01025, м.Київ, пров. Рильський, 8 т. (044) 278-46-14
13.09.2007 № 47/36
Київський апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:
головуючого: Губенко Н.М.
суддів: Ропій Л.М.
при секретарі:
За участю представників:
від позивача - Покуленко А.П. - директор;
від відповідача - Туліголовець А.Л. (довіреність № 007/2007 від 11.01.2007);
розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариство з обмеженою відповідальністю "ЮВС"
на рішення Господарського суду м.Києва від 08.05.2007
у справі № 47/36
за позовом Фермерське господарство "Деметра"
до Товариство з обмеженою відповідальністю "ЮВС"
про стягнення 137 092,97 грн.
Відповідно до ухвали Голови Київського апеляційного господарського суду від 05.09.2007 у справі № 47/36 строк розгляду апеляційної скарги у справі № 47/36 продовжений.
Рішенням Господарського суду м.Києва від18.05.2007 у справі №47/36позов задоволено частково. Стягнуто із Товариства з обмеженою відповідальністю »ЮВС» на користь Фермерського господарства »Деметра» суму заборгованості в розмірі 58 386,93 грн., інфляційних втрат в сумі 10 976,71 грн., пені в розмірі 5 284,58 грн., 251,50 грн. витрат по сплаті державного мита та 42,46 грн. витрат на інформаційно-технічне забезпечення судового процесу. В іншій частині в позові відмовлено.
Не погоджуючись частково з прийнятим рішенням, відповідач подав до Київського апеляційного господарського суду апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати в частині стягнення пені в розмірі 5 284,58 грн., оскільки вважає, що воно прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права. При цьому заявник вказує на те, що ухвалу господарського суду першої інстанції про відкладення розгляду справи на 18.05.2007 він не отримував, чим було грубо порушені права відповідача на захист. З причин не повідомлення відповідача про судове засідання, яке відбулося 18.05.2007 відповідач не міг знати, що його заява з приводу пропуску позивачем строку позовної давності щодо основного боргу була не задоволена. У такому випадку відповідач відповідно до ст. ст. 258, 267 ЦК України та ст. 232 ГК України подав би заяву про застосування позовної давності до вимоги позивача про стягнення пені.
Позивач надав відзив на апеляційну скаргу, в якому просить відмовити в задоволенні апеляційної скарги. При цьому позивач зазначає, що згідно із п. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторін у спорі, зробленою нею до винесення судом рішення. Відповідач до винесення судом рішення прохання про застосування спеціальних строків позовної давності не заявляв.
При розгляді апеляційної скарги апеляційним господарським судом були заслухані пояснення представників сторін, досліджені наявні матеріали справи та встановлено наступне.
Позивач подав до Господарського суду м. Києва позов про стягнення з відповідача заборгованості в розмірі 58 386,93 грн. за договором № 103 купівлі-продажу цукрових буряків від 25.09.2003, пені по п. 7.3. вказаного договору в розмірі 13 660,94 грн., пені в розмірі 30 045,10 грн. та збитків і моральної шкоди в розмірі 35 000,00 грн. В ході розгляду справи в господарському суді першої інстанції позивач надав загальний розрахунок (а. с. 66), в якому просив стягнути з відповідача заборгованість в розмірі 58 386,93 грн. за договором № 103 купівлі-продажу цукрових буряків від 25.09.2003, пеню по п. 7.3. вказаного договору в розмірі 30 036,27 грн., інфляційні в розмірі 19 968,32 грн., пеню на підставі Закону України »Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» в розмірі 63 992,08 грн. та збитки в розмірі 35 000,00 грн.
Як вбачається з матеріалів справи, між позивачем та відповідачем 25.09.2003 був укладений договір № 103 купівлі-продажу цукрових буряків (далі договір), за умовами якого позивач, як продавець, зобов'язався продати, а відповідач, як покупець, купити цукрові буряки (далі продукція), що будуть вирощені у 2003 році (п. 1.1.). Даний договір набирає чинності з моменту підписання його сторонами і діє до повного виконання сторонами своїх зобов'язань (п. 6.1.).
Пунктом 3.1. договору визначено умови поставки, а саме: »Франко - поле», в заліковій вазі на призаводському бурякопункті відповідача (Віринський цукровий завод) за адресою: Сумська область, Білопільський район, смт. Жовтневе, вул. Заводська, 26. Зобов'язання позивача вважається виконаним в момент передачі продукції, про що складається відповідний акт приймання-передачі або накладна на передачу продукції, з врахуванням аналізу лабораторії.
На виконання умов договору позивач поставив відповідачу продукцію кількістю 640,125 тонн на загальну суму 109 709,05 грн., що підтверджується товарно-транспортними накладними на відправку (прийняття) цукрового буряку (аркуші 16-167 додатку № 1 до справи № 47/36), накладними № 16 від 31.10.2003 і № 17 від 26.11.2003 (аркуші 6, 8 додатку № 1 до справи № 47/36) та податковими накладними № 16 від 31.10.2003 і № 17 від 26.11.2003 (аркуші 7, 9 додатку № 1 до справи № 47/36).
Отримання відповідачем продукції від позивача підтверджується підписами довірених осіб відповідача на накладних № 16 від 31.10.2003 і № 17 від 26.11.2003 (аркуші 6, 8 додатку № 1 до справи № 47/36), та виданими цим особам, довіреностями на отримання від позивача матеріальних цінностей серії ЯЗЛ № 575140 від 26.10.2003 та серії ЯЗЛ № 521235 від 01.11.2003 (аркуші 10, 12 додатку № 1 до справи № 47/36). Крім того, відповідач не заперечує проти отримання продукції по вказаним накладним на загальну суму 109 709,05 грн.
Згідно із п. 5.3. договору продукція відповідачем оплачується по факту поставки шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок позивача, можлива попередня оплата. Допускаються інші форми розрахунку, не заборонені діючим законодавством України (вексель, перезалік).
Матеріали справи свідчать, що за отриману від позивача продукцію відповідач 15.03.2004 та 31.03.2004 перерахував позивачу грошові кошти в розмірі відповідно 10 000,00 грн. та 7 500,00 грн. з призначенням платежу - оплата за цукрові буряки згідно із договором № 103 від 25.09.2003, про що свідчить банківська виписка з особового рахунку позивача (аркуш 4 додатку № 1 до справи № 47/36).
08.07.2004 та 19.10.2004 за платіжними дорученнями № 45 № 875 (аркуші 2, 3 додатку № 1 до справи № 47/36) відповідач перерахував позивачу за отриману продукцію грошові кошти в розмірі відповідно 2 500,00 грн. та 5 000,00 грн. з призначенням платежу - оплата за цукрові буряки згідно із договором № 103 від 25.09.2003.
Таким чином, загалом відповідач за отриману від позивача продукцію перерахував останньому грошові кошти в сумі 25 000,00 грн. (10 000,00 грн. + 7 500,00 грн. + 2 500,00 грн. + 5 000,00 грн.).
На день подання позивачем позову заборгованість відповідача перед позивачем за отриману відповідачем продукцію по накладними № 16 від 31.10.2003 і № 17 від 26.11.2003, згідно із розрахунком позивача, становить 58 386,93 грн., проти чого не заперечує відповідач.
Доказів оплати вартості отриманої від позивача продукції відповідач не надав.
Відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України (п. 4) та Прикінцевих положень Господарського кодексу України (п. 4), які набрали чинності з 01.01.2004, щодо цивільних та господарських відносин, які виникли до набрання чинності Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України, положення цих Кодексів застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ними чинності.
Оскільки відносини між сторонами виникли у 2003 році, але обов'язок відповідача щодо оплати отриманої ним від позивача продукції продовжує існувати після набрання чинності 01.01.2004 Цивільного кодексу України та Господарського кодексу України, то відповідно до Прикінцевих і перехідних положень Цивільного кодексу України та Прикінцевих положень Господарського кодексу України при розгляді даного спору слід керуватися як нормами цих Кодексів.
Як встановлено вище умовами договору передбачено, що продукція відповідачем оплачується по факту поставки шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок позивача, можлива попередня оплата (п.5.3). Отже, в договорі сторонами конкретний строк виконання відповідачем свого зобов'язання щодо оплати отриманої від позивача продукції не встановлений.
Відповідно до п. 2 ст. 530 ЦК України якщо строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов'язок у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги, якщо обов'язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.
23.02.2005 позивач направив відповідачу претензію б/н (а. с. 47) з вимогою оплатити вартість поставленої продукції. Претензія була отримана відповідачем 28.02.2005, що підтверджується повідомленням про вручення рекомендованого поштового відправлення № 388347 (а. с. 49).
Відповідь відповідача на вказану претензію позивача в матеріалах справи відсутня.
Документи, які б свідчили про те, що відповідач в семиденний строк від дня пред'явлення вимоги розрахувався з позивачем за отриману продукцію в матеріалах справи відсутні, не надав їх останній і в ході розгляду апеляційної скарги.
Згідно із ст. 193 ГК України суб'єкти господарювання та інші учасники господарських відносин повинні виконувати господарські зобов'язання належним чином відповідно до закону, інших правових актів, договору, а за відсутності конкретних вимог щодо виконання зобов'язання - відповідно до вимог, що у певних умовах звичайно ставляться. До виконання господарських договорів застосовуються відповідні положення Цивільного кодексу України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.
Відповідно до ст. ст. 525, 526 ЦК України одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом; зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.
Наявними в матеріалах справи документами доведено, що відповідач отримав від позивача продукцію на загальну суму 109 709,05 грн., але свого обов'язку щодо її оплати в повній сумі не виконав, проти чого відповідач не заперечує.
За таких обставин, господарський суд першої інстанції обґрунтовано прийшов до висновку про те, що у відповідача існує заборгованість по оплаті отриманої від позивача продукції в сумі 58 386,93 грн.
Що стосується поданої відповідачем до господарського суду першої інстанції заяви за №177/2007 від 27.03.2007 про застосування строку позовної давності стосовно стягнення з відповідача заборгованості, апеляційний господарський суд зазначає наступне.
Згідно із пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.
Відповідно до статей 6, 71 Цивільного кодексу Української РСР захист цивільних прав здійснюється у встановленому законом порядку в межах трирічного строку позовної давності.
Статтею 76 Цивільного кодексу Української РСР передбачено, що перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов; право на позов виникає з дня коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.
В договорі, як встановлено вище апеляційним господарським судом, сторонами конкретний строк виконання відповідачем свого зобов'язання щодо оплати відповідачем отриманої від позивача продукції не встановлений.
Позивач направив на адресу відповідача претензію 23.02.2005, відповідно до вимог ч.2 ст. 530 Цивільного кодексу України відповідач повинен був виконати обов'язок щодо оплати у семиденний строк від дня пред'явлення вимоги.
Із повідомлення про вручення поштового відправлення за № 388347 вбачається, що відповідач одержав претензію 28.02.2005.
Отже, відповідач повинен був сплатити вартість одержаної продукції до 08.03.2005.
Як вбачається з матеріалів справи, позивач подав до господарського суду позовну заяву згідно з вхідним штампом суду 15.02.2007.
Отже, на час звернення позивача з позовом до суду, строк позовної давності, встановлений ст. 71 Цивільного кодексу Української РСР не був пропущений, а тому відповідно до пункту 6 Прикінцевих та перехідних положень застосовуються правила Цивільного кодексу України про позовну давність.
Відповідно до ст. 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
Згідно із ст. 261 Цивільного кодексу України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або повинна була довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Оскільки відповідач повинен був сплатити вартість одержаної продукції до 08.03.2005, то перебіг строку позовної давності почався з 08.03.2005, тому на час пред'явлення позову - 15.02.2007 строк загальної позовної давності, встановлений ст. 257 Цивільного кодексу України, не закінчився.
Таким чином, підстави для застосування судом за заявою сторони (п. 3 ст. 267 ЦК України) строку позовної давності відсутні.
Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача інфляційних втрат в сумі 19 968,32 грн. за період з 01.01.2004 по 31.12.2006, апеляційний господарський суд погоджується з висновком господарського суду першої інстанції про часткове задоволення вказаної вимоги позивача, з огляду на наступне.
Згідно із ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.
Враховуючи, що відповідач отримав претензію позивача 28.02.2005, то позивач, враховуючи передбачений п. 2 ст. 530 ЦК України семиденний строк, мав право розпочати нарахування інфляційних втрат з березня 2005 року.
Таким чином, апеляційний господарський суд приходить до висновку, що господарський суд першої інстанції обґрунтовано частково задовольнив вимогу позивача про стягнення з відповідача інфляційних втрат в сумі 10 976,71 грн. за період з березня 2005 року по грудень 2006 року (включно).
Що стосується вимоги позивача про стягнення з відповідача пені в розмірі 30 036,27 грн. за період 01.01.2004 по 01.01.2007 за несвоєчасне виконання умов договору № 103 від 25.09.2003 (п. п. 7.3. вказаного договору), то апеляційний господарський суд погоджується з висновком господарського суду першої інстанції про те, що вона підлягає частковому задоволенню, виходячи з такого.
Відповідно до п. 1 ст. 216 ГК України учасники господарських відносин несуть господарсько-правову відповідальність за правопорушення у сфері господарювання шляхом застосування до правопорушників господарських санкцій на підставах і в порядку, передбачених цим Кодексом, іншими законами та договором.
Відповідно до п. 7.3. договору за неналежне виконання своїх обов'язків сторони несуть відповідальність у вигляді пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми невиконаних зобов'язань за кожний день такого невиконання.
Пунктом 6 ст. 232 ГК України передбачено, що нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов'язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов'язання мало бути виконано.
В розрахунку (а. с. 67) позивач просить стягнути з відповідача пеню за неналежне виконання умов договору за період з 01.01.2004 по 01.01.2007 в розмірі 30 036,27 грн.
Однак, оскільки відповідач отримав претензію позивача 28.02.2005, то позивач, враховуючи передбачений п. 2 ст. 530 ЦК України семиденний строк, мав право розпочати нарахування пені за неналежне виконання відповідачем умов договору щодо оплати отриманої від позивача продукції з 08.03.2005, тобто, у позивача не було правових підстав починати нарахування пені за неналежне виконання відповідачем умов договору щодо оплати отриманої від позивача продукції з 01.01.2004.
Таким чином, апеляційний господарський суд приходить до висновку, що господарським судом першої інстанції правомірно частково задоволено вимогу позивача про стягнення з відповідача пені за неналежне виконання відповідачем умов договору щодо оплати отриманої від позивача продукції на підставі п. 7.3. договору в розмірі 5 284,58 грн. з врахуванням п. 6 ст. 232 ГК України.
Апеляційний господарський суд також погоджується з висновком господарського суду першої інстанції про відмову в задоволенні вимоги позивача про стягнення з відповідача пені в сумі 63 992,08 грн. на підставі Закону України »Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» (за ставкою 0,1% за кожен день прострочення), оскільки у статті 1 Закону України »Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов'язань» передбачено, що платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін. В п. 7.3 договору № 103 від 25.09.2003 сторони встановили, що за неналежне виконання своїх обов'язків сторони несуть відповідальність у вигляді пені в розмірі подвійної облікової ставки НБУ від суми невиконаних зобов'язань за кожний день такого невиконання. Отже, нарахування позивачем пені за ставкою 0,1% по названому Закону є безпідставним.
Щодо вимоги позивача про стягнення з відповідача 35 000,00 грн. збитків у вигляді неодержаного прибутку, в результаті відсутності коштів, що призвело до порушення технології вирощування сільськогосподарських культур та втрат сільськогосподарської продукції в умовах 2004 року, то апеляційний господарський суд також погоджується з висновком господарського суду першої інстанції про те, що вона задоволенню не підлягає, виходячи з наступного.
Згідно із ст. 224 ГК України учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов'язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб'єкту, права або законні інтереси якого порушено. Під збитками розуміються витрати, зроблені управненою стороною, втрата або пошкодження її майна, а також не одержані нею доходи, які управнена сторона одержала б у разі належного виконання зобов'язання або додержання правил здійснення господарської діяльності другою стороною.
Статтею 225 ГК України встановлено склад та розмір відшкодування збитків, що підлягають відшкодуванню особою, яка допустила господарське правопорушення, зокрема, неодержаний прибуток (втрачена вигода), на який сторона, яка зазнала збитків, мала право розраховувати у разі належного виконання зобов'язання другою стороною.
Розмір збитків, завданих порушенням зобов'язання згідно із ст. 623 ЦК України, доказується кредитором.
Під збитками розуміються втрати, яких особа зазнала у зв'язку із знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права, доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене.
Підставою для настання цивільно-правової відповідальності за завдання збитків є правопорушення, що включає в себе певні елементи, а саме: шкоду, протиправність поведінки особи, яка заподіяла шкоду; причинний зв'язок між ними; вину. Відсутність хоча б одного елемента складу правопорушення виключає настання відповідальності.
Як роз'яснено Пленумом Верховного Суду України в п. 2 постанови від 27.03.1992. № 6 »Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» (з наступними змінами), розглядаючи такі позови, суди повинні мати на увазі, що шкода, заподіяна особі і майну громадянина або заподіяна майну юридичної особи, підлягає відшкодуванню в повному обсязі особою, яка її заподіяла, за умови, що дії останньої були неправомірними, між ними і шкодою є безпосередній причинний зв'язок та є вина зазначеної особи.
У відповідності з п. 4 ч. 3 ст. 129 Конституції України та ст. 33 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Виходячи з цього, саме позивач повинен довести, що збитки були заподіяні діями відповідача, безпосередній причинний зв'язок між правопорушенням та спричиненням збитків і розмір відшкодування.
Однак, позивачем не підтверджено наявність всіх обставин, що зумовлюють настання відповідальності відповідача.
Позивач в підтвердження розміру збитків, завданих, на його думку, діями відповідача посилається на довідку Сумського інституту агропромислового виробництва (а. с. 35).
Наведена довідка не може підтверджувати розмір понесених позивачем збитків, оскільки відповідно до ст. 34 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування. Такими доказами в підтвердження позовних вимог позивача щодо стягнення з відповідача збитків у вигляді неотриманого доходу, зокрема, могли бути первинні документи, які підтверджували б розмір неотриманого доходу; докази вжиття заходів щодо одержання доходів; документи, підтверджуючі проведення позивачем у 2004 році глибокої оранки під цукровий буряк і послідуючої напів-парової обробки ґрунту, тобто можливість виконання у повному об'ємі плану польових робіт під урожай 2004 року, а також платіжні документи щодо закупівлі в 2004 р. замість буряку ячменю, докази наявності причинно-наслідкового зв'язку між діями відповідача та фактом і розміром завданих збитків; перелік та розмір всіх витрат, які повинен був би понести позивач, якби дотримався технології вирощування сільськогосподарських культур у 2004 році, в тому числі податків та обов'язкових платежів.
Однак, позивач таких документів та доказів не надав та не підтвердив свої позовні вимоги.
Таким чином, апеляційний господарський суд вважає, що позивачем не доведено ті обставини, на які він посилався в обгрунтування своїх позовних вимог щодо стягнення з відповідача збитків, а тому відсутні підстави для їх задоволення.
Твердження відповідача в апеляційній скарзі про те, що господарським судом першої інстанції порушено права відповідача на захист, оскільки його не було повідомлено про судове засідання, яке відбулося 18.05.2007 апеляційний господарський суд не приймає до уваги з огляду на наступне.
Відповідно до п. 3.6 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997 № 02-5/289 »Про деякі питання практики застосування Господарського процесуального кодексу України» особи, які беруть участь у справі, вважаються повідомленими про час і місце її розгляду судом, якщо ухвалу про порушення провадження у справі надіслано за поштовою адресою, зазначеною у позовній заяві.
Як вбачається з матеріалів справи сторони повідомлялись про час і місце слухання справи належним чином, що підтверджується відміткою канцелярії Господарського суду м. Києва, здійсненою на зворотному боці ухвали від 25.04.2007 згідно із вимогами Інструкції з діловодства в господарських судах України, затвердженої наказом Голови Вищого господарського суду України від 10.12.2002 № 75.
Таким чином, апеляційний господарський суд не вбачає обставин, які б свідчили про порушення господарським судом першої інстанції при прийнятті рішення норм процесуального права, а тому не заслуговують на увагу і посилання відповідача на неможливість подання ним в господарському суді першої інстанції, відповідно до ст.267 ЦК України, заяви про застосування позовної давності до вимоги позивача про стягнення пені .
Відповідач, користуючись правами наданими йому ст.22 ГПК України, мав право подати заяву до господарського суду першої інстанції про застосування позовної давності до вимоги позивача про стягнення пені незалежно від участі у судовому засіданні.
Виходячи з викладеного, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що немає підстав визнати доводи відповідача, викладені в апеляційній скарзі, переконливими та такими, що спростовують докази позивача, надані в обґрунтування своїх позовних вимог, а тому вважає, що при прийнятті рішення господарський суд першої інстанції вірно встановив фактичні обставини справи, ретельно дослідив наявні докази, дав їм належну оцінку та прийняв законне та обґрунтоване рішення у відповідності з вимогами матеріального та процесуального права, яке не підлягає зміні чи скасуванню.
Згідно із п. 1 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.1976 »Про судове рішення» із змінами, внесеними постановами Пленуму від 24.04.1981 № 4, від 25.12.1992 № 13, рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Оскаржене рішення цим вимогам відповідає, а тому скасуванню чи зміні не підлягає.
Керуючись ст.ст. 99, 101, 103, 105 ГПК України, Київський апеляційний господарський суд,-
1. Рішення Господарського суду м Києва від 18.05.2007 у справі №47/36 залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.
Матеріали справи № 47/36 повернути до Господарського суду м. Києва.
Головуючий суддя
Судді Ропій Л.М.
29.10.07 (відправлено)