ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА
01030, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-Б тел. 284-18-98
Справа № 61/9905.04.11
За позовом:Товариства з обмеженою відповідальністю «Каскад - Продакшн»ЛТД
До:Фізичної особи -підприємця ОСОБА_1 (Відповідач-1)
Товариства з обмеженою відповідальністю «Наукова виробничо-комерційна фірма «Вест-Пром»(Відповідач-2)
Про: визнання договору недійсним
Суддя Івченко А.М.
Представники
Позивача:Костючок С.Ю. -дов. № б/н від 03.08.2009;
Відповідача-1:не з'явився
Відповідача-2:не з'явився
В судовому засіданні 05.04.2011 оголошено вступну та резолютивну частину рішення.
Обставини справи:
На розгляд Господарського суду міста Києва подано позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Каскад - Продакшн»ЛТД до Фізичної особи -підприємця ОСОБА_1, Товариства з обмеженою відповідальністю «Наукова виробничо-комерційна фірма «Вест-Пром»про визнання договору відступлення права вимоги №21/10/2010 від 21.10.2010 недійсним.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 17.02.2011 порушено провадження по справі №61/99 та призначено її до розгляду на 15.03.2011.
Через загальний відділ суду 09.03.2011 відповідач-2 подав відзив, в якому останній просив відмовити в задоволенні позовних вимог.
14.03.2011 через загальний відділ суду надійшло клопотання від позивача про відкладення розгляду справи.
Ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.03.2011 розгляд справи було відкладено на 05.04.2011 у зв'язку з неявкою представників сторін.
Позивачем в судове засідання 05.04.2011 надано на виконання ухвали Господарського суду міста Києва від 17.02.2011 письмові пояснення та необхідні документи.
В судове засідання представники відповідачів 1 та 2 не з'явилися. Але через відділ діловодства відповідачем 1 подано письмовий відзив на позов та клопотання, відповідно до якого відповідач 1 просить суд розглядати справу за наявними в ній матеріалами без його участі.
Представник відповідача 2 в судове засідання не з'явився, про причини неявки суд не повідомив.
Відповідно до вимог ст.81-1 ГПК України в судовому засіданні складений протокол, який долучено до матеріалів справи.
Заслухавши пояснення представника позивача, дослідивши матеріали справи, з'ясувавши всі обставини справи, які мають значення для вирішення спору по суті, господарський суд, -
01.01.2008 між відповідачем-1 (орендодавцем) та позивачем (орендарем) було укладено договір оренди № А-Г16/2 (надалі -договір-1).
Згідно п.1.1 договору-1, орендодавець передає, а орендар приймає у тимчасове оплатне користування квартиру АДРЕСА_1 що складається з 3 жилих кімнат житловою площею 63,30 кв.м, загальною площею 113,30 кв.м, а також додаткове майно, перелік якого міститься в акті приймання-передачі, що є невід'ємною частиною цього договору.
21.10.2010 між відповідачем-1 (первісним кредитором) та відповідачем-2 (новим кредитором) був укладений договір відступлення права вимоги №21/10/2010 (надалі -договір-2).
Згідно п.1 договору-2 в порядку та на умовах, визначених цим договором, первісний кредитор відступає новому кредитору, а новий кредитор набуває право вимоги, належне первісному кредитору, і стає кредитором за договором-1, укладеним між первісним кредитором і Товариством з обмеженою відповідальністю «Каскад-Продакшн»ЛТД (боржник).
Відповідно до п.2 договору-2, за цим договором до нового кредитора переходить право на стягнення штрафних санкцій (неустойки) за порушення боржником умов договору-1, укладеним між первісним кредитором і боржником, в тому числі в судовому порядку.
Позивач у позові просить визнати недійсним договір-2, оскільки за цим договором було передано право вимоги за зобов'язанням, якого не існувало.
Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.
Згідно ст. 32 Господарського процесуального кодексу України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких грунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.
Відповідно до ст. 509 Цивільного кодексу України передбачено, що зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов'язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.
Згідно з п. 2 ст. 11 Цивільного кодексу України, підставами виникнення цивільних прав та обов'язків, зокрема, є договори та інші правочини.
У відповідності до ч. 1 ст. 510 Цивільного кодексу України визначено, що сторонами у зобов'язанні є боржник і кредитор.
Пунктом 1 ч. 1 ст. 512 Цивільного кодексу України передбачено, що кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).
Відступлення права вимоги є правочином (договором), на підставі якого старий кредитор передає свої права новому кредитору, а новий кредитор приймає ці права і зобов'язується або не зобов'язується їх оплатити.
Згідно ч. 1 ст. 513 Цивільного кодексу України встановлено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.
Відповідно до ст. 514 Цивільного кодексу України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.
У відповідності до ч. 1 ст. 516 Цивільного кодексу України передбачено, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом.
Таким чином, вбачається, що ст. 516 Цивільного кодексу України містить правило про те, що для заміни кредитора згода боржника не є обов'язковою. Це випливає із того, що боржникові байдуже, кому виконувати зобов'язання: старому кредитору чи кредитору новому, в зв'язку з чим, договір відступлення права вимоги (цесії) може бути підписаний тільки старим та новим кредиторами без визначення волі боржника.
Однак, суд враховує, що позивачем подано разом з позовом повідомлення відповідача-1 про відступлення права вимоги від 25.10.2010 за договором-1 відповідачу-2 згідно договору-2. Тобто позивач був повідомлений про відступлення права вимоги за договором-2.
Згідно ч. 3 ст. 512 Цивільного кодексу України передбачено, що кредитор у зобов'язанні не може бути замінений, якщо це встановлено договором або законом.
Як вбачається з матеріалів справи, відповідно до умов договору-1, позивачем та відповідачем-1 не було встановлено відповідної заборони щодо заміни кредитора у зобов'язанні.
Таким чином, відповідач-1 не був обмежений у своєму праві відступити своє право вимоги до позивача іншій особі, що і було здійснено шляхом укладення з відповідачем-2 договору-2.
Договором-1 передбачено існування права, яке переуступив відповідач-1 відповідачу-2 по відношенню до позивача згідно договору-2.
За таких обставин, судом встановлено, що договір-2 було укладено у відповідності до вимог чинного законодавства України.
Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
У відповідності до ст. 203 Цивільного кодексу України вбачається, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.
Згідно ст. 204 Цивільного кодексу України передбачено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.
Відповідно до п. 1 роз'яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними»від 12.03.99. № 02-5/111, угода може бути визнана недійсною з підстав, передбачених законом і вирішуючи спори про визнання угод недійсними господарський суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними і настання відповідних наслідків.
Договором-1 сторони передбачили відповідальність позивача перед відповідачем-1, та до нового кредитора (відповідача-2) при укладанні між відповідачами договору-2 перейшли права первісного кредитора у зобов'язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, інше не встановлено договором або законом.
Враховуючи вищевикладене, передача права вимоги за зобов'язанням, якого не існувало згідно договіру-2, не є відповідно до чинного законодавства підставою для визнання спірного договору-2 недійсним.
Обов'язок доведення покладається законом на позивача.
Відповідно до ст. 1 Господарського процесуального кодексу України, Підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності (далі - підприємства та організації), мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.
Таким чином, з наведеного вбачається, що до господарського суду вправі звернутися кожна особа, яка вважає, що її право чи охоронюваний законом інтерес порушено чи оспорюється.
Відповідно до ст. 2 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд порушує справи за позовними заявами підприємств та організацій, які звертаються до господарського суду за захистом своїх прав та охоронюваних законом інтересів.
Отже, необхідною умовою для звернення до суду із відповідним позовом є порушення прав та охоронюваних законом інтересів особи -позивача у справі.
Аналогічна позиція викладена у Роз'ясненні Вищого господарського суду України № 02-5/111 від 12.03.1999, згідно якого крім контрагентів за договором, прокурора, державних та інших органів, позивачем у справі може бути будь-яке підприємство, установа, організація, чиї права та охоронювані законом інтереси порушує ця угода.
Відповідно до ст. 34 Господарського процесуального кодексу України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
Таким чином, судом встановлено, що позивачем не доведено суду наявності правових підстав для визнання недійсним договору-2, а також не надано суду належних доказів в підтвердження факту невідповідності до вимог чинного законодавства України зазначеного договору-2.
Відповідних доказів не було надано позивачем також і під час розгляду справи.
Слід також зазначити, що позивачем також не було надано суду належних доказів на підтвердження того, що укладення зазначеного вище договору-2 порушило права та інтереси позивача.
З огляду на недоведеність порушення прав та охоронюваних законом інтересів позивача, суд дійшов до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.
Відповідно до ст. 49 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати покладаються на позивача.
Керуючись ст.ст. 1, 2, 32, 33, 34, 49, 82-85 Господарського процесуального Кодексу України, Господарський суд міста Києва, -
1. В задоволенні позову відмовити.
2. Рішення набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня підписання рішення, оформленого відповідно до ст. 84 Господарського процесуального кодексу України.
СуддяА.М. Івченко
Дата підписання рішення 08.04.2011