відповідно до ст. 1 та ст. 2 ГПК України правом на звернення до господарського суду за захистом порушеного права або охоронюваного законом інтересу наділені підприємства та організації, права та інтереси яких дійсно порушені.
Відповідно до ст. 43 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги поданими суду доказами. Обов'язок доказування згідно зі ст. 33 ГПК України покладено на сторони, кожна з яких повинна довести ті обставини на які вона посилається як на підставу своїх вимог.
Таким чином, враховуючи вищезазначене, вимоги позивача щодо визнання недійсним договору № ОК/08-09 від 31.01.2008 р. є необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню.
Державне мито і судові витрати на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу, відповідно до статті 49 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на позивача.
На підставі викладеного та керуючись ст.ст. 44, 49, 82 - 85 Господарського процесуального кодексу України, суд
В позові відмовити повністю.
Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття.
Суддя Пукшин Л.Г.
Дата підписання 14.04.2011 р.